Надія Мякушко: «Господь Бог і природа не помилилися, що сотворили мене жінкою»

Небагато хто знає, що Надія Семенівна виросла у багатодітній родині. Досить часто люди вважають, що у багатодітній родині діти приречені на злидні, занедбаність і нічого не можуть добитися у житті. Приклад Надії Мякушко спростовує такі поверхові судження. Тим більше, що в її родині не лише вона стала успішною.

Отже, ми поцікавилися в Надії Семенівни, як виховували її батьки одинадцять дітей, що дали їм, проводжаючи у широкий світ.

— Надіє Семенівно, я знаю, що Ви народилися і виросли на Львівщині. Для тих країв характерно мати багато дітей у родині?

— У тому селі, де я народилася, було багато багатодітних сімей. Мої батьки — католики. А католики не роблять абортів, це заборонено. Мої батьки казали: «Бог дає дитину, вона має народжуватись, а ми, батьки, маємо зробити все для того, щоб вона вижила». Усі діти були бажані. Я була одинадцятою, найменшою дитиною в сім’ї. Коли я народилася, мамі, Євгенії Олексіївні Швед, було 45 років, татові, Семену Івановичу Шведу, — 54. Крізь усе життя я пронесла відчуття того, що мене дуже любили. Узагалі мої батьки були українцями з Польщі. Восени 1945 року, коли в них було вже шестеро дітей, в результаті відомої операції «Вісла», їх вислали з Польщі. Вони були досить заможними, мали багато землі, коней. Але до Західної України приїхали двома возами. Поляки нічого не віддали. Приїхавши до України, оселилися у першій хаті, яку можна було освоїти, — у селі Довгмостиську Мостиського району Львівщини. Там народилися решта п’ятеро дітей. І в тій невеликій дубовій хатині з однієї кімнати, кухні й веранди всі ми виросли, всі стали на крило, вилетіли у великий світ.

— Як ставилися до Вас старші діти?

— Між найстаршою сестрою і мною — 20 років різниці. Вона мене великою мірою виховувала як дівчинку, потім, — як особистість, коли я була студенткою і жила в неї у Львові. І старші брати також відіграли помітну роль у становленні мене як особистості. Це, мабуть, заслуга батьків і віри — ми ніколи не ворогували між собою, хоча нас було вісім братів і три сестри. У моїх батьків — вісім невісток. Але мама вміла так себе поводити з ними, що з жодною невісткою не було конфліктів. Вона скоріше сину могла сказати: «Знаєш, Іван чи Юрко, ти мені дивись...» Пригадую, коли в середньої сестри Софії виникли сімейні проблеми, мама сказала: «Ти можеш іти, але він був моїм зятем і залишиться». Такі суворі неписані правила дуже мобілізували нас. Ми відчували взаємну відповідальність: батьки перед нами, ми — перед батьками.

— Чи було важко матеріально?

— Матеріально, безумовно, було дуже важко. Коли ходила в школу, особливо в початкову, на великій перерві всі бігли додому щось перекусити. Мені, бувало, доводилося перехопити кусочок хліба, политий олією або намазаний смальцем. Хоча батьки тяжко працювали. Батько мав вищу освіту — він був єдиний на весь район економіст-бухгалтер, тому в кінці 40-х — у 50-і роки, коли на Західній Україні створювали колгоспи, заводив у них бухгалтерський облік. Він, до речі, так і не став комуністом, не був і в іншій політичній силі. Він був самодостатньою, високоосвіченою людиною, мав свої погляди. Професійно віддавав країні те, що мав віддавати, але політикою не займався. Разом з тим він був націоналістом.

Мама пропрацювала все життя в колгоспі — дояркою, ланковою, в городній бригаді; вже їй було за 60, коли працювала в тракторній бригаді кухаркою. Дуже її поважали, любили в селі. Померла вона в 1991 році, не доживши кілька місяців до оголошення незалежності, якої дуже хотіла. Вона була звичайною сільською жінкою, але, поки аж я закінчила школу, очолювала батьківський комітет.

— І як вона все встигала?

— Якось встигала. І встигала настільки, що я не пам’ятаю жодного випадку, щоб вона йшла на роботу в колгосп, і в неї на голові не була зав’язана білосніжна, накрохмалена і добре випрасувана хустка. Фартушків було кілька: один — коло хати щось робити, другий вона надягала, коли доїла корову, третій — якщо йшла в магазин чи в контору.

Утім, практично вся хатня робота була на нас, дітях. У кожного були свої обов’язки і кожен їх чітко виконував. Мама була координатором усього цього. Нагадувати, примушувати не треба було. У нас щодо цього не виникало питань.

— Це якийсь особливий талант потрібен — так виховувати дітей?

— Мабуть, так. І він був не тільки в мами. Батько ніколи на нас не кричав, нікого пальцем не зачепив. Але ми боялися сказати йому неправду, щось не зробити по господарству або в школі. І я не скажу, що це якоюсь диктатурою досягалося. Запам’яталося, як батько приходив, сідав у крісло. Ми всі збиралися коло нього. Я, найменша, між колінами стояла і найближче притулялася. Хлопці казали: «Татова доця». І ми розповідали, в кого які справи в школі, хто що зробив, що бачив. А тато також нам щось розповідав.

Ми дуже багато читали — українську класику, закордонну. Ставили домашні вистави — Карпенка-Карого, Шекспіра. Читали в ролях Джека Лондона. Звісно, читали Лесю Українку, особливо «Лісову пісню». Я страшенно любила грати Мавку, тільки мені чомусь завжди діставалася Катерина... У нас не було такого, щоб було скучно, щоб хотілось піти з дому. У неділю вранці ходили всією сім’єю до церкви, а після обіду тато, мама і всі діти йшли на вигін, він називався Дібровою. Тато показував якусь квіточку, саму звичайну, кульбабу, наприклад, і розповідав: «Ось, подивись, які там тичинки, ближче придивись, який там візеруночок». Або, пригадую дуже добре, як ми пішли за село, коли цвіла гречка. Батько зірвав кілька квіточок тієї гречки і всіх нас спонукав до того, щоб ми їх роздивились. Виявляється, у гречки кілька рядів пелюсток, і вони йдуть від сніжно-білих аж до вишневих у тій малесенькій квіточці. Таке спілкування, по-перше, дуже прив’язувало всіх нас у родині одне до одного, а по-друге, — до природи. Отією Дібровою, отією квіткою, вітром, кладкою, що ми всі разом відремонтували, вставши через потічок і не чекаючи, щоб це зробив сільський голова... Цим виховувався справжній патріотизм і відповідальність одне за одного.

— Вам говорили про патріотизм?

— Батько казав нам, що ось — наша хата, а ще є наша Україна. І це — найголовніше. Про це треба пам’ятати і за це треба боротися. Батько не дозволяв нам вступати в комсомол, через це виникали певні проблеми. Потім хлопці йшли в армію і вступали у комсомол. Тато розумів плюси і мінуси, які це давало, ставився до цього помірковано. Але завжди мріяв, що Україна має стати незалежною, не повинна бути під Росією, Польщею, Угорщиною чи ще під кимось.

Батько не дожив до проголошення незалежності України. Але коли це нарешті здійснилося, брати поїхали до його могили в село і на пам’ятнику повісили терновий вінок із жовто-блакитною стрічкою. Бо він був справжнім поборником незалежності. Не розмахував прапорами, але нас усіх виховав патріотами.

— Серед Ваших братів, сестер є багатодітні?

— Ні, немає. В усіх по одній-дві дитини. У мене один син, він лікар, його дружина — теж. Після закінчення академії поїхали за направленням працювати на Волинь. У них двоє дітей — моїх внуків. У мене 18 племінників, у яких загалом — 21 дитина.

2008 року моєму татові було б 100 років. Ми всі з’їхалися в те село, де виросли. Немає вже там батьківської хати, залишилися тільки дві липи біля воріт. Замовили панахиду, сходили на кладовище. Нас було 38 самих рідних. Відчули оці нитки, які нас зв’язують. Але важливо, якої міцності, чистоти ті нитки. Ми ніколи нічого не ділили. Мені дістався від мами її архів, листування з усіма нами. Я цього року вперше відкрила той поліетиленовий пакет з листами, листівками, записками, які вона зберігала. Минуло вже 19 років, як її нема, а я все не наважувалася прочитати. З-поміж іншого знайшла мамин молитовник — затертий-затертий, давній-давній. Тепер він лежить на моєму нічному столику. Мені передали за рішенням всіх братів і сестер, як наймолодшій, Золоту Зірку матері-героїні і чотири ордени Материнської слави. А тоді, коли збиралися на татові 100 років, ми із сином і чоловіком вирішили передати їх одному з правнуків, який продовжить рід Шведів. У присутності всієї родини моя сім’я передала ці нагороди тоді ще не одруженому Юркові Шведу — внуку одного з братів. Він уже далі передасть — по роду. Започаткували таким чином нову традицію. А мамин архів залишився в мене, передам його сину, він далі — внукам. Молитовник передам внучці.

— Зі всіх дітей лише Ви досягли такого значного становища в суспільстві?

— Ми всі стали освіченими, самодостатніми людьми. Один із братів був директором великого лісокомбінату в Сваляві, інший — вийшов у запас генералом Української армії. Нас тато спрямовував на те, що освіта дуже важлива. Сестра і троє братів закінчили технікум, усі решта отримали повну вищу освіту.

— Батькам важко було всіх вивчити?

— Треба тим часам віддати належне. Я спочатку отримувала стипендію 40 карбованців, потім — підвищену 46 карбованців, а на старших курсах — 52 карбованці. Мені, чесно, цих грошей вистачало, я могла ще комусь подарунок зробити, ходила у Львові у шоколадний бар, у кіно, на концерти всіх знаменитих виконавців у органному залі, не пропускала жодної вистави в театрі імені Заньковецької. У літній і канікулярний період, звичайно, працювала у будівельних загонах.

— Уже тоді, мабуть, у Вас були якісь амбіції, бажання зробити кар’єру?

— Ні, ніяких амбіцій щодо кар’єри в мене не було. Хоча ніколи й не була пасивною. Тоді цілком нормально було постійно працювати над своїм інтелектом. Багато читала, займалася раціоналізаторством, їздила на виставки нової техніки. Якщо спеціаліст працював над собою, його обов’язково підвищували на посаді. Кар’єра, вважаю, у мене склалася: дев’ять років на виробництві, 15 — у профспілках, у тому числі — головою обкому профспілок, тепер — державна служба. Але щоб в ім’я кар’єри все робила — не можу сказати.

— Ви зараз працюєте на посаді, де потрібно бути організатором. Це теж у родині закладалося?

— Поза всяким сумнівом. Мама була дуже гарним організатором. Коли вона вже працювала на кухні, жодне весілля, проводи в армію чи похорон не відбувалися без неї. Вона дуже гарно вміла готувати, сервірувати стіл, знала, що за чим і з чим подавати. Люди казали: «Пані Шведихо, не треба нічого робити. Ви сидіть і кажіть нам, як треба робити». І її дійсно садили посеред подвір’я чи хати, і вона координувала весь той захід.

— Ви працюєте серед чоловіків. Вони зважають на те, що Ви — жінка?

— У нас дуже коректна команда, тож зважають. У мене такий напрямок роботи, що доводиться працювати з дітьми, інвалідами, безробітними. І ніхто цього більше й не прагне робити. Я не можу сказати, що для мене це тягар, або мені не подобається те, що я роблю. Дуже подобається. Я знаю, що робити. В мене такого немає, щоб я прийшла на роботу і не знала, що буду сьогодні робити, а що — через півроку. Не працюю по верхах, завжди доходжу до основи. Це вже певна система, яка дає результат. Але перших 2-2,5 роки було дуже важко запровадити цю систему. Був спротив, іноді навіть сильний. Не скажу, що мені зараз не важко. Важко. Але мені дуже подобається моя робота, мені цікаво, і я впевнена, що є результат, про який можу звітувати перед людьми.

— Що найбільше допомагає у роботі?

— Почуття обов’язку, яке, безумовно, йде з сім’ї. Боюсь не зробити те, що маю робити. Боюсь перш за все — перед своєю совістю. Ніколи не дозволяла собі робити свою роботу погано.

— А що найбільше заважає?

— Я страшенно не люблю людей, яких називають таким словом, як «пофігіст». Або ти гориш на роботі і робиш її, або ти йдеш з цієї роботи. А «пофігіст», байдужа людина — це той, з ким я ніколи не буду поруч. Це — найважче в моїй роботі. Страшенно не люблю брехні. Не визнаю, коли роблять не повністю, а «трішечки». Таким людям зі мною важко. І мені з ними важко, бо вони віднімають багато часу, енергії. Зізнаюсь, я — єдиний заступник голови адміністрації, який накладав стягнення на своїх підлеглих. Але це допомагало. У мене з тими людьми зараз нормальні стосунки. Вони розуміють, що були не праві.

— А поза роботою чим Ви любите займатися?

— Я дуже люблю вишивати, це мене заспокоює. Читаю. Але не люблю дивитися телевізор, крім деяких пізнавальних і інформаційних передач. Ніяких серіалів, мильних опер. Умію в’язати, гаптувати. Узагалі вмію все, що повинна робити жінка: доїти корову, козу, працювати на городі. Люблю дерева, сама їх прищеплюю. Консервую, варю їсти, пеку пироги, хліб, торти. Чоловіка у вихідні балую пиріжками, голубцями, дерунами, варениками. У нас дома — класична українська кухня. Ми не дуже великі експериментатори у питаннях харчування. Віддаємо перевагу звичайній їжі, але з натуральних якісних продуктів.

— Ви — віруюча людина. Вам віра допомагає у житті?

— Дуже допомагає. Не скажу, що дуже часто ходжу до церкви. Не вважаю кількість відвідин церкви головним у питаннях віри. Головним є те, наскільки ти слідуєш Божим законам — писаним і неписаним. До церкви можна ходити хоч кожен день. А от дотримуватися заповідей Божих набагато важче, бо це — боротьба з собою. Бо ти мусиш себе в чомусь обмежувати, в чомусь відповідати. Тато казав кожному з нас: «Ти не маєш права зробити зла. У чому б це не було — великому чи малому». Здавалося б, що може бути простіше? Але іноді так складаються обставини... Тоді кажеш собі: наберись терпіння. І це дуже допомагає. Бачу, що син Андрій іде по цьому шляху. Дуже хочу донести це до внуків. Якби суспільство сповідувало цей принцип, у нас не таке було б життя, не такі були б відносини, не така мораль, не таке здоров’я — фізичне і духовне.

А ще треба прощати. Моя мама в страсну п’ятницю завжди йшла до сповіді. Зустрівши когось із сусідок, казала: «Ой, пані Ганю, колись ваша курка зайшла до мене на подвір’я, і я таке про Вас, пані Ганю, сказала... Вибачте. Бо я йду до сповіді». Тоді йшла до іншої людини, з якою вони десь на полі в колгоспі посварилися чи в магазині сказали щось не те одне одній. Просила у всіх пробачення, і тоді тільки йшла до церкви, бо інакше священик сповіді не прийме. Я роблю так само зараз — стараюся вибачатися і пробачати інших.

— Вам подобається бути жінкою?

— Так. Вважаю, що Господь Бог і природа не помилилися, що сотворили мене жінкою. Адже жінка — це начало. Мені здається, що там, де керує жінка, завжди порядок. Я із задоволенням працю з жінками. У мене ніколи не було тієї бабської заздрості, що хтось гарніший. Звичайно, я — людина в зрілому віці, і є жінки молодші, успішніші. Супер! Я завжди подам руку, підтримаю, навчу, підкажу. Мені дуже прикро, що в органах влади мало жінок. Адже там, де працюють жінки, — у системі соціального захисту, в освіті, нижчих ланках охорони здоров’я, — там усе гаразд. Коли ми говоримо про управління державою, громадою, то в жінки добре це виходить. Професійно жінки є дуже ефективними. Природа сотворила жінок і чоловіків порівну, значить, і господарювати вони мають порівну.

Ганна КОЗЕЛЬСЬКА, «Полтавщина»