Учасник Помаранчевої революції у Полтаві: На нас два рази нападали невідомі люди

Минає 9 років від тих подій, коли мільйони українців об’єднав Майдан Незалежності. Люди в помаранчевому боролися за свої голоси, що вони віддали на президентських виборах 2004 року за Віктора Ющенка, повставши в масовій акції протесту проти фальсифікації з боку кандидата в президенти Віктора Януковича. Які висновки зробили люди, що жили, не зважаючи на холод, в наметовому містечку на Київському майдані? Хтось розчарувався, хтось продовжує вірити в свої ідеали. Що являє собою подія, яку гучно називають «Помаранчева революція» — політичну акцію, маніпулювання масовою свідомістю? Погляди розходяться і нині. Тому «Полтавщина» вирішила дізнатися, про це від того, хто був на майдані під помаранчевими прапорами — вчителя історії Полтавської ЗОШ № 7 Сергія Остапієнка.

— Сергію Валентиновичу, що покликало вас на майдан, з якими сподіваннями та емоціями Ви туди їхали?

—​ Було велике бажання добитися справедливості, бажання привести до влади президента українця, демократа (я говорю про Ющенка звичайно ж). Основне — домогтися справедливих результатів виборів, які були стовідсотково сфальсифікованими. Про це всі прекрасно знали. А ті, хто знали і не були байдужими, вийшли на майдан. Серед них і я.

— З ким ви туди відправилися?

— Ми туди їздили хвилями, тобто почергово. Їздили з друзями, однодумцями, з тими людьми, які перебувають в національному середовищі Полтави. Згуртувалися перед цими подіями і поїхали.

—​ Скільки там пробули?

— На майдані в Києві ми пробули не дуже довго. Перший раз лише добу. Побачили ту всю атмосферу, відчули її, поспілкувалися з тими, хто там був із перших днів, подивилися структуру майдану. Для чого? Нам потрібно було знати, чи потрібно в Полтаві організовувати наметове містечко. Тоді подекуди на Західній Україні виникали подібні помаранчеві наметові містечка. Повернувшись, ми вирішили з Олегом Пустовгаром, Миколою Кульчинським та іншими діячами національного демократичного середовища Полтави біля стін Полтавської облдержадміністрації створювати наметове містечко. Це було в двадцятих числах листопада 2004 року. Коли вже в Полтаві організували наметове містечко, ще раз їздили на майдан. Другий раз були 3 доби.

—​ Яка атмосфера там панувала?

— Дух єдності, бажання досягти спільної мети, і цю мету всі чудово усвідомлювали. Я не скажу, що настрій був радикально-революційний. Він був святково-революційний, якщо можна так сказати. Я не бачив там зайвих людей.

—​ Як був облаштований побут?

— Намети встановлювалися не хаотично, а в певному порядку, для того, щоб між ними був прохід. Були певні групи людей, які слідкували за порядком по периметру майдану і між наметами. В кожному наметі визначали відповідальну особу. По центру наметового містечка і по краях знаходилися так звані польові кухні. Там можна було зігрітися (в середині топилася буржуйка на дровах), випити гарячого чаю, з’їсти якогось бутерброду. Якщо замерзли ноги, давали шкарпетки і так далі. Всі харчі й речі приносили небайдужі люди, які на майдані не жили день і ніч, але вони розуміли, що його потрібно підтримувати. Допомагали хто чим міг. Я, наприклад, бачив, як приходили актори, які розігрували сценки, розважаючи жителів наметового містечка, співалися українські народні пісні.

— Розкажіть про облаштування наметового містечка в Полтаві.

— Перший намет розбив я, в 20 числах листопада. Мене було обрано начальником наметового містечка.

— Скільки людей об’єдналося в Полтаві?

—​ Спочатку нас було близько десяти, тих, хто залишався ночувати у наметі. Але потім з кожним днем приходило все більше і більше людей. Найбільшу кількість, яку я пам’ятаю (містечко стояло до середини грудня), близько сорока осіб. Більшість з них молодь, але були й люди за тридцять. Постійно проживаючих налічувалося двадцять чоловік. Отримавши досвід на київському майдані, своє містечко будували за тим же принципом — в центрі був великий намет. Туди небайдужі люди приносили харчі, буржуйку, бо дійсно холодно було, особливо вночі. Таке не забувається. Межі наметового містечка ми визначили за допомогою стрічки. В нас було прибирання організоване на території, щоб ніякого сміття не валялося. Через деякий час біля нашого наметового містечка з’явилося так зване їхнє містечко, яке організовували прихильники Віктора Януковича. Вони розставили свої намети, вночі в них не ночували, на ніч залишався один чоловік, який приглядав за наметами. Від них були провокації різні, на нас два рази нападали невідомі люди. Розрізали наші намети, ламали все, що могли, домагалися, щоб ми пішли звідти. А нас це ще дужче обурювало, укріпило наші позиції, які ми відстоювали. До нас приходили журналісти, фотографували все.

—​ Сергію Валентиновичу, Ви, як історик, можете ті події назвати дійсно революційними?

— Революція це дуже гучне питання. На даний момент, я б назвав це «помаранчевими історичними подіями». Це дійсно історичні події, оскільки пройде певний час і наступне покоління оцінить, і зрозуміє це все.

— Як можна класифікувати ці історичні події. Одні говорять, що це маніпулювання масовою свідомістю...

— Частково.

— Інші, вважають політичною акцією...

— Але величезного масштабу.

— А особисто для Вас, що значать «помаранчеві історичні події»?

—​ Це частина мого життя. Про ті часи я не забуду ніколи.

— Що відчували після визнання виборів недійсними та інавгурації Віктора Ющенка?

—​ Звичайно радість! Ми святкували, відзначали перемогу. Настрій був святковим. Сподівалися на те, що Україна зміниться на краще, стане на сто відсотків демократичною, українською нарешті. Я не скажу, що вона зараз повністю українська.

— А яка ж вона на вашу думку?

-​ Багатоманітна. Тут є безліч різних проявів радикалізму та расизму. Ми бачимо, як знищується українська мова, витісняється із засобів масової інформації. Про яку українську Україну ми можемо говорити зараз?

—​ Поділіться висновками, що ви зробили після майдану?

— Народ — це сила. Громадою можна вершити великі справи, звичайно на благо держави і народу. У 2004 році вперше відчув єдиний дух український, на той час я був студентом п’ятого курсу. Ті відчуття окриляли мене, хотілося далі діяти, більше зробити для свого міста, своєї держави з приходом Ющенка. Ми намагались це робить, кожен на своїх місцях.

— Чи погоджуєтесь ви з твердженням, що яке суспільство, така в нього і влада?

— Так. Суспільство, якщо грубо говорити, — це велика біомаса. Вона має свої плюси й мінуси. Якщо суспільство вже сформоване на громадянських засадах, як зараз модно говорить «громадянське суспільство», то маніпулювати його свідомістю важко або просто неможливо. Вважаю, що українці тільки стали на шлях формування громадянського суспільства. Ми тільки до цього йдемо, не всі розуміють потребу в цьому, але ми йдемо, не стоїмо на місці. А це головне.

— Що конкретно потрібно зробити, щоб цей процес пришвидшити?

— Кожен повинен бути на своєму місці, розуміти де він проживає, хто він і куди рухається, він і його держава. Якщо кожен це усвідомить... Можливо, навіть не кожен, це не реально, але більшість.

— Ви відзначаєте «помаранчеві історичні події»?

— Для мене в кінці листопада дві важливі дати — День вшанування жертв голодомору і День свободи. Для мене це день свободи, не важливо чи відзначають його на державному рівні, чи ні. Я буду відзначати його в колі друзів, без тостів і застіль. Як я це згадаю? Перегляну якийсь фільм на дану тематику. На круглу дату планую зібрати тих людей, які жили в Полтавському наметовому містечку. Пам’ятаю, як перші три роки на річниці ми збиралися, приходили на те місце, де був наш намет у Полтаві, згадували, пили шампанське, а потім кожен закрутився в своєму побутовому середовищі.

— Якось так співпало, що саме на річницю подій на майдані Україна збирається підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. 24 листопада в Києві відбудеться так званий «Євромайдан», зберуться прихильники євроінтеграції, вас серед них не буде?

—​ Планів таких не було, не буде можливості. Цим заходом українці покажуть Європі свою позицію, заявлять: «Ми українці, ми в центрі столиці, ми є частиною Європи». Найголовніше, щоб не виникло ніяких провокацій, щоб, не дай Бог, не пролилася кров. Бо все починається з мирного, але маніпуляції політиків своє роблять.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»