Розмір тексту

Діана Петриненко: «Якби мені ніхто не нагадував, що я народна артистка, я б давно забула»

Діана Петриненко Діана Петриненко | Фото: Олена Задорожна

Полтавщину відвідала народна артистка СРСР, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії України, мати Тараса Петриненка — Діана Петриненко. Село Оржиця є для неї рідним, саме там минало її дитинство і молодість

Столичною мешканкою стала вона після того, як старший брат Іван вступив до Київської консерваторії. А тоді за ним поїхала з рідного села і Діана. Змалечку вона любила співати, а у Києві ж вповні розкрила свій талант. 

Розповіла вона про те, що кожного разу, коли приїздить на Полтавщину, просить водія ще на дорозі спинити машину, аби понюхати рідну землю. Артистка каже, що вона їй пахне тут інакше.

Земляки завжди зустрічають радісно. Щойно співачка ступає на рідну землю, збирається все село. А, по суті, вся рідня, як то буває в невеликих населених пунктах. І тоді п’ятьма хвилинами спілкування вже не обмежується.

Діана Гнатівна нині не концертує. Співає хіба на ювілеях друзів та відомих людей. Утім минулого року саме її чарівний голос став окрасою виступу колективів Полтавщини на звітному концерті в палаці «Україна». Однак, без роботи енергійна жінка сидіти не може. Вона викладає у Національній музичній академії імені Чайковського. З одного боку робота дещо втомлює, та й поважний вік постійно нагадує про себе. А з іншого — тримає там спілкування, вдячні і талановиті студенти. Серед них чимало закордонних. Пишається Діана Гнатівна японською студенткою Кіміко Такая. Згадує, що на другому курсі та мала виступати у Будинку вчителя, і за настановою пані Діани вдягнула кімоно. А потім зі сцени виводила тужливо «Ой не світи місяченьку...», та так, що глядачі в залі хлюпали носом.

Поділилася пані Петриненко і спогадами про своє дитинство, що минало в Оржицькому краї:

— Якби мені ніхто не нагадував, що я народна артистка, я б давно забула. Із старшими пасла корови у Сазонівці, знаю де в Круподеринцях яке озеро, де Манькова могила. Я там все знаю, всі місця. А одразу після війни ми розряджали снаряди. Кидали гранати в колодязь. Хлопців було більше, а дівчат мало. Ну то раз вони кидають гранату, то і я кидатиму гранати, щоб вони потім в колодязі розривалися. Прикрі випадки траплялися щоправда, пам’ятаю, загинуло четверо менших хлопчиків, вони міни розряджали десь, а старші того не побачили. А ще у війну страшно було. А потім уже як відбудовували, то важко було. Я на полі мамі полоти допомагала, але не встигала за жінками. То з одного боку — хрещена, а з другого — мама. І тоді вони забіжать вперед, щоб мене виручить, бо ж не встигаю, і мені з того соромно. Думаю собі, з мене будуть люди сміятися. І біля молотарки була, мала ще, років 14 тоді. Найгірше мені було там, де треба було солому відкидати, бо я не встигала те робити, як кажуть, з-під хвоста. А тоді навчилася вже, і скирдувала, і все робила. 

Олена ЗАДОРОЖНА для «Полтавщини»

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему