Непосидюча бабця у 82 роки катається на ковзанах

Полтавка Валентина Шевцова недавно відсвяткувала свій 82-й рік народження. У свої поважні літа вона залишається соціально активною — турбується про збереження природи, співає в колективі художньої самодіяльності «Джерела» і в ансамблі, нещодавно створеному при відділенні соціально-побутової реабілітації Ленінського територіального центру допомоги інвалідам та одиноким непрацездатним громадянам Полтави. Валентина Яківна — активна учасниця заходів для ветеранів Ленінського району міста. Не дивно, що стала переможницею шахово-шашкового турніру, який проводився у відділенні медико-соціальної реабілітації територіального центру до Дня людей похилого віку. Адже коли їй було 60 років, брала участь у змаганнях з шашок на першість Південної залізниці й завоювала кубок! Він стоїть у неї вдома, поряд із цілою купою грамот.

Валентина Яківна називає себе «непосидючою бабцею»: «Намагаюся не сидіти вдома, буваю скрізь».

30 років тому художній колектив «Джерела» складався з ветеранів війни і праці. «Сьогодні з ветеранів я лишилася одна...», — жалкує Валентина Шевцова.

Кожен день жінка розпочинає з фіззарядки. «Хіба ж можна без зарядки жити?» — каже.

Вона любить зиму тому, що річка покривається кригою і можна кататися на ковзанах. Ковзани — захоплення всього її життя, на другому місці — лижі. У 80 років вона каталася на ковзанах, а у вересні минулого року почула, що в парку «Перемога» відбудуться змагання ковзанярів, і хотіла взяти участь.

— Але було жарко, й змагання не відбулися. Окрім того, у всіх, хто збирався кататися парами, ковзани фігурні, а у мене — бігові, — пояснює. — Раніше заливали доріжку навколо центрального стадіону, і коли замерзало, я мчала там на ковзанах — кругами, кругами! Яке ж то задоволення! І на «Локомотиві» доріжку заливали, — згадує.

Та найчастіше Валентина Яківна каталася на річці.

— Коли вода замерзне, і немає ні дощу, ні снігу, лід рівний, їду, було, на ковзанах від тролейбусного мосту аж до копилянського... Що може бути цікавіше? Це не порівняти ні з яким театром! — каже. Згадує, як одного разу каталася три години, та додому йти не хотілося. — Вирішила: іще раз проїдусь. Почала розганятися, й тут «лезо» ковзана потрапило в тріщину на льоду! Впала, в очах сяйнув мільйон вогників... Діти, які поряд грали в хокей, мене підняли. Ногу не зламала, але зв’язки порвала. Сім місяців кульгала. Але потім знову каталася.

— Рідко буває така зима, щоб річка замерзла і сніг не випав. То казка! Але й після снігопаду я розчищу, було, лід і покатаюся, — всміхається.

Але зараз сини вже забороняють їй виходити на лід, бояться — раптом упаде...

— Але якби хтось сказав мені зараз: «Покатайся з нами!» — я б покаталася, — говорить завзята ковзанярка.

Тим часом Валентина Яківна навчила правнука так добре грати в шашки, що тепер самій нелегко його обіграти. Валентина Шевцова має двох синів — Юрія й Володимира, й двох невісток — обидві Людмили Миколаївни (бувають же збіги!). Має внуків і правнуків.

— Сім’я у мене хороша, я задоволена — приділяють мені увагу, допомагають. Я вільна, куди хочу, туди й іду, — хвалиться.

Тривалий час Валентина Яківна працювала на тепловозоремонтному заводі токарем. Там зустріла свою половину — їхні з Михайлом станки в механічному цеху стояли поряд.

— Чоловік закінчив технікум, став залізничним майстром, потім — старшим майстром, заступником начальника цеху. А я все токарювала, — розповідає жінка.

Токарювала вона добре — нагороджена орденом Леніна, а таких орденів просто так не давали. Навчилася влучно стріляти: на заводі був хороший тир. Це — ще одне захоплення. Мабуть, не випадково один з її синів став кандидатом у майстри по стрільбі.

Чоловіка Валентини Михайла Олександровича не стало 14 років тому. У день, коли його хоронили, народився правнук Валентини Яківни, якого назвали Владом. Це нібито стало знаком, що життя продовжується...

Зараз Валентина Шевцова дуже переймається долею улюбленої річки Ворскли:

— В молодості, працюючи на заводі, я сім років жила в гуртожитку, на роботу ходила пішки через старий міст. З мосту було добре видно, як з боку вулиці Сакко дід на човні перевозив людей на Подільський пляж — так прямо текла річка, — розповідає. — Там, де зараз дерева виросли, в 60-ті й 70-ті роки я на ковзанах каталася, а влітку грала на березі у волейбол. Потім замулило косу, утворився острів, на якому ліс виріс. Це сталося тому, що в цьому місці діяла електростанція, огороджена забитими в дно колодами. Поступово колоди вимило... Сама бачила, як люди спіймали колоду, що пливла по річці. Берег став беззахисним. Його треба очистити, хоча б з кілометр у межах міста — від розвилки, де дід перевозив людей, до тролейбусного мосту, й укріпити — адже підмиває й далі... Уже більше десяти років цього добиваюсь. Обійшла всі кабінети екологів, — продовжує Валентина Яківна. — Я половину своєї пенсії віддам, — каже, — але ж це крапля в морі. Треба спонукати людей, які мають гроші, пожертвувати на цю справу. Недавно я йшла берегом і плакала, згадуючи, як тут було раніше, — зізнається жінка.

Валентина Шевцова турбується про добробут загальний, а не власний.

— Для себе ніколи нічого не просила. Так у «хрущовці» й живу, — каже.

Ветеран праці, учасниця трудового фронту Великої Вітчизняної війни 82-річна Валентина Шевцова не поспішає віддавати ковзани правнукові. Ковзани в неї надійні — довгі, розраховані для бігу на великі дистанції. Купила їх років з 30 тому.

— Вони вік служитимуть, — каже.

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»