Головний психіатр Полтавщини: Слов’яни традиційно були гуманними до «убогих»

«Полтавщина» поспілкувалась з головним психіатром Полтавської області Віталієм Закладним. Темою інтерв’ю стала проблема соціалізації людей, які потребують допомоги психіатрів, а також деякі насущні соціальні проблеми, з якими стикаються звичайні люди.

— Віталію Петровичу, скільки на сьогоднішній день в області людей, що потребують психіатричної допомоги?

— На сьогоднішній день в області близько 38 тисяч осіб стоять на обліку у психоневрологічному диспансері або стаціонарно лікуються у психіатричних лікарнях. Та ми намагаємось уникати терміну «лікування» стосовно наших пацієнтів. Ми називаємо їх «людьми з особливими потребами», а нашу роботу з ними — підвищенням якості життя таких людей. Бо ж здоров’я — це не лише відсутність хвороби, а й можливість реалізації своїх життєвих потреб — у харчуванні, одязі, житлі, повазі, предметах мистецтва — без всього цього людина не може називатися повністю здоровою. Тому задачею сучасних психіатрів є не скільки власне лікування, скільки допомога у соціалізації проблемної особи. Власне, мірилом психічної адекватності особи є її здатність раціонально позиціонувати себе у суспільстві. Тому, якщо це того потребує, ми навчаємо людину всім необхідним навичкам — навіть найпростішим.

— Як відбувається соціалізація хворих у Європі?

— Європа значно просунулась у плані методів реабілітації людей у яких проблеми із соціалізацією. Порівняно з тими часами, коли у Лондоні існував Бедлам — один з найперших притулків для людей з особливими потребами, де їх катували, заковували у кайдани і показували, ніби звірів у цирку за гроші, там сильно змінилося ставлення до таких людей. Слов’яни завжди були гуманніші — називали душевно хворих «убогими», і церкви були зобов’язані ними опікуватися. Зараз на Заході ситуація зовсім інша — можливо, це пов’язано з демократизацією тамтешніх суспільств на всіх рівнях. Наприклад, працедавці Німеччини та Ізраїлю ледве не бігають за своїми працівниками — пацієнтів психіатричних клінік, стільки пільг отримують такі підприємства з квотами для таких людей. А як вам один з краківських ресторанів, де весь персонал — від офіціантів до директора, стоять на обліку у місцевих ПНД? У 2000 році в Україні прийняли один з найпрогресивніших у Європі законів «Про психіатрію», тому в нас зміна ставлення до людей з особливими потребами ще попереду.

— Яким чином відбувається реабілітація людей з особливими потребами у нашій країні?

— Ми докладаємо всіх зусиль, щоб вони не втрачали зв’язків із соціумом. Не можна допускати, щоб пацієнт звикав до лікарняної обстановки — це матиме погані наслідки для психіки! Тим паче, що це і не дешево: один день на стаціонарі обходиться приблизно в 150-200 гривень. Одним з базових аспектів соціалізації — це працевлаштування. Це справжня проблема, бо кого в Україні найостаннішим беруть на роботу, і найпершими звільняють? Людей з особливими потребами. Саме намагаючись вирішити цю проблему, ми у 2008 році організували проект працевлаштування людей з особливими потребами. Ми, спільними зусиллями з центрами зайнятості, Полтавської ОДА добилися працевлаштування кількох сотень хворих людей з усієї області. Це був колосальний успіх! Та, на жаль, потім розпочалася світова економічна криза, і проект довелося тимчасово закрити. Та вже після нашого інтерв’ю у мене буде зустріч з тодішніми ініціаторами проекту, і ми порушуватиме питання відновлення цієї програми.

— Чи приносить ця методика очікуваних результати?

— Є в нас один працівник. Власне, він наш пацієнт. Але він працює у нас у штаті. Він абсолютно спокійна і більшу частину часу врівноважена людина. Усвідомлює, що йому треба раз у місяць робити певні уколи, і адекватно на це реагує. Це один з кращих наших працівників, мало хто настільки віддається роботі. Для мене, як лікаря, велике щастя бачити такі зміни у пацієнта.

— Як відомо, ви плануєте провести фестиваль творчості людей з особливими потребами.  А чим відрізняється їх творчість від творчості звичайних людей?

— Нічим! Абсолютно нічим. Абсолютна більшість людей, яким покажуть, наприклад, картину одного з наших пацієнтів ніколи в житті не здогадаються, що за людина її намалювала. Власне, для цього ми проводимо цей фестиваль — щоб показати, що такі люди — майже такі самі як і всі інші, просто вони потребують трохи більше уваги і розуміння. Я вам більше скажу — деякі відомі українські митці також стояли або стоять на обліку у ПНД, і це не заважає бути визнаними творцями. До речі, практика проведення таких фестивалів — абсолютно нормальна і звична у сучасній Європі.

(продовження у наступних публікаціях)

Богдан АНДРЄЄВ, «Полтавщина»