«Дембельський» альбом — від Казахстану до Чехословаччини

У всі часи кременчужани йшли служити Вітчизні. Продовжують це робити і зараз, і вже відзначають інше свято — День української армії. Ми ж розповімо про колишніх солдатів та сержантів Радянської Армії, адже історичні традиції свята 23 лютого пов’язані саме з ними.

Сім футів під кілем

Володимир Рева — колишній старшина 1 статті, командир відділення торпедної частини малого протичовнового корабля Червонознаменного Балтійського флоту. Три роки ходив по морських просторах — з 1969 по 1972 рік. Місце служби — Ладозьке озеро, основна діяльність — участь відділення у випробуванні нових радянських радіокерованих торпед. Говорить, до армії йшов з відчуттям патріотизму та чималим бажанням.

Володимир Рева

— Я кременчужанин, але призивався з Саратова, — згадує Володимир. — Після закінчення машинобудівного технікуму був направлений на Саратовський авіазавод. Туди ж пішла і моя характеристика з військкомату про можливість направлення служити на флот. Служба була насичена, цікава, зробила з нас, юнаків, справжніх чоловіків. Тоді і гадки не було — не служити в армії. Ті, хто не потрапляв до армії, вважалися «неповноцінними», та й дівчата таких не сприймали. Я з ностальгією згадую часи морської служби. Армія і флот мали колосальну популярність у суспільстві, турботу з боку держави і відповідне матеріальне забезпечення. Ми справді виконували важливий обов’язок — захищали Вітчизну, а не відбували номер, як це часто-густо зустрічається у наш час.

За словами колишнього старшини, дідівщини тоді не знали, хоча «старика» на флоті називали «годок» і, звісно, прислухалися до нього. Але не про примхи слухали, а про досвід у флотській службі. 

До себе і на флоті, і на «цивілці» Володимир відчував повагу. Як прийшов додому у відпустку, дівчата задивлялися на молодого моряка. А у Ленінграді військовий Балтфлоту, звісно, мав неабияку популярність на танцях.

На полігон до Казахстану

Кременчужанин Віктор Тартаковський — колишній сержант ППО сухопутних військ, командир пересувного вузла зв’язку окремої зенітно-ракетної бригади у 1973-1975 роках.

Юний Віктор мав можливість за сімейними обставинами отримати відстрочення від служби після закінчення технікуму, але навіть і не подумав про це.

Віктор Тартаковський

— Тоді служити було нормою, — стверджує він. — Які відстрочки? Ми ж чоловіки і повинні виконувати одну з головних місій — захищати свою землю. 

Відбір до зенітно-ракетної бригади був дуже серйозним, брали лише хлопців із середньою професійною освітою.

— У нас навіть водії були із шкільною середньою освітою, — говорить Віктор. — На озброєнні бригади, що перебувала неподалік від Одеси, стояли сучасні зенітно-ракетні комплекси «Круг», які відзначилися під час арабсько-ізраїльської війни початку 70-х років. Служити тут — значить знати техніку досконало. Сам пройшов «учебку», де вчилися по 12 годин на добу. Тільки тоді відправили у частину. 

Найяскравішими враженнями для сержанта Віктора Тартаковського стали полігонні пуски ракет у Казахстані, на полігоні «Емба».

— Це казахстанський степ, де не зустрінеш ні душі, — згадує Віктор. — Туди бригада добиралася потягом, кілька діб. Засекреченість була серйозна. Навіть місцевий вантажний автотранспорт, який нас обслуговував, потім списувався. Полігонні навчання проводилися двічі на рік. Стріляли ми до тих пір, поки не влучали у повітряну ціль, тільки тоді збиралися назад. Іншого не дано, адже держава витрачала величезні кошти на оборонну могутність країни, і ми не могли не відповідати цьому статусу. Боєздатність мала бути на належному рівні. У нас, солдатів, сержантів та офіцерів, було дуже розвинуте відчуття патріотизму, відповідальності та важливості нашого обов’язку — з честю служити Вітчизні.

«Граница на замке»

Олександр Стариков — колишній прикордонник, радіомеханік окремого батальйону зв’язку Закарпатського прикордонного округу в 1977-1979 роках. Кременчужанин, роки в Радянській армії називає найяскравішими спогадами молодого життя.

— Прикордонники були єдиними в армії, хто не носив пілотки, а лише кашкети, — розповідає він. — І підпорядковувалися ми не Міністерству оброни, а КДБ. Тому і набір перевірявся відповідно. Наприклад, мене і друзів по Кременчуку добре знали, як фанатів радіосправи, і відповідні органи відстежували це. А як прийшла пора йти до армії, направили служити за фахом. Пішли ми туди пацанами, а повернулися загартованими чоловіками. Узагалі прикордонна служба — це особлива «парафія». Завжди бойова готовність, відчуття взаємовиручки та військового братства. І, звісно, як і у всіх радянських юнаків того часу, патріотизм та військова романтика у голові. Наведу такий приклад. Коли я демобілізувався взимку 1979 року, якраз вводили війська до Афганістану, і прикордонники були першими, хто перетнув кордон ДРА. Хлопці, що залишилися служити після мене, майже весь мобільний вузол зв’язку, подали рапорти із проханням направити до Афгану і 80% туди поїхало... Чимало не повернулося. 

Олександр Стариков

Олександр і досі вірний прикордонній спадщині. На День прикордонника, 28 травня, збираються з друзями у Придніпровському парку. 

— Ведемо себе тихо, — стверджує він. — Надіваємо свої зелені кашкети, готуємо традиційний шашлик, ділимося спогадами. Ті роки незабутні і нам приємно пригадувати своє армійське минуле.

«Празька весна 68-го»

Кременчужанин Василь Лемешко — колишній артилерист, армійську службу проходив у 1967-1969 роках. Його військова епопея припала якраз на революційні події у Чехословаччині, які відомі під назвою «Празька весна». 

— Навесні 1968 року нашу частину, яка стояла в Угорщині, підняли по тривозі і перекинули до чехословацького кордону, — говорить Василь Лемешко. — Тут ми почули промову від уряду СРСР, де йшлося про контрреволюційний переворот у Празі. Через деякий час перетнули кордон і прибули до словацького міста Братислави, де і перебували до закінчення бурхливих подій.

Частина активної участі у чехословацьких подіях не брала, але командир полку на розвідку декілька разів виїздив.

— БТР із комполка вернувся з розвідки, весь обкиданий камінням, різним сміттям та куриними яйцями, — згадує колишній артилерист. — Інших «ушкоджень» БТР не зазнав. Так деякі чехи та словаки реагували на нашу «допомогу». Але це був виняток. У цілому місцеве населення ставилося до нас цілком нормально, навіть дружелюбно. Для мене чехословацьке відрядження стало найяскравішим з армійських спогадів. Чехія та Словаччина вразили старовинною готичною архітектурою, класними автошляхами та широким вибором товарів у місцевих магазинах. Тоді це здавалося розкішшю, адже в своїй країні ми такого не бачили. 

Хоча на це радянські солдати особливої уваги не звертали. Василь Лемешко говорить, що для них поняття мундиру та військової честі були головними, а інше — це життєвий побут, який, були впевнені, незабаром побудують і у СРСР. 

— Для нас армія була світом мужності та патріотизму, нашого чоловічого змужніння, — упевнений Василь Лемешко. — І не ми заздрили чехам, а вони з повагою ставилися до Радянської Армії — переможниці у Другій Світовій війні.

Микола ТАРАСЕНКО, «Полтавщина»