Чорнобильська зона повертає у минуле

Екскурсія в Чорнобильську зону розпочалася в четвер о 8 годині біля КПП «Дитятки». Екскурсанти пройшли паспортний контроль, реєстрацію а вже потім вирушили до Чорнобиля. Тут відбулася зустріч з представниками інформаційного агентства, які роз’яснили екскурсантам правила поведінки під час екскурсії. Далі групу супроводжував екскурсовод. У плані проведення екскурсії: огляд міста Чорнобиля, поїздка до Чорнобильської АЕС, зокрема, саркофагу, огляд міста енергетиків Прип’яті.

Виявляється, Чорнобильська зона вже давно стала привабливим місцем для екскурсій. Торік, наприклад, тут побувало близько семи тисяч іноземців, любителів екстремальних відчуттів. До речі, екскурсія у Чорнобильську зону для іноземця коштує недешево. Опікуються організацією таких екскурсій для іноземців приватні туристичні агентства. Куди йдуть зароблені кошти — зрозуміло. Дивно, що осторонь організації екскурсій залишилася держава, але це вже тема іншої розмови. Нинішня ж екскурсія в Чорнобильську зону ліквідаторів з Полтавщини була одна з небагатьох.

Я звернувся до учасника екскурсії голови Гадяцької районної організації громадського об’єднання «Союз Чорнобиль» Віталія Биченка з проханням поділитися враженнями про цю поїздку. Вони виявилися неоднозначними. Особливо вразила Віталія Биченка та і всіх учасників екскурсії Прип’ять. Майже чверть століття тому це було молоде сучасне місто, а 15 квітня 2010 року воно зустріло гостей похмурими, обдертими вітрами, дощами і часом багатоповерхівками з обірваними вікнами та дверима, розбитими шибками. Ось Палац культури енергетиків, поліклініка, міськком Компартії України. Подекуди збереглися символи радянської епохи. Місто енергетиків і тоді було зеленим, але сьогодні дерев тут ще більше. Вони проросли на подвір’ях багатоповерхівок, у колишніх парках і скверах, а на центральній площі міста дерева пробилися між плитами, на тротуарах і дорогах.

Екскурсанти фотографуються на пам’ять. У об’єктив потрапляють малюнки графіті. Не так давно кілька туристів з Росії так увічнили своє перебування у місті-привиді. До речі, за ці малюнки малярі позбавлені права приїздити на екскурсію в Чорнобильську зону протягом 10 років. Тиша і запустіння навколо, біля одного з будинків дорогу повагом перейшов лось. Ніякого страху. Він тут господар. 

Прогулянка вічно молодим містом закінчилася. Група повертається в Чорнобиль. Всі йдуть до Свято-Іллівської церкви. Храм відреставрований, доглянутий. Тут зберігається знаменита ікона «Чорнобильський Спас». Схилили голови перед пам’яттю ліквідаторів, які передчасно пішли за вічну межу, запалили свічки за здоров’я нині живих. 

Була обідня пора. Завітали в робітничу їдальню. Замовили по комплексному обіду: салат, твердий сир, борщ, бефстроганов, компот та пиріг з повидлом, хліб. Коштує 10 гривень. Так харчуються люди, які працюють вахтовим методом. Всього у Чорнобильській зоні зайнято близько 7 тисяч осіб, з яких 3 тисячі обслуговують атомну станцію. Заробітна плата, як розповіли туристам, складає 4-6 тисяч гривень на місяць. А ще в зоні живуть самосели — люди, які повернулися у рідні місця з переселень. Раніше їх було півтори тисячі, а тепер залишилося близько 200 осіб старшого віку. Живуть у своїх домівках, обробляють городи, тримають худобу. Все, як і раніше.

Від того сумновідомого літа 1986-го року, звичайно ж, змінилося багато. Наші екскурсанти не змогли побачити так званий «рудий» ліс — сосну, яка стала символом атомної трагедії і потрапила на чорнобильську ікону. На тому місці виріс інший ліс. Та й дороги, по яких ліквідаторам доводилося їздити тоді, давно зруйнувалися, заросли деревами і чагарниками. А про населені пункти, які колись були, нагадують лише таблички на узбіччі доріг, якими їздять вахтовики та ще екскурсійні автобуси з туристами.

— З якими ви враженнями поверталися з Чорнобильської зони? — запитую Віталія Биченка.

— Здавалося, що ми побували на місці бойових подій, — відповів він. — Але фронтовиків завжди зустрічають з квітами, шанують. Нас же в зоні ніхто не чекав. Та й нікому було зустрічати. Залишилися лише фотографії та ще пам’ять 24-х річної давності про ті далекі незабутні дні. 

Василь ГЛУХОТА, «Полтавщина»