Легенда про виставу — хроніки хард-обіцянок з лайт-наслідками

До нас надійшов лист від полтавки та журналістки Марії Орлової, яка у свій час співпрацювала із колективом театру ім. Гоголя у Полтаві. Зараз вона проживає у Москві, але за полтавським життям уважно слідкує. Тож нещодавно вона відвідала виставу «Антиформалістичний райок» на сцені будинку культури ПТМЗ. Свої думки з цього приводу вона оформила у вигляді статті «Легенда про виставу — хроніки хард-обіцянок з лайт-наслідками», яку запропонувала нам для розміщення. Надаємо їй таку нагоду.

27 травня в палаці культури ПТМЗ відбулася прем’єра вистави «Антиформалістичний райок» за одноіменним сатиричним музичним твором Дмитра Шостаковича, яка від самого початку просто була приречена на аншлаг. Сприяв тому і гучний скандал навколо Полтавського театру, відлуння якого сягнуло аж центральних телеканалів, і гіперактивність на полтавському медійному просторі деяких журналістів з неоднозначною репутацією та певних політичних сил, і педалювання того, що вистава та «заборонена», а також найрушійніша т найдійовіша сила театральних аншлагів — безкоштовний вхід. Тож скуштувати забороненого плода з рук Мельпомени набилося до зали БК ПТМЗ чимало народу.

Та треба віддати належне — окрім заполітизованих громадян та поціновувачів дармових видовищ, до зали завітали і деякі відомі представники музичного світу Полтавщини, що й не дивно, адже «Антиформалістичний райок» виконується не часто. Та й відтоді, коли стало відомо, що режисер Олексій Коломійцев планує цю постановку в театрі, чимало людей були заінтриговані — адже цей твір Шостаковича, який складається з декількох арій та хорів, загальною тривалістю близько 28 хвилин з вставними репризами, то репертуар скоріше для філармонії і аж ніяк не для драматичного театру.

Ще перед початком дій сталося неймовірне — у XXI сторіччі, майже в центрі давно вже незалежної України, на глядацьку залу зійшов радянських дух. У віньєтці серпів і молотів, застиглих на барельєфах лож, провідні представники певних політичних сил, які вже декілька місяців не дають спокою полтавській громаді, піднявши на прапори внутрішні непорозуміння театру ім. М.В.Гоголя, по головах перераховували свій партактив, який мав створити у залі потужну клаку. І з їхнього рішучого погляду кожному було зрозуміло, що неявка представників поголів’я партактиву загрожувала б їм позбавленням партбілету. А потім, після недовгої і елегантної промови народного артиста України Г.Юрченка про «винуватця торжества» Дмитра Шостаковича та його твір, перед сповненим нетерпіння глядачем постала валькірія інтернет — видання «Полтавщина», пані Людмила Кучеренко...

О, моє радянське дитинство... Молоко в пірамідках, морозиво в картонних стаканчиках, пиріжки «тошнотіки», вчителько моя перша, Тетяно Іванівно... Саме так, саме з таким виразом обличчя, з такою ж інтонацією, посеред конаючого «совка», проводила ти, перед нами, невдячними дітьми перебудови, свої уроки політінформації... І чи може почуття гумору людини порівнятись з іронією долі?! Варто лише було пані Кучеренко закінчити викладати «політику партії», як на сцені постав її двійник, позначений у списку дійових осіб як співробітник НКВС, що так само енергійно викладав політику дещо іншої партії масовці, що уособлювала радянське суспільство, і на яку було покладено надзвичайно важливу функцію — розтягти 20 хвилин оригінального «Антиформалістичного райка» до розмірів одноактівки, тобто добряче розбавивши Шостаковича Коломійцевим.

Даремно полохливий полтавський глядач знервовано притамовував подих, чекаючи, що от-от його накриє хардкорним сучасним театром, котрий водночас виявиться ще й авангардним. Та дуже швидко навіть найбільшим тугодумам стало зрозуміло, що небезпеки нема. Спочатку суперечка транспарантів на одвічну тему «дам — не дам» викликала серед глядачів радісне гелготання, яке красномовно засвідчило, що те дійство призвело зовсім не до міркувань про опір нереальнім стахановським показникам від яких знемагали наші предки. Потім вказівним вогником по доріжці тривіальних непотребств, якою давно вже скаче по терену полтавського театрального мистецтва «Московський незалежний театр», засяяли з під коротенької спіднички школярки яскраво-червоні труси.

«А де ж очікуваний Шостакович?» — запитаете ви. Що ж, композиторові з його «Антиформалістичним райком» було відведено належні 20 «з копійками» хвилин, які потонули у вирі сценічних корч та броунівського руху масовки, океані режисерських штампів та кліше. Ймовірно, постановнику вистави кортіло створити своєрідне полотно комуністичного Босха, яке б слугувало фоном для «Райка», але спроба виявилася невдалою і дійство поступово скотилося до сумної петросянщини, поглинувши гостру й гірку сатиру Дмитра Шостаковича.

Чи варто було братися за постановку такого специфічного матеріалу, не маючи чіткої і оригінальної режисерської концепції? У будь якому разі завдяки цій прем’єрі полтавська публіка нарешті отримала відповідь на численні питання про причини того, чому в театрі Гоголя відмовилися включати «Антиформалістичний райок» у постановці Олексія Коломійцева до діючого репертуару, а також наочно продемонструвала реальні причини його недовгого перебування на посаді художнього керівника академічного театру ім.. М.В. Гоголя, щоб там не писали заочно-обізнані журналісти.

І якщо сама по собі вистава «Антиформалістичний райок» у постановці Олексія Коломійцева особливої цікавості не викликає, бо ж точнісінько такими виставами, в тій же стилістиці із таким самим антуражем, незліченна кількість режисерів великих та малих театрів «радують» глядача вже років зо тридцять, то атмосфера навколо неї, гучний піар та особливо створення іміджу «забороненої» і «прогресивної» надзвичайно цікаві — і в плані надсучасної загальної проблеми створення альтернативної реальності під впливом медіа, і з ракурсу створення дутих репутацій в суто андерсенівському стилі.

Та окрім цього сам первинний матеріал, власне позабутий в пориві режисерського самоствердження Коломійцевим «Антиформалістичний райок» Дмитра Шостаковича, є своєрідною шарадою, прихованою під численними свідченнями людей, жоден з яких не мав відношення до її написання. Як переповідають, музикознавець Л.Лебединський таємно переправив рукопис Д.Шостаковича до Швейцарії у 1987 році. Вперше «Антиформалістичний райок» було виконано лише у 1989 році, у Вашингтоні. Дивна історія для тих часів, і для доволі «вегетаріанського» за змістом твору.

В цьому контексті одразу ж треба згадати декілька дат. 1962 рік — у журналі «Новий мир» публікується повість О.І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Це не про кампанію «сталінський реалізм vs формалізм», це про один день з життя в’язня звичайнісінького радянського концтабору. Однією з основних умов публікації твору з боку партійного ідеологічного сектору було обов’язкове згадування Й.Сталіна. Ось що пише з цього приводу сам Солженіцин: «И, самое смешное для меня, ненавистника Сталина, — хоть один раз требовалось назвать Сталина как виновника бедствий. (И действительно — он ни разу никем не был в рассказе упомянут! Это не случайно, конечно, у меня вышло: мне виделся советский режим, а не Сталин один.) Я сделал эту уступку: помянул „батьку усатого“ один раз...» Чи не чудовий привід для Дмитра Шостаковича оприлюднити «Антиформалістичний райок»? Або, будемо відверті, не дуже зручний момент для п’ятикратного лауреата Сталінської премії ( двійко з цих нагород Дмитро Шостаковіч отримав від «вождя усіх народів» вже після кампанії по боротьбі з формалізмом, у 1950 та 1952 роках), Ленінської премії (1958 р.) та Народного артиста СССР щоб докладати на одну чашу терезів із тисячами життів жертв сталінських репресій дріб’язкові, в масштабах трагедії тих часів, непорозуміння з апологетами «сталінського реалізму».

Згодом, у тому ж журналі «Новий мир», будуть опубліковані глави з романа Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».

1984 рік — минуло девять років від часу смерті Дмитра Шостаковіча. Володар «забороненого» рукопису композитора Лебединський мовчить. В той самий час, на кіностудії «Грузія-фільм», задовго до того, як слова «гласність» і «перебудова» з`являться у лексиконі правлячої верхівки, радянський режисер Тенгіз Абуладзе знімає свій, знаковий для того часу і історії радянського кінематографа, фільм «Покаяння», в якому не лише відверто говорить про злочини часів сталінізму, але й про відповідальність перед народом нащадків сталінських катів. Доступним для загалу радянського глядача фільм став у 1987 році. В тому ж році фільм не лише отримав Гран-при Канського фестивалю, але й переміг у шести номінаціях кінопремії «Ніка».

У тому ж 1987 році друкують роман Анатолія Рибакова «Діти Арбата». Наступного ж року вистава за цим скандальним антисталінським твором з`являеться на сцені Полтавскього музично-драматичного театру ім.М. В. Гоголя. Перед прем’єрою, за лаштунками та по службових приміщеннях, театром пливе шепіт «Нас всіх посадять, нас неодмінно посадять». Побоювання недаремні — столичні віяння доходять до регіонів із запізненням, партійні органи збентежені та налякані, «вовчий білет» — ось найменше з того, що могло загрожувати творцям тієї вистави. Але із третім дзвоником гасне світло, розкривається завіса, і полтавський глядач не просто спостерігає актуальну суперсучасну виставу — глядачі 1988 року були свідками відчайдушного, сміливого та революційного громадянського подвигу Полтавського театру. Коли сьогодні, деякі начебто національно свідомі суспільні діячі дозволяють собі поливати брудом театр ім. М.В. Гоголя, вони, на превеликий жаль, забувають, що саме гоголівці, в ті часи, коли це являло реальну, а не уявну небезпеку, торили шлях до демократії і свободи такими своїми виставами, як, наприклад,"Залізна завіса«, «Біла Ворона», «Зойчина квартира». Зал підхоплював репліки акторів, розносив їх на цитати. В тих виставах не всі актори були згодні з баченням режисерів, не всі поділяли художній підхід, але жоден с полтавських акторів (яким сьогодні весела кампанія «Коломійцев і Ко» приписує відсутність сміливості і активної митецької позиції) не поклав свою роль на стіл. Кожен спектакль загрожував їм кар’єрними проблемами, кожен вихід на сцену був актом громадянської сміливості.

1988 рік — в Радянському Союзі друкують «Крутий маршрут» Е.Гінзбург. Без купюр, простою і доступною пересічному читачу мовою, в ньому розповідалося про всі етапи поневірянь людини в світі людоїдського сталінського абсурду. Це не про критику сталінських «забронзовілих» долдонів. Це про «доходяг» — в’язнів радянських концтаборів, які помирали від непосильної праці і голоду. Це про «спецпереселенців» — селян, серед яких було чимало українців, яких висаджували в люті морози з скотних вагонів у тайгу, і тіла яких потім, навесні, знаходили на тих самих місцях — понівечені тіла матерів, що намагалися, хоч трохи зігріти грудних малюків, накривши собою... Тіла чоловіків, що намагалися вирити в кам`яній замерзлій землі укриття для своєї родини... Московський театр «Современник» ставить за цим твором виставу «Крутий маршрут». У 1989 році Марина Нейолова, виконавиця головної ролі у цій виставі, нагороджується Державною премією СРСР.

Подібних фактів про суспільні настрої, ступень «дозволенності» і цензури того періоду можна знайти чимало. Тим більш дивним видаються мені всі ці розмови про «забороненість» «Райка», про таємне переправлення нот через державний кордон у 1987 та про можливість виконання кантати лише у Вашингтоні в 1989 році. На той момент, у СРСР розвінчання комунізму давно вже перейшло до розряду мейнстриму. Чому ж сьогодні, у XXI сторіччі, коли кожен бажаючий може знайти всю необхідну інформацію на просторах інтернету, коли давно вже розкриті архіви, и ми можемо вільно дізнатися зі сканованих документів, що смертність в САзЛАГу в 30-ті була віщою за смертність в Бухенвальді, чому дехто вважає українську спільноту настільки довірливою, що активно намагається справити на нас враження «забороненністю» та «прогрессивностю», наче фіговим листком прикривши ними свої суто професійні недоліки?

Чому людина, яку в найкращих традиціях тоталітарного «совка», призначили на посаду худрука «вольовим рішенням з гори»...

Яка через необізнаність у нормах та технології випуску вистав, перетворила роботу над «Пригодами барона Мюнхаузена» на справжню сталінську «п’ятирічку за три роки», і байдуже на якість...

Яка в кращих традиціях стаханівського руху прозвітувала про 15 вистав поставлених за півроку перед сонмом київських журналістів, в той час, коли за чотири місяці було лиш похапцем перенесено на полтавську сцену власну стару виставу, колись поставлену в іншому театрі і давно вже по фрагментах викладену на youtube.com, та було видано купу наказів про так звані «поновлення» старих вистав театру, щоб результат роботи на посаді художнього керівника не виглядав настільки сумно...

Яка ввела, в найкращих традиціях совка, «заборону на професію» для режисера-постановника В. Шевченка, якого сприйняла не як свого колегу, а як конкурента...

Яка встановила в театрі безальтернативну лінію своєї «партії», вичистивши з «президії ЦК КПСС», тобто з художньої ради, всіх опозиційно налаштованих гоголівців...

Яка, коли директор театру нарешті взявся за припинення цього безладдя, разом зі своїми приятелями з СМІ дала можливість Олексію Андрієнку по повній відчути себе чи то Дмитром Шостаковичем зразка 1948 року, чи то селянином — антонівцем, посталим проти більшовицького свавілля, на якого напустили хмару смердючих та отруйних газів...

То ж чому людина, яка сама не засвоїла уроки історії, заходилася натягати на себе мантію ментора?

Найкращим закінченням цієї часом трагічної, часом комічної історії, буде коментар одного з пересічних полтавців під черговою екзальтованою статтею про прем`єру «Антиформалістичного райка»: «А вообще конечно режиссеру респект! Ведь не побоялся про Сталина сатирическую пьесу поставить! Вот мужественный человек! Пройдет лет 10 — 20 и он про Кравчука злободневную пьесу напишет!». Vox populi vox Dei.

Марія ОРЛОВА