Під час покладання квітів до пам’ятника О.Зигіну в Полтаві ветерани насолоджувалися тишею
З нагоди 68-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні полтавці поклали квіти до пам’ятника генералу Олексію Зигіну
Сьогодні на площі Зигіна в Полтаві відбулося покладання квітів. Захід пройшов з нагоди 68-ої річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
По обидва боки від пам’ятника стояли діти. Вони мружилися від сонця, чекаючи своєї черги, аби покласти до підніжжя монументу квіти.
Усе, що було тоді... Війна та її жахи, герої та їхні подвиги. Забуто? Ні. Знехтувано? Ні. Достатньо подивитися в очі ветеранів, щоб це зрозуміти. А коли оркестр заграв «День Победы» на музику Д. Тухманова присутні якось внутрішньо зібралися. Дехто з молодих людей, які лише чули про війну з книг, фільмів та розповідей дідусів-бабусь, не міг стримати сльози.
Під час покладання квітів «Полтавщина» поспілкувалася з Віктором Панченко, ветераном ВВв. Коли почалася війна, йому було 19 років. Свої переживання, коли йшов на фронт, описати чоловіку важко. Пам’ятає тільки, що мати не плакала. Говорить, була сильною жінкою і вірила у те, що не мине і кількох днів, як війна закінчиться, і її син повернеться додому.
— Боятися я не боявся. Вірніше сказати так: потрібно було йти захищати Батьківщину. Ніколи було боятися, — розповів Віктор Панченко. — Я служив рядовим мінометником, потім — сержантом. Мій батько також був на фронті. Загинув. Я був двічі поранений. Один раз в ногу. Другий — осколок потрапив у підборіддя. До речі, він там і досі
Зараз Віктору Федоровичу за 90. Говорить, і досі насолоджується тишею. Адже саме її йому так бракувало у тих 40-их роках, коли «усе громихало, і 3 хвилини тиші були величезною розкішшю».
Про перемогу Віктор Федорович почув 9 травня 1945 року. За словами чоловіка, разом з товаришами «стрибав вище, ніж міг. А потім стріляли у небо. Сміялися. Жартували. Знову сміялися...» Але 12 травня хлопці ще билися під Прагою.
Поклавши до пам’ятника Олексію Зигіну квіти, учасники акції швидко розійшлися. Хто куди: на роботу, додому, до друзів, у справах... Віктор Панченко також пішов на зустріч із товаришами. І, мабуть (ні, точно!), — насолоджуватися тишею. Це точно...
, «Полтавщина»