Слава і диво Вербної неділі

Вхід Господень до Єрусалима відбувався після того, як Ісус воскресив Лазаря. Народ, почувши про це, повірив у могутність Спасителя і зустрічав Його з пишністю, гідної царя. Люди розстелили перед Ним свій одяг, немов пишний килим. Також вони кидали на дорогу, якою їхав Ісус на ослі, пальмове листя. Усі вигукували: «Осанна Синові Давида! Благословен, хто йде в Ім’я Господнє».

Назустріч Ісусові вийшло все місто, бо кожен хотів побачити свого Месію у силі та славі. Але за тією славою, наче тінь, уже йшла зарада Іуди, муки, Хресна дорога і розп’яття.

Саме від того, що люди встелили шлях Ісуса під час в’їзду до Єрусалима пальмовим листям, пішов звичай святити гілля дерев у цю неділю. У нас в Україні пальми не ростуть, а тому довелося нашим предкам вибирати якесь інше дерево. І цей вибір пав на вербу. Можливо, тому, що в деяких віруваннях верба вважається прадеревом всесвіту.

З ранку на богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо вважається, що гріх не піти до церкви, як святять вербу.

Коли завершується служба і священик окропить гілля свяченою водою, то діти — одне попереду одного — намагаються якнайшвидше дістати вербу і проковтнути по кілька «котиків», щоб горло не боліло.

Хльоскання вербовою гілкою вважається магічним побажанням здоров`я. Тому, виходячи з церкви у Вербну неділю, люди легко торкалися лозою один одного, кажучи:

Не я б’ю, лоза б’є,
Від нині за тиждень буде Великдень.

А діти і молодь, «б’ючи» лозою один одного, примовляли:

Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!

Господарі, повертаючись із церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок, щоб росла верба Богові на славу, а людям на вжиток. Решту несли до хати і ставили під святими образами.

Якщо, увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутреню, то били такою свяченою вербою, промовляючи:

Не я б’ю — верба б’є,
За тиждень — Великдень,
Недалечко червоне яєчко.

Свячену вербу завжди дуже шанували у народі. Люди були впевнені, що гріх ногами топтати свячену вербу, а тому навіть дрібненьке гілля, що залишилось після освячення, палили на на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.

Свяченій вербі приписується магічна сила. Із цим пов’язано багато вірувань, звичаїв. Наприклад, коли вперше навесні виганяли худобу на пасовище, то гнали її свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялась до тварин». Також викидають гілля свяченої верби на двір підчас граду, щоб град зупинився. Вербою відводили грозові тучі, киваючи гілками у бік хмар. Свячені гілки кидали в пожежу, чим зменшували, за віруваннями, руйнівну силу вогню. «Котики» від свяченої верби кидали в кашу і їли з нею, вважаючи, що через них людям передасться сила весняної енергії на цілий рік. Врбами осаджували криниці, щоб убезпечити воду від лихих сил, щоб вода була «пригожа та здорова». Сухими торішніми свяченими гілками розпалювали піч під великодні паски.

Коли хворіли люди або тварини, знахарі варили свячену вербу разом з цілющими травами і напували тим варевом хворих. До речі, й сучасна медицина визнає цілющі властивості цієї рослини. Її кору, листя й сережки використовують під час лікування захворювань печінки, селезінки, нирок, застосовують від лихоманки, кровотечі, проносів, збудження нервової системи тощо.

Водночас із такою пошаною до верби і вірою в її добру магічну силу, є й інші вірування. Зокрема, народна легенда про козячу вербу говорить, що ця рослина проклята богом за те, що з неї робили цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Спасителя. Тож нібито за це її черви точать. Крім того, за народними віруваннями, у сухій вербі сидить чорт, звідси й прислів’я: «закохався, як чорт у святу вербу».