Дмитро Хрістов: «Політика може бути моральною!»

Представляємо увазі читачів інтерв’ю з кандидатом у народні депутати України по 144­ому одномандатному виборчому округу Дмитром Хрістовим.

— Дмитре Івановичу, ви офіційно зареєстровані кандидатом у народні депутати України по 144­ому одномандатному виборчому округу. Що вас спонукало йти на вибори від Об’єднаної опозиції по мажоритарці?

Дмитро Хрістов

— Про мандат народного депутата України мріяв з дитинства... Жартую. Із 1999 року я у партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», із 2000 року — на керівних посадах (заступник, перший заступник голови) в обласній партійній організації. У народні депутати України балотуюся вчетверте — 2002 року (№ 68 у списку), 2006 року (№ 199), 2007 року (№ 199), у виборчому списку БЮТ і зараз — по 144­ому округу. Незалежно від того, де знаходиться наш лідер Юлія Тимошенко — на волі чи в тюрмі, — я завжди був і залишаюся з нею. На цих виборах у Об’єднаної опозиції є шанс, а це означає, що він є й у мене як єдиного кандидата від Об’єднаної опозиції. Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» має сьогодні в Полтаві найвищий рейтинг. У 2010 році на президентських виборах за Юлію Тимошенко проголосувало 54% полтавців, які прийшли на вибори. Думаю, що більшість із них не розчарувалися в Юлії Володимирівні й нашій політичній силі. Я зі свого боку буду переконувати полтавців довірити мені мандат народного депутата України й обіцяю, що доведу: політика — це не «брудна справа», політика може бути моральною. Моя попередня діяльність, в тому числі і як депутата обласної ради, голови фракції «Батьківщина», голови комісії з питань забезпечення законності та правопорядку, дає мені підстави це стверджувати.

— Але у вас дуже сильні й багаті конкуренти, а наші виборці звикли до того, що їм дають... Яка тут мораль?

— Мої конкуренти сильні лише тим, що багаті. Я все життя чесно служив, отримував пристойну зарплату в армії, займався бізнесом (правда, платив усі податки), викладав, але в мене й членів моєї родини не було і немає автомобіля, дачі. Я живу так, як більшість звичайних громадян. Частина виборців справді звикли до подарунків, але ця байдужість до моральних якостей тих, кого ми обираємо, призвела до того, що українське суспільство знаходиться у всеосяжній моральній кризі. Я стверджую, що це саме так, посилаючись на висловлювання моральних авторитетів української нації: Ліни Костенко, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Левка Лук’яненка. Наприклад, Любомир Гузар говорить: «...Допоки в суспільстві не запанують моральні стандарти, доти таке суспільство не має ніякої перспективи — ані соціальної, ані економічної, ані політичної». Богдан Гаврилишин — українець, засновник економічного форуму в Давосі, стверджує, що «світ хворіє морально, цінності занепадають, світ потребує морального і духовного відродження». Виявляється, це не лише українська проблема. Підкуп громадян чи посадових осіб у всіх країнах світу трактується як кримінальний злочин, а підкуп виборців — іще як злочин політичний і моральний. Тих, хто постійно міняє партії і фракції, потрібно виводити за межі політичного поля. Так зробили в цивілізованих країнах — і «тушки» зникли.

Якщо й надалі громадяни будуть залишатися байдужими до моральності тих, кого обирають, це може призвести до зникнення нації та незалежної держави.

Зверніть увагу на поведінку декого з моїх конкурентів. Поки Юлія Тимошенко була прем’єром, вони називали її своїм лідером, як тільки вона пішла з влади — тікають із партії, як дезертири з фронту, тікають з міста, коли вона приїздить в Полтаву. Здогадайтеся з трьох разів, кого вони будуть представляти в парламенті, до якої фракції пристануть і за що будуть голосувати? Якби я зраджував виборців БЮТ, «Батьківщини», так як це роблять мої конкуренти, мене вже давно б замучила совість (не плутати з «Совістю України»).

— Як ви думаєте, чому двадцять років Україна фактично не просувалася вперед до Європи, а тупцює на місці?

— Україна вже не тупцює на місці, а останні 2,5 року рухається в зворотному напрямку — у радянське минуле. Політв’язні, тиск на ЗМІ, псевдореформи, знищення підприємництва, української мови, спотворення історії, національної пам’яті, неповага до української культури, плазування перед Росією, рейдерство, донецька кадрова політика — це все реалії сьогоднішнього дня. Чому так відбувається? Думаю, причин декілька.

На початку 90­х ми не розв’язали проблему відповідальності за злочини комунізму, ми знову повинні повернутися до питань моральної оцінки злочинів комунізму. Тому, як стверджує Лариса Івшина (головний редактор газети «День»), «сталінізм мутує, підлаштовується під іншу подобу і знову приходить до нас». У країнах Балтії, Грузії таку оцінку комуністичної ідеології здійснено, і ці країни рухаються вперед. На вибори ходить лише старше покоління, молодь їх, зазвичай, ігнорує, тому долю України, на жаль, визначають виборці Компартії, «регіоналів», та «литвинівців», які досі вірять, що можна повернути нас у Євроазійський простір.

— Україна стала незалежною 24 серпня 1991 року після поразки ГКЧП (Государственный комитет по чрезвычайному положению) в Москві, а де ви особисто були в той час? Чи відчували що наближаються такі події, як розвал СРСР?

— Я на той час служив у Польщі й повернувся в Україну лише в липні 1992 року після виводу Північної групи військ. У 1990 році мене переводять з Естонії у Польщу. Після демократичної Естонії склалося враження, що я потрапив у минуле (маю на увазі свідомість офіцерського складу). У березні мене обирають делегатом Всеармійської партконференції Збройних сил СРСР. Нас троє делегатів від авіації Північної групи — два генерали і я, майор. На конференцію дістаємося літаком. Москва, Будинок Радянської армії і флоту. Серед делегатів і запрошених — керівництво ЦК партії, Збройних сил. У складі президії партконференції — половина майбутніх «ГКЧПістів». Виступ Михайла Горбачова генерали зустріли вороже, із криками «Долой!», «Позор!»: я був шокований. Склалося відчуття тривоги, небезпеки. Я зрозумів, що щось має статися недобре, бо Верховний головнокомандувач втратив довіру просталінського генералітету. Через п’ять місяців — 19 серпня — почався путч, Горбачов заблокований у Форосі (Крим), ГКЧП керує, слава Богу, невдало. Я поїхав на аеродром і в спілкуванні зі мною пілоти літаків СУ­27 були обурені діями заколотників: «Якщо буде необхідно, ми готові летіти в Москву і нанести удар по «ГКЧПістах». Це, безумовно, були емоційні висловлювання, але через 30 хвилин про це вже знав генерал Селіванов — начальник політвідділу армії. Його налякали заяви пілотів. Мене терміново розшукав начальник політвідділу: «Навіщо ти зустрічався з пілотами? Що ти робиш, Горбачов вже не повернеться, а ти постраждаєш». Через три дні ГКЧП здався. Але ті, хто на мене «наїжджав», сказали, що вони ніколи цього не робили. Офіцери, котрі підтримували ГКЧП і бажали поразки Борису Єльцину, чомусь отримали вищі посади і звання. Тобто перемогою демократичних сил в Москві скористалися ті, хто з ними боровся. Такі метаморфози відбуваються в історії дуже часто.

І сьогодні в Україні, ті хто перебігає з партії в партію, знаходяться у вигідному становищі. Їм нічого не загрожує. У більшості країн зрада покладає край політичній кар’єрі, але в Україні вона вважається вдалим тактичним ходом, тобто в українському суспільстві моральні критерії розмиті, зруйновані. Усе це необхідно відроджувати як в суспільстві, так і в парламенті.

У липні 1992 року, як я вже сказав, повернувся в Україну в розпорядження МО України, а згодом був призначений начальником служби військ — заступником начальника штабу Полтавської авіадивізії. Минуло 20 років, а чим може похвалитися Україна? Безумовно, відбулися кардинальні зміни в суспільстві, політиці, економіці, але Україна не сформувала в суспільстві позитивного ставлення до європейських цінностей. Як наслідок, відсутність впливового середнього класу, залежні ЗМІ (від влади і олігархів), ознаки поліцейської держави, послаблення обороноздатності, відсутність справедливої судової системи, корупція. Що далі?

— Вас можуть запитати: звідки ви взяли гроші на проведення передвиборчої кампанії?

— Запитують, але я не боюся цього запитання, бо у мене стільки грошей, скільки потрібно такому кандидату, як я. Я не потребую дорогих політтехнологів, іміджмейкерів, астрологів, спічрайтерів, охоронців тощо. Мій досвід партійної, штабної, політичної, викладацької, громадської, депутатської діяльності дозволяє робити майже все самому. Ніхто ніколи не писав мені доповіді. Я сам знаю, де, кому, і що сказати, — казати треба правду. От і все. Хочу також розвіяти міф про необхідність шалених сум на виборчу кампанію в мажоритарних округах. Називають суму від 3 до 5 мільйонів доларів. Якщо для підкупу виборців — і кандидат починає виборчу кампанію за рік­півтора до її початку, роздає наліво і направо продуктові набори, авто, організовує екскурсії, концерти, будує майданчики, тримає тисячі «волонтерів» на зарплати «в конвертах», — то, може, ця сума й реальна. А таким кандидатам, як я, достатньо мати невеликі гроші на зовнішню рекламу, виготовлення друкованої продукції, а левова частка роботи — це зустрічі з виборцями, спілкування, робота партійного активу, агітаторів. Такою брудною справою, як підкуп виборців, я займатися не буду. Я не хочу принижувати людей і себе.

Останні п’ятнадцять років громадянам України прищеплюють думку про те, що народним депутатом України може стати лише дуже багата людина. Я переконаний у зворотному — людина без зв’язків з олігархами та великих грошей може стати народним депутатом України. Лише тоді українська політика стане моральною.

Мені здається, що в суспільстві вже відбуваються позитивні зміни, і на виборах 28 жовтня 2012 року саме опозиційні кандидати будуть затребувані. Бо парламент — це вищий законодавчий орган, а не господарчий кооператив, де нарощують свої прибутки бізнесмени, урядовці й бандити. Депутат має продукувати закони, які покращать життя всіх українців, а тісний зв’язок із виборцями рідного виборчого округу допоможе йому перевірити, у правильному напрямку він рухається чи ні? Безумовно, що інтереси округу, його економічний і культурний розвиток мають бути в полі зору депутата. Я збираюсь сприяти цьому максимально. Сьогодні, як депутат обласної ради, голова фракції «Батьківщина», голова постійної комісії з питань забезпечення законності та правопорядку, щоденно приймаю людей. Лише за останні два роки мною направлено близько п’ятдесяти депутатських звернень і два депутатських запити, що допомогло розв’язати багато проблем, з якими стикаються громадяни.

Без кардинальних змін в суспільстві важко очікувати якісних змін у складі парламенту. Кандидати­самовисуванці мало що можуть самі зробити. Їм все одно доведеться визначатися, з ким вони. Я йду в команді Об’єднаної опозиції, яка, врахувавши всі помилки попередніх років, знає чітко, що треба робити для повернення України на демократичний шлях розвитку.

Долю України може визначити лише свідомий виборець 28 жовтня 2012 року. Для цього достатньо уважно проаналізувати, що це за кандидати: хто він такий? Чим займався і яких висот досяг у своїй попередній діяльності? Чи відповідає його спосіб життя задекларованим доходам? У яких партіях був і як часто їх «зраджував»? Якщо зрадив раз, зрадить ще не раз. Як кандидат ставиться до історії, культури України, чи володіє він державною мовою?

У Швейцарії якщо депутат не володіє чотирма мовами, його ніхто ніколи не обере, а в нас окремі народні депутати України з презирством ставляться до української мови, а їх обирають. Навіщо? Спочатку вивчи державну мову, а потім борись за депутатський мандат. Бізнесмени йдуть у парламент, щоб захистити свій бізнес. Їх можна зрозуміти, при такому високотехнологічному рейдерстві, як в Україні. Об’єднана опозиція прийме закони, які захистять бізнес від свавілля бандитів. Бізнесмен може стати депутатом, але депутат не може бути бізнесменом. Кожен має займатися своєю справою.

Виборцям треба пам’ятати: опускаючи бюлетень в скриньку, ми опускаємо його в скриньку історії. Тоді це буде наша українська історія.

— Дмитре Івановичу, як до вас можуть звернутися безпосередньо виборці?

— Оскільки я на місці не сиджу, то краще зателефонувати за номером 050 833­30­40.

Емір ВЕЛИКСАРОВ