Проблема руйнації Краєзнавчого музею: третій погляд

А це, нагадаємо, весна 2011 року — тоді за прогнозами фахівців тріщини на стінах пройдуть стадію неповернення і музей завалиться в одну мить.

Активну участь на останній нараді по цій темі (під головуванням заступника голови Полтавської обласної державної адміністрації Андрія Баранова) взяв корінний полтавець та правозахисник Василь Ковальчук. Його виступ був емоціональним, проте переконливим. 

Ми вирішили зустрітися із Василем Григоровичем у нас в редакції, щоб у менш офіційній обстановці він мав змогу донести свою позицію більш спокійно та без цензури. 

— Василю Григоровичу, ви сказали нам, що не представляєте інтереси жодної сторони конфлікту. Чому?

— Я вже говорив на нараді в облдержадміністрації, що там відбувся фактично захват землі культурно-історичної зони, яка охороняється відповідними державними структурами згідно із законодавством України. У березні 2009 року, коли вже на ділянці по Конституції, 4, був встановлений паркан, викопаний котлован і були забиті в землю палі під майбутній фундамент, я разом із громадськістю намагався чинити опір цьому будівництву. Лише за один день мені довелося разів п’ять викликати обласну і міськрайонну міліцію, щоб пояснити правоохоронцям, що це будівництво незаконне. Проте прибулі на місце представники міліції нічого зробити не могли, бо їм на мобільні телефони поступили дзвінки «зверху». Тоді я зателефонував заступникові губернатора пану Баранову і повідомив про факт незаконного будівництва. На що він мені згодом офіційно відповів, що будівництво взагалі не ведеться. Трохи пізніше до Полтави прибули заступник міністра культури України Яковина та заступник Держкультурспадщини Громова. Їх у супроводі представників місьвиконкому запросили до кабінету Асадчева. Мене до цієї наради не допустили. Важко сказати, про що вони спілкувалися, але Яковина і Громова навіть не заїхали на об’єкт. Наступного дня, на запрошення міністра Василя Вовкуна, я був особисто у нього на нараді в Києві, де розглядалася проблема Краєзнавчого музею, і де також були присутні згадані Громова і Яковина. Мені дали слово і запротоколювали висловлену позицію. Невідомо, що було далі, але трохи згодом голова Держслужби з питань національної культурної спадщини Микола Кучерук таки видає дозвіл на будівництво, але із жорсткими умовами. Проте усі умови були проігноровані. Втім, як і попередні приписи про припинення будівництва.

— Якщо я правильно зрозумів ваші натяки, то між обласною і міською владою певний час існувала неписана «мирова угода» щодо цього будівництва? Як же зараз можна пояснити цю війну між ними?

— Якщо я вас, приміром, ударю при своїх прибічниках і скажу їм, що вдарив негідника, то вони мені будуть аплодувати. А потім ви мене також вдарите при своїх прибічниках і скажете, що негідник — це я. І вони вам також будуть аплодувати. А ми з вами при особистих зустрічах чи телефонних розмовах будемо люб’язно спілкуватися між собою і сміятися із тих наївних дурників. 

— Тобто це «піар»?

— Звичайно. Хтось будує собі на заповідній і безцінній землі власну нерухомість, а хтось готує собі ґрунт під більш високе крісло.

— Але якщо, не дай Бог, навесні музей завалиться? Хто буде нести відповідальність?

— Влучне запитання, адже я буквально сьогодні телефонував першому заступникові Держкультурспадщини Якову Діхтярю і запитав у нього теж саме: хто відповість за це?

На що він мені прочитав протокол наради в Полтавській держадміністрації, де написано, що всі запити до прокуратури та інших контролюючих органів повинна зробити Держслужба з питань національної культурної спадщини. Тобто регіональна влада списує свої проблеми на владу центральну. Чим він був трохи здивований. Але кияни відповідальних будуть шукати не у Києві, а тут, у Полтаві. Так завжди було. То можливо, комусь уже зараз потрібно чухати собі потилицю. 

— Пане Василю, дякую Вам за відверту розмову.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»