Ветерани та очевидці Великої Вітчизняної пригадали ті далекі події

Сьогодні, у День скорботи та вшанування пам’яті жертв війни, «Полтавщина» поспілкувалася з очевидцями та учасниками тих тяжких днів, ветеранами війни та очевидцями Іваном Зезекало та Анатолієм Жуком.

Іван Зезекало

— Війна для мене розпочалася в Опішні. Ця земля стала бойовою землею, — розповів Іван Зезекало. Мені було тоді 17 років. У 1941 році покинув рідну хату та після того двох років (до 1943) не повертався. Доля занесла мене аж до Будапешту. Під час воєнних дій я був поранений, побив кістки. Додому з Австрії вертався пішки, хоч уже на той час був калікою. У мішку — лише воєнне полотенце... Йти потрібно було повз залізницю та остерігатися грабіжників...Грабували дівчат, що переносили з Германії якісь речі чи те що заробили. Так, пішки і дійшов додому. Далі мене заслали за Карагандинську область біля монгольського кордону, охороняти території на якій проводилися випробування атомних бомб...Рудий радіаційний пил був усюди: на столі, на одязі, на пляшках з водою. Та нам же ніхто не казав, що це так небезпечно...Повернувся з Казахстану з десятком невиліковних хвороб: втратив зір, став інвалідом, та головне, що постраждав мій син — йому тільки 44 роки, а він ледь рухається по квартирі. Костянтин Дмитрович, мій батько, також брав участь у бойових діях, загинув у 37 років. Протягом 70 років наша родина не мала жодної звістки про його загибель. Та нещодавно дізналися, що помер він у Калузькій області. У нашій родині було 5 дітей. Якось зі мною стався такий випадок. Прихожу до батька і кажу, що хочу піти до школи, та є одна умова. Щоб піти вчитися треба спалити всі ікони та образи. Батько сказав, що коли хочу вчитися, то треба так і робити. А я їх не спалив. Заховав у надійному місті. Бо знав, що то гріх. Під час війни кулі пролітали у мене під рукою, біля шиї, над плечем, та не вбили мене. Я впевнений, що мене врятували ікони, які я в свій час не спалив.

Анатолій Жук та Владислав Юдін

Своїми спогадами поділився і Анатолій Жук:

— Коли розпочалася війна я був учнем 5-го класу. Пам’ятаю мій дядько був льотчиком. Нас евакуювали з міста Лебедин, Сумської області. Їхали через Сквиру, бачу — кругом бомблять, все горить, шибки порозліталися. Худобу женуть в тил. Приїжджаємо до Києва, коли чуємо крик «Лягай!» і так близько кулі свистять...В мені все аж перевернулося. Так моторошно стало...

Зараз Анатолій Кузьмич працює вчителем ДПЮ у школі № 27, постійно готує команди по стрільбі, які займають призові місця. Нещодавно отримали перше місце і почесну грамоту на змаганнях, що відбувалися серед вихованців полтавських шкіл.

Катерина ТКАЧЕНКО, «Полтавщина»