Не усі полтавські безхатченки поспішають до центру для безпритульних

Полтавський центр адаптації для безпритульних та осіб, звільнених з місць позбавлення волі вже допоміг знайти роботу більше 24 особам. Вісьмом відновили паспорти. На черзі — ще троє. Хтось знаходить там своє щастя. Так, Ольга і Сергій, що познайомилися у центрі, незабаром зіграють весілля.

Проте, як виявилося, не усі полтавські безхатченки поспішають до центру за допомогою. Здавалося б, шматок хліба та суп — краще за недоїдки зі сміттєвих баків, а ліжко з чистою білизною й теплою ковдрою — за брудне ганчір’я під відкритим небом. Але ж ні... Про повільну ходу до зміни свого життя ми зробили висновок після того, як особисто запросили до закладу чотирьох безпритульних. Але ті відмовилися. Один з них зауважив: «У мене вже є м’яке ліжко. Це моє дерево. Під ним мені затишно, а поїсти я собі завжди знайду». Ще одного ми зустріли прямо за рогом центру адаптації. Він шукав собі сніданок у сміттєвому баці. Ось уривок з розмови:

— Послухайте, у нас в Полтаві відкрився центр адаптації для безпритульних. Там вас можуть погодувати, матимете де спати. У центрі можна помитися, вам дадуть чистий одяг.

— Так? А я і не знав, що в нашому місті є такий заклад. Я і досі не знаю, як туди дістатися. Та й грошей на дорогу немає...

— Центр знаходиться за кілька метрів від вас, тут — за рогом. Ходімте, я вас проведу.

— Та ні, ні. Не треба.

Після цього чоловік замовчав і на жодну з наших реплік не відповів — тільки забрав свою сумку та пішов далі. Цікаво, чому... Говорять: дерево судять по плодам. Так от, як видно з наших попередніх публікацій та вище окреслених фактів, за час існування центру адаптації змінилося життя багатьох людей.

То чому не всі безхатченки йдуть до центру за допомогою? Згадується пісня групи «Сектор Газу»: «А я бычок подниму, горький дым затяну, покурю и полезу домой. Не жалейте меня, я прекрасно живу, только кушать охота порой». Тобі дадуть їжу, дах над головою, знайдуть роботу — тільки прийди. Але ж ні. На це Роман Дрозд зауважив:

— Більшість людей думає, що безхатченки задоволені своїм життям. Так, такий контингент є. Але відповідь безпритульного «Мене усе влаштовує» не дуже щира. Якщо сісти і поговорити з цією особою, то зрозумієш: не все у неї так добре, як вона розповідає. Є ще одне пояснення тому, що не всі безпритульні йдуть за допомогою, хоча ми — відкриті. Основна проблема у тому, що ці люди розчаровані. Адже їм вже колись пропонували допомогу, але потребуючі цього або не отримали, або їх обдурили. Тому рівень довіри безхатченків до тих, хто пропонує поміч, невеликий. До того ж вони чули про такі поняття, як торгівля людьми та внутрішніми органами. Бояться, що їх знову обмануть, — і не йдуть. Тут таки ж: якщо людина — безпритульна, це не означає, що у неї немає гордості... У багатьох руки опущені — вони духовно зламані. І тут людина має бути сильною, аби звернутися до працівників центру адаптації. Це для безпритульних внутрішньо важко.

Запитали ми і про те, чому люди можуть прийти до центру поїсти, помитися, а потім усе-таки повертаються назад до своїх проблем? На це Роман Дрозд відповів так:

— Так трапляється тому, що не усі, хто приходять, погоджуються на виконання наших правил. А хтось не має мотивації. До першого, наприклад, за центром знаходиться критичний відділ Полтавського обласного наркологічного диспансеру. Там проводять тест на наявність у крові алкоголю та залишають людину до протверезіння. Хто погоджується, його лікують. Але ж цього хочуть не усі наші залежні клієнти. Ще одне правило — не конфліктувати з тими, хто живе в центрі. Знову таки, не усі з цим погоджуються. Декому ми самі забороняємо залишатися. Якщо бачимо, що людина агресивна, переводимо її в режим «поїсти-попрати». Тобто вона може прийти і скористатися послугами центру, але не залишається в ньому, бо — становить загрозу для інших.

Каріна ТЮТЮННИК, «Полтавщина»