На Полтавщині прочитали лист до Сталіна від голодуючих селян

Вчора Україна вшанувала пам’ять мільйонів українців, які померли під час Голодомору 1932-33 років. Відбулися відповідні заходи і в Полтаві. Але найбільше людей на 78-мі роковини трагічних подій приїхало до Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, поруч з яким знаходиться Курган Скорботи.

Курган Скорботи

Під час мітингу-реквієму сотні людей вшанували загиблих хвилиною мовчання, поклали квіти, вінки та композиції з житніх та пшеничних колосків до пам’ятника жертвам Голодомору.

У Свято-Преображенському соборі відбулася служба за загиблими, яку провів секретар Полтавської єпархії, протоієрей отець Міхаїл. В пам’ять за жертвами Голодомору запалали сотні свічок.

День пам’яті жертв Голодомору у Лохвиці

Тим часом у Лохвиці місцевий правозахисник Олександр Панченко зачитав тим, хто зібрався вшанувати закатованих голодомором, досить вимовний лист мешканців села Луценки Лохвицького району до «генерального секретаря більшовицької партії», написаний у 1933 році.

«...Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі — тим більше з’являються опухлі та дистофіки — дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи..., трупи..., трупи... Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами...Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні.

Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може й далі — за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволять запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод — зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таєницею. Дивно вже надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?

До чого ж таке становище може призвести і вже призводить?

Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей — це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та ресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців. На черзі — вимирання цілих сімей, кутків, вулиць...

Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей..

Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут....

З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом».

Авторами цього листа-протесту до «верховного правителя Радянської держави Йосифа Джугашвілі-Сталіна» з-поміж інших були Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Митан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль. Багато з підписантів загинуло в різний час в застінках ДПУ та на засланні, а хтось пережив й самого Сталіна та часи радянської влади.

Тетяна ЄРМОЛЕНКО, «Полтавщина»