Полтавські вчені зберегли безцінний годинник Пушкіна для нащадків

Полтавські науковці завершили досліджувати історію годинника Пушкіна. Окрема наукова праця, присвячена цій темі, увійде до п’ятої за ліком збірки «Полтавський краєзнавчий музей: збірник наукових статей, маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток», вихід у світ якої буде приурочено до Міжнародного дня музеїв, котрий святкуватимуть у травні цього року. Автори праці — директор музею Катерина Фесик та учений секретар Тетяна Супрун.

Як повідомила Тетяна Юріївна, після трагічної загибелі Пушкіна дружина поета Наталія Гончарова передала золотий годинник чоловіка другу сім’ї Василю Жуковському — на згадку та вічну пам’ять. Окремо згадаємо, що свого часу ще ліцеїсту Олександру Пушкіну цей золотий годинник подарувала у 1815 році дружина царя Олександра I імператриця Марія Федорівна, якій дуже сподобався вірш молодого поета, написаний на її замовлення. Пушкін дуже любив цей годинник і постійно носив його із собою.

Згодом поет-романтик Жуковський, перебуваючи у Франкфурті, знаючи як сильно любив свого учителя Гоголь, передав йому цей годинник. Історія так описує цей епізод.

На стіні кабінету Жуковського висів кишеньковий годинник із ланцюжком.

— Чий це годинник? — запитав Гоголь.

— Мій, — відповів Жуковський. — Він належав Пушкіну, і я зберігаю його як пам’ять про поета...

Жуковський зняв годинник зі стіни й протягнув його Гоголю.

— Візьми його, — урочисто промовив він. — Ти — справжній нащадок Пушкіна і був його другом. Зберігай його як найціннішу реліквію.

Розчулений Гоголь поцілував Жуковського і акуратно сховав годинник у кишеню.

Золотий годинник Пушкіна

Наш земляк зберігав цей годинник до останнього дня свого життя. Після смерті Гоголя раритет переходив із рук в руки нащадкам Гоголя. І тільки у 1919 році Володимир Короленко умовив правнучку Пушкіна і внучату племінницю Гоголя Софію Данилевську, яка проживала у Полтаві, передати архів Гоголя, у тому числі і годинник, у Пролетарський народний музей.

У 1979 році 92-річна полтавка дала інтерв’ю дослідниці життя Гоголя Ренаті Смирновій, яке, втім, було опубліковане у газеті Руських літераторів Полтавщини «Слово и Дело» лише у 2001 році. Наведемо короткий уривок із цих спогадів:

« — Отца уже не было. Наш дом был занят. Мама снимала квартиру на Александровской улице. Перед этим в Полтаве вновь поменялась власть. Мы вернулись ночью, а утром к нам ворвались чекисты с наганами и грозились расстрелять. — Почему вы не сказали пришедшим, что являетесь потомками Пушкина и наследниками Гоголя?! — был задан вопрос Данилевской. Софья Николаевна тихо и печально ответила: „Тот, кто ворвался к нам на рассвете и грозил наганами, не знали этих имен!“

А большевики нам рассказывали о самом умном и справедливом ЧК, набранном в „черте оседлости“, и образованности красных... — Да, — повторила правнучка Пушкина, — они не знали этих имен. Один Короленко, узнав, что нашей семье грозят расстрелом, пришел в наш дом. Он предложил нам передать в Полтавский пролетарский народный музей все вещи Гоголя, которые хранились в нашей семье более 80 лет. — „Я оповестил уже всех высоких чиновников города о вашем бесценном даре! Это ваша охранная грамота!“ — сказал Галактионович».

Так і нащадки геніїв і їхній безцінний сімейний архів були врятовані від лихоліть громадянської війни. З того часу екскурсоводи Полтавського народного музею підводили відвідувачів до годинника Пушкіна із такими словами:

— Перед вами — золотий годинник Олександра Сергійовича Пушкіна. Їхній хід зупинив 29 січня (за старим стилем) 1837 року вчитель поета Василь Андрійович Жуковський, який перебував біля ліжка пораненого Пушкіна у мить його смерті. Годинник показував 2 години 45 хвилин — час, коли зупинилося серце поета.

У 1933 році влада вирішила перенести реліквію на зберігання до Полтавського відділення Держбанку, де годинник пролежав до 1938 року. Згодом його перевезли до Ленінграду, у новий музей Пушкіна на Мойці, 12. Так розпорядився колишній соратник Леніна, директор Державного літературного музею у Москві В. Д. Бонч-Бруевич. Там, на Мойці, цей історичний раритет зберігається й понині, однак дуже мало людей, передусім полтавців, знають про полтавський період цієї реліквії.

За словами Тетяни Супрун, заслуга полтавських науковців полягає у тому, що не зважаючи на складний час, реліквія була збережена для нащадків та всього світу. А дослідження цієї тематики матиме і практичну користь для краєзнавців області та України.

Ян ПРУГЛО, «Полтавщина»