Це подружжя може по праву відзначати День закоханих, бо їх поєднала любов

Знайомство росіянки Олени Швидкіної з українцем Максимом Варфоломєєвим відбулося завдяки Інтернетові наприкінці 2005 року, а вже 2006-й вони зустрічали разом. Як жартує жінка, за відомим фільмом 31 грудня люди йдуть до лазні, а вони того дня оголосили рідним про свої заручини.

Нічого незвичайного й дивного в цьому немає, якби не та обставина, що Максим — людина незряча. Олена ж свідомо обрала долю все життя бути його очима, бо відчула, що це саме той чоловік, якого вона довго чекала, адже обом уже за 30. Доля загартувала їх та наділила мудрістю й умінням правильно обирати життєві цінності й орієнтири. Нині в подружжя підростає донечка Софійка, а пара в очікуванні ще одного малюка.

«Мій зір залишився в лікарні»

До відділення нейрохірургії однієї з дніпропетровських лікарень Максим Варфоломєєв потрапив у день народження свого батька: саме тоді він відчув страшенний головний біль. Коли вийшов звідти, то, як каже чоловік, зір залишив там. «Навчатися в п’ятому класі я розпочав у Харківському інтернаті для незрячих імені Короленка. На початку 90-х років цей заклад став першою в колишньому Союзі гімназією для дітей із вадами зору. Тут запровадили, крім німецької мови, ще й вивчення англійської, латинської, зарубіжної літератури та літератури народів Радянського Союзу. Нас намагалися навчити ліпленню з глини та лозоплетінню, щоб допомогти в подальшому знайти своє місце серед зрячих. Але цей курс чомусь тривав недовго. Крім того, я навчився в’язати на спицях шкарпетки, рукавички, шарфики й шапочки. Чесно кажучи, до в’язання одягу справа так і не дійшла. Освоїв ази макраме», — ділиться спогадами Максим. Знайома жінка, яка знає його не один рік, стверджує, що зв’язані ним речі можна назвати бездоганними. І це при тому, що чоловік зовсім не бачить.

Олена, Софійка та Максим

Канікули хлопець проводив у Полтаві, де народився й де в Кобищанах мешкали його бабуся та дідусь. А з 14 років, шукаючи заняття своїй енергійній натурі, не піддаючись ніяким комплексам, Максим щоліта влаштовувався працювати на Полтавське підприємство Українського товариства сліпих, а після закінчення інтернату в 1994 році пішов працювати на таке саме підприємство в Дніпропетровську, де в той час жили його батьки. Там виготовляли переважно реле для пральних машин та холодильників «Норд», а ще різні електроконтактні колодки та розетки.

«Проте технарем я себе не відчував. Мені весь час подобалися іноземні мови. У школі вивчав німецьку. Тому для майбутньої професії вирішив обрати гуманітарний нахил. Та першого року вступні іспити пропустив, тому що випала нагода поїхати з духовим оркестром інтернату, який я закінчив, на відпочинок до Одеси. А наступного року вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету за спеціальністю німецька мова та зарубіжна література. Учився із зрячими студентами на стаціонарі й паралельно працював, бо в 90-і роки замовлень підприємство отримувало мало, тому я встигав зранку виконати норму, а потім поспішав на лекції».

«Я хотіла зустріти людину з багатим духовним світом»

В Олени Швидкіної все в житті складалося мовби успішно. Після закінчення у 2000 році філологічного факультету Казанського університету дівчина працювала в журналістиці, деякий час мешкала в місті Обнінську Калузької області, а потім повернулася до Казані й стала головним редактором галузевої газети «Зв’язківець». Проте, зізнається, гнітила самотність. «На відміну від подруг, у мене не було чіткого уявлення щодо зовнішності майбутнього чоловіка. Я лише хотіла зустріти людину з багатим духовним світом, яка б мала схожі зі мною інтереси та захоплення. І щоб чоловік мав бороду, — розповідає Олена. — Тому коли одного ранку відкрила електронну пошту й побачила лист і фото чоловіка з борідкою, то відразу здалося, що знайома з ним уже років 20. Виявилося, що ми обоє пишемо вірші, в одному році закінчили університети. Максим грає на баяні і я теж. Мріє купити гітару, а в мене вона вже була. Коли зустрілися 31 грудня, не виникло ніяких комплексів щодо його вади. Думаю, що знаковою подією для нас обох у той час стала демонстрація на одному з каналів старого фільму „Сліпий музикант“, знятого за повістю Короленка. Зблизило нас іще й те, що ми обоє були віруючими людьми.

А на травневі свята я вперше в житті поїхала в Україну знайомитися з батьками Максима. Дуже хвилювалася. Україна мені відразу сподобалася, я просто-таки закохалася в неї з першого погляду. Тоді ми відвідали Харків, Дніпропетровськ, Київ. З батьками відразу знайшла спільну мову. Його мама нам і колечка обручальні купила. А 4 серпня 2006 ми одружилися. Через рік з’явилася Софійка. Зараз це моя основна робота, — усміхається молода мама».

«Усе у своєму житті я вирішую за велінням серця»

«А вже потім я починаю прораховувати, що вийде з прийнятого мною рішення, — так визначає свій характер Максим Варфоломєєв. — З дитинства любив співати й слухати музику. Підлітком зацікавився російським та закордонним роком. Надзвичайно яскраве враження тоді на мене справила група „Кіно“ з Віктором Цоєм. Тоді я почав учитися грати на баяні та самотужки опановував гітару. Згодом спробував писати пісні й виконувати їх на різних заходах. У моїй ситуації головне — не замикатися в собі, цей принцип був і залишається для мене основним».

Робота на підприємстві УТОСу давала невеликі стабільні прибутки, але молодому чоловікові хотілося розвиватися й знайти застосування набутим знанням та вмінням. Тому Максим почав активно освоювати комп’ютер. Друг та однокласник, який після школи повернувся до рідного Запоріжжя, допоміг йому встановити програми для незрячих, так званого екранного доступу. З їхньою допомогою все, що відображається на екрані, передається через навушники чи колонки користувачеві. Диву даєшся, коли спостерігаєш, як він навпомацки справляється з клавіатурою цієї розумної машини.

Сьогодні не всі люди, які зараховують себе до категорії здорових, можуть похвалитися хорошими заробітками й реальною перспективою їхнього зростання. Максим же розповідає, що майже три роки тому завдяки комп’ютерові знайшов роботу з хорошою оплатою й упевнений, що зможе досягти більшого.

Олена і Софійка

«Коли я повернулася з роботи, то Максим уже приготував сам тісто, поставив варити картоплю, а мені залишилося лише наліпити для гостей вареників»

Олена розповідає, що її чоловік, незважаючи на те, що незрячий, повністю може обслужити себе сам. Дуже добре ремонтує розетки. Коли облаштовували житло, то провів телефонний кабель, відремонтував електричну вилку. Допомагав купати маленьку Софійку. «Якось ми запросили гостей. Я поспішала з роботи, думаючи, чим їх пригощати. А Максим зробив сам тісто, начистив і поставив варити картоплю. Мені залишилося лише наліпити вареників. Осінні заготовки ми робимо теж разом. Він ріже овочі, прокручує, якщо треба, через м’ясорубку, а я доводжу все до готовності. Уже другий рік ми обробляємо город, маємо свої овочі. Звичайно, як і в кожній сім’ї, у нас є свої труднощі та проблеми. Але ми все долаємо разом. Допомагає почуття гумору, з яким ми ставимося одне до одного й сприймаємо деякі життєві ситуації, — ділиться Олена сімейними „секретами“. — Нашій Софійці третій рік, але вона вже називає майже всі цифри до 10 та деякі літери, знає багато віршиків».

Упродовж усієї нашої розмови дівчинка жодного разу не закапризувала й не нав’язувала себе дорослим. Навпаки, весь час самостійно знаходила собі розваги. А коли зверталася з якимись проханнями до батьків, то до обох відразу. Та й у стосунках між Максимом та Оленою не було нічого показного, чогось незвичного. Ми пили чай, розмовляли, Максим демонстрував, як справляється з комп’ютером. Признатися, іноді навіть не вірилося, що глава цієї родини незрячий, а сучасний світ і їхню донечку він бачить очима своєї дружини.

Любов ПРИЙМАК, «Полтавщина»