Розмір тексту

Софія Короленко: «Розочку і Любочку поведуть на розстріл, а я повинна буду піти з ними»

Софія Короленко і Ганна Кривинська
Софія Короленко і Ганна Кривинська | Полтава, 1928р.

Володимир Короленко був для своєї старшої доньки еталоном, на який вона рівнялася все життя. Від нього Софія Короленко успадкувала і моральні переконання.

Ім’я відомого російського письменника-гуманіста Володимира Короленка тісно пов’язане з Полтавою. Про нього багато написано, а мешканці та гості нашого міста охоче відвідують садибу-музей письменника, де збереглися його особисті речі. Проте далеко не всі знають історію його створення та ім’я людини, яка цим займалася протягом усього життя.

Софія Короленко – гімназистка Софія Короленко – гімназистка. Полтава. 1903 р. Фото: histpol.pl.ua

Це Софія Володимирівна, старша донька Короленка, яка всю себе присвятила служінню його пам’яті та заснувала в Полтаві музей письменника, який очолювала майже 20 років. Від дня її народження нас відділяє 123 роки, та в місті живе людина, яка впродовж 13 років пліч-о-пліч працювала з Софією Короленко й зберегла в пам’яті спогади про цю самовіддану, високоінтелігентну людину. Любов Костянтинівна Гейштор після смерті доньки письменника очолила музей і продовжила всі розпочаті нею справи, працюючи на посаді директора до 1975 року. Їй самій невдовзі виповниться 91 рік, але завдяки постійній інтелектуальній праці вона зберегла ясну пам’ять. У 2001 році, до 150-річчя від дня народження Короленка, вона написала надзвичайно цінну й цікаву книгу про письменника «Вблизи Короленко», у якій глибоко й детально, спираючись на архівні документи, виклала свої спогади про нього, його родину та близьке оточення, історію створення музею та роботу над систематизацією матеріалів. За цю ґрунтовну працю Любов Костянтинівна першою була удостоєна започаткованої до ювілею премії імені Короленка. Вдруге книга була перевидана до її особистого ювілею — 90-ліття.

Любов Гейштор згодилася розповісти про Софію Короленко, її роботу зі збереження родинних речей, рукописів батька та інших музейних експонатів, зокрема під час Великої Вітчизняної війни. На мою думку, спогади очевидця — найцінніші.

— За яких обставин відбулося ваше знайомство із Софією Короленко?

— Моя трудова книжка розпочалася записом від 1 жовтня 1943 року, зробленим рукою Софії Володимирівни. Так склалися обставини, що після закінчення Московського інституту філософії, літератури й історії імені Чернишевського (у паралельній групі там у цей час навчався Олександр Твардовський — Авт.) доля закинула мене на Урал. Згодом я влаштувалась працювати в залізничній школі Свердловська. Наймала неподалік малесеньку кімнатку, одержувала на сніданок ложечку цукру та шматочок чорного хліба, а ще робочий пайок — 700 грамів хліба, це було дуже важливо тоді, щоб вижити. Та в кімнатці мене не хотіли прописувати, бо тоді б я здобула право на отримання житла, якого у воєнні роки просто не могли надати. Саме ця обставина змусила мене звернутися до начальника обласного відділу освіти. Через сором’язливість я пішла до нього разом зі своєю знайомою, яка, емоційно характеризуючи мене як хорошого спеціаліста з прекрасною освітою, сказала: «І от така людина нікому не потрібна!». Раптом я чую голос: «А ось мені саме такий спеціаліст і потрібен». Повертаю голову й бачу: сидить уже немолода жінка в довгому безформному бобриковому пальті, у синьому фетровому капелюсі, глибоко насунутому на лоб, тому що на потилиці закручена товста коса. На мої слова: «Ви ж мене зовсім не знаєте», вона відповіла: «Нічого, це не має значення».

Так я почала працювати за сумісництвом у музеї Короленка, який був евакуйований у Свердловськ. Ця зустріч із Софією Володимирівною, як я пізніше зрозуміла, стала для мене доленосною.

— Організація і становлення музею Короленка припали на важкі передвоєнні та післявоєнні роки. Саме тоді його директором працювала старша донька письменника. Розкажіть про цей період.

— Квартира, де жили Короленки й де розташований нині музей, не була їхньою власністю. На садибі був іще флігель, який згорів під час війни, його потім відновили. У ньому жив лікар Будаговський із дружиною, їхні діти мешкали за кордоном. Після смерті чоловіка його вдова здавала в найм будинок сім’ї Короленка. Коли під час війни ми з Софією Володимирівною повернулися з евакуації, то садиба була вже взагалі без господаря й таким чином перейшла у власність держави в якості музею.

На початку Великої Вітчизняної війни фашисти дуже швидко наближалися до Полтави. Більшість людей не наважувалася зриватися з обжитих місць кудись у невідомість, а Софія Володимирівна відразу вжила заходів для того, щоб зберегти матеріали музею. На той час у Полтаві зібрався дуже великий архів письменника, який повинен був надійти в Москву в Ленінську бібліотеку. Сюди входили щоденники (оригінали) письменника, більша частина листів, усе підготовлене для повного посмертного видання його творів. Передбачалося 48 томів, які вже почали друкувати в Харкові, але згодом ця робота чомусь зупинилася і вийшла тільки половина книг. Перед евакуацією документи з Полтавського архіву відправляли в Чернігів, і Софія Володимирівна попрохала, щоб туди взяли й деякі матеріали батька. Вона запакувала й відправила приблизно десять оббитих залізом ящиків, сподіваючись, що до Чернігова німці не дійдуть.

А доля Полтави була визначена ворогами дуже швидко. Тому Софія Володимирівна сказала: «Треба їхати, інакше ми всі тут загинемо. Розочку і Любочку ((Роза Олександрівна Рабинович і Любов Леопольдівна Кривинська — близькі приятельки Короленків — Авт.) поведуть на розстріл, а я повинна буду піти з ними». У цьому — вся Софія Володимирівна, віддана у дружбі й абсолютно чесна, якій совість та моральні переконання не дозволили б покинути друзів у біді. Тому вона записала їх до складу своєї родини, і всі стали готуватися до від’їзду. У музеї є цікавий документ — евакуаційне посвідчення зі списком складу сім’ї, де значиться понад 10 осіб, серед яких троє дітей одного-трьох років. Сюди ж була занесена й молодша сестра Наталія, яка влітку 1941-го приїхала з Москви в гості зі своєю донькою, згадані вже близькі подруги Роза і Люба, а також просто знайомі Софії Володимирівни, які просилися виїхати в евакуацію разом із нею. Постало питання, як же всім розміститися. Висидівши у міській раді чергу (Софія Володимирівна ніколи не пробивалася вперед інших), вона отримала дозвіл на виїзд. Їй виділили куток у товарному вагоні, який вивозив архіви одного з полтавських ощадбанків. Уся «сім’я» розмістилася зі своїми речами в цьому вагоні. Так розпочалася їхня мандрівка в невідомий край.

Софія Володимирівна розповідала, що місця було так мало, що спати не було де, тому коли через десять діб приїхали до Свердловська, у всіх від тривалого сидіння опухли ноги.

— Чим займалася Софія Короленко у Свердловську, як взагалі облаштувалися полтавці в далекому місті?

— Як говорила Софія Володимирівна, у добрих справах їй завжди допомагали вищі сили. Так склалося й цього разу. Коли вона разом із подругами виїжджала з Полтави, то запаслася про всяк випадок адресою, яку їй дала кухарка й одночасно прибиральниця музею Ірина Карпівна Значенко. Вона колись доглядала дітей в одній сім’ї, яка виїхала на Урал і тепер жила в центрі Свердловська. Перед виїздом Софія Володимирівна написала їм листа, і ці люди згодилися прийняти евакуйованих. Родина потіснилася й віддала свою найбільшу кімнату полтавцям. Треба сказати, що дорогою в Москві зійшла з потягу Наталія Володимирівна з донькою, потроху розсіялися й інші знайомі, що їхали з ними. До Свердловська добралися Софія Володимирівна та сестри Кривинські. Старша з них, Ганна, була прекрасно освіченою людиною, чудовим літературним працівником із великим досвідом і продовжувала в евакуації роботу, пов’язану з організацією музею. Акуратним бісерним почерком, дуже розбірливо писала анотації на критичну літературу, яку Софія Володимирівна змогла взяти з собою й розташувати у відведеному їм кутку. Любов Леопольдівна, медичний працівник за освітою, відразу знайшла на Уралі роботу, а це було важливо, бо працюючі отримували продуктовий пайок, який допомагав вижити в ті важкі голодні роки.

Софія Короленко і Ганна Кривинська Софія Короленко і Ганна Кривинська

Крім книг, Софія Володимирівна взяла з собою особисті речі батька, які потім повернулися в Полтаву, матеріали з письмового столу та поличку для книг. Більш громіздкі речі забрав на збереження Полтавський краєзнавчий музей, який горів під час окупації, але речі Короленка, на щастя, були в підвалі й уціліли.

Юридично музей Короленка у Свердловську був оформлений як філіал літературно-меморіального музею уральського письменника Мамина-Сибіряка. Невдовзі від обласної бібліотеки імені Бєлінського Софія Володимирівна одержала малесеньку кімнатку, яку за її розміри називала щілиною. Перебуваючи в евакуації, вона розпочала записувати матеріали музею в інвентарні книги.

До війни все, що знаходилося в музеї, належало не державі, а було власністю сім’ї Короленка. Але в музей, який приймав відвідувачів на громадських засадах, зачастили чиновники з Києва. Та й грошей на утримання й опалення приміщення в Софії Володимирівни не вистачало. Тому треба було вирішувати його долю. Перервала все евакуація. І от на знак вдячності долі за те, що під час переїзду на Урал всі залишилися живими, хоч потяг неодноразово бомбили фашистські літаки й поруч зривалися вагони, Софія Володимирівна вирішила безкоштовно передати всі матеріали державі. Для обліку майна вона завела три амбарні книги, які підписала «Документи», «Речі» та «Книги», і вносила туди відповідні записи. Згодом ця робота перейшла до мене.

— Яка подальша доля музею?

— Коли Софія Володимирівна дізналася, що Полтава та їхній будинок зруйновані, у неї виникла думка не повертати музейні фонди в місто, а перевезти в Москву. У столиці родина Короленка мала дві квартири. Але коли донька письменника з такою пропозицією звернулася до відповідних московських чиновників, ті їй відмовили, сказавши: «Ми не будемо розкуркулювати Україну».

— Наскільки пам’ятається, власної родини у Софії Короленко не було.

— Вона настільки віддана була батькові... Це був для неї такий еталон, порівняння з яким ніхто не витримував. Він неодноразово говорив, що немає гідних людей, які могли б її зацікавити, та все ж якось зізнався: «І я мимоволі їй заважаю». Хоч я знала кількох чоловіків, які любили її або, в крайньому разі, глибоко симпатизували. Наприклад, Валентин Горбачевський. Ще один її знайомий був на засланні, після повернення вони бачилися у Свердловську, приїжджав він і в Полтаву, але щось у них не склалося. Софія Володимирівна зізнавалася, що вона нечуттєва, а чуттєвість, на її думку, — це талант. Отже, фізіологічної потреби в протилежній статі в неї не було. Та ще коли вона зіставляла душевні, моральні якості претендента, то ніхто не витримував порівняння з батьком. А молодша її сестра Наталія вийшла заміж, мала дітей.

— Любове Костянтинівно, що переважало у ставленні до Короленка, кого вона вище цінувала в його особі — письменника чи батька?

— Я б сказала, що найбільше цінувала вона його як особистість. Він був ніжний зі своїми дітьми, але її притягувала не батьківська ласка. Вона захоплювалася ним як досконалою людською особистістю, він був для неї ідеалом і прикладом для наслідування. Свої вчинки вона завжди зіставляла з тим, як би вчинив на її місці батько. Тому в музеї ніколи не було ніяких «стукачів». Хоч у ті часи це практикувалося, особливо в подібних закладах, де збиралося багато відвідувачів.

У неї було якесь особливе чуття на людей, її приваблювала, як вона називала, «прелесть интеллигентности». Вона відчувала це в людях.

— Як ставилася Софія Володимирівна до працівників музею?

— Людиною вона була дуже доброю, але вимогливою як до себе, так і до оточуючих, якщо це стосувалося справи. Насамперед захищала інтереси інших, а вже потім свої.

— А якою була в побуті Софія Володимирівна?

— Дуже невибагливою. Любила поїсти, хоч у їжі була неперебірливою. Споживала багато хліба, бо була огрядною жінкою, апетит завжди мала хороший. Кухарка Ірина Значенко часто готувала українські страви: галушки, борщ, вареники, лозанку (крупно нарізана локшина з сиром). Пияцтво в родині Короленків завжди засуджувалося, але зрідка на особливі свята Софія Володимирівна розливала всім по столовій ложці вина, урочисто примовляючи: «Сьогодні будемо пити вино». Інших напоїв не визнавала.

У неї була фізична вада, яку вона намагалася приховати: ліва нога була трохи вивихнута, тому під час ходьби вона злегка кульгала. Коли втомлювалася, то міняла положення ніг і мовби закручувала їх. Тоді близькі жартували: «Сонечка знову загвинтилась». Але взуття на середньому підборі все ж носила, хоч і нечасто. До одягу теж була неприскіпливою, все доношувала, про себе дбала в останню чергу.

— Які стосунки в неї були з молодшою сестрою Наталією?

— У Володимира Галактіоновича та Євдокії Семенівни народилося чотири доньки, але до зрілого віку дожили тільки Соня й Наталія. Стосунки між ними були родинні. Софія Володимирівна любила свою сестру, і Наталія любила, але ревнувала її, особливо до Марії Леопольдівни Кривинської, яка була відданою подругою сестри ще з років навчання в гімназії і жила при музеї як член родини до самої смерті. Софія Володимирівна її й поховала. Взагалі всі три сестри Кривинські були тісно зв’язані з сім’єю Короленка і певною мірою замінювали Соні Наталію, яка мешкала з доньками в Москві. Її чоловік рано помер. З двоюрідними братами й сестрами, зокрема Лошкарьовими, стосунки підтримували мало.

В. Г. Короленко з дочками Софією і Наталією. Полтава. 1911 р. В. Г. Короленко з дочками Софією і Наталією. Полтава. 1911 р.| Фото: histpol.pl.ua

Визначальними рисами характеру Софії Володимирівни можу назвати її доброту, почуття справедливості, абсолютну правдивість. Коли ж доводилося говорити неправду, то вона попереджувала: «Майте на увазі, я зараз буду брехати, так треба». Була людиною освіченою, закінчила Петербурзькі бестужевські курси й поїхала працювати в сільську школу, бо хотіла відчути себе самостійною. Згадувала, що якось до неї приїхав батько й побачив погану дисципліну на уроках. Потім, стривожений, писав повчальні листи, як налагодити порядок у класі. Рік вона відпрацювала, а після канікул у школу вже не повернулася.

Померла Софія Короленко в 1957 році й похована на міському кладовищі. Її могилу раніше доглядали студенти педінституту, а зараз не знаю, чи збереглася ця традиція.

Після смерті доньки письменника директором музею-садиби Короленка було призначено мою співрозмовницю — Любов Гейщтор, яка очолювала цей заклад культури майже 25 років. Та й після виходу на пенсію знаходилося застосування знанням Любові Костянтинівни. Вона брала активну участь у створенні музею-заповідника Миколи Гоголя в селі Гоголевому, обласного музею міліції в Полтаві та літературно-меморіального музею Антона Макаренка в Ковалівці й сповна підтвердила своє життєве кредо: «Зроби своє життя корисним».

Надія СТЕПНА, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему