Розмір тексту

Україна в серці, долі, творах учителя з Новоселівки

Іван Олександрович Юхно Іван Олександрович Юхно | Фото: Наталія Жовнір

Кожна картина учителя історії з Новоселівки Полтавського району Івана Юхна має текстовий супровід

«Козаки завжди були захисниками трудового народу, захищали його і від ляхів, і від турків-бусурманів та татар, та й від своїх дуків...», — пише Іван Олександрович під картиною «Козак і нечиста сила», де зображено, як «козак-характерник захистив від нечистої сили українця-хлібороба»: «Над ним збиткувалися чорти, не даючи працювати. Козак запріг у плуга чортів і так виорав селянину поле». 

Вітряки в хаті Івана Юхна

Картина Івана Юхна

Одна з перлин серії картин на козацьку тематику — «Перевтілення».

«В 1775 році московське військо несподівано оточило Січ Запорізьку і зруйнувало її. Частина запорожців піддалася Москві, частина пішла до Туреччини, а найбільші відчайдухи кинулися в палаючі курені й перетворилися на попіл, щоб пізніше відродитися на вільній Україні. Таким чином душі козацькі й досі витають над Україною, нагадуючи нам про славні козацькі часи», — пише автор.

В доробку художника багато картин на історичні й етнографічні теми, а також — присвячених вмираючому селу, доля якого болить.

Творча майстерня Івана Юхна Творча майстерня Івана Юхна

Творча майстерня Івана Юхна — кімнатка в сільському будинку. Тут багато не лише картин, а й художніх виробів з дерева, глини, які символізують Україну. На мольберті — нова картина.

— Іване Олександровичу, чи зручно вам тут працювати?

— Звичайно, краще, коли простору більше — буває, припиниш роботу, відійдеш, подумаєш... Потім далі малюєш. Та коли є бажання працювати, знайдеш і місце, й матеріали, й фарби... Катерина Білокур малювала в нетопленій хаті, замерзлими пальцями, на лежанці...

— Коли Ви малювати почали?

— Я пам’ятаю себе в екстремальній ситуації: війна, 1941-й. Мені п’ять років. Танки, літаки, рушниці бачив не на картинках, а наяву, й малював огризками олівців, сажею, крейдою. Від мами ганчіркою одержував за те, що обмальовував стіни й двері... Пізніше став приглядатися, як інші малюють. Жодної виставки не пропускав. Але не копіював — пішов своїм шляхом.

— А батько ваш мав схильність до малювання?

— Я батька мало пам’ятаю — він у 1941 році пішов на війну й не повернувся. Був столяром, а дід — ковалем. У селі малювання вважалося заняттям, як би це сказати — несерйозним, чи що. Шанувалося, коли людина багато працювала по господарству. Мабуть, і зараз сусіди не знають, що я малюю.

— Отже, родом ви — з Харківщини...

— Так — із козацького села на Харківщині, що за 13 кілометрів від районного центру — Краснокутська. Населення нашого села було поділене на 11 сотень, я — із п’ятої сотні, що належала до Охтирського полку. Багато вражень з молодих років пам’ять зберегла — і тепер, на схилі літ, переношу їх на полотно... Я помітив закономірність: коли зустрічаєш поетів, письменників, художників — дізнаєшся, що коріння їхнє в селі. Село дало суспільству чимало творчих людей. Більшість полтавських художників — із села. Тому коли дивлюся, як зараз село хиріє — переживаю дуже. Думаю: звідки ж Україна черпатиме свої сили, як село загине? Он я зобразив на картині своє рідне село (показує) — і думаю: як йому далі жити?

— Ви викладали історію в радянські часи...

— Як учитель, щось сприймав тоді, чогось не сприймав... Але ми були слухняними. А зараз трохи оговталися, оглянулися, стали дивитися — де ми живемо, яке наше місце серед інших держав? Ось сюжет нібито з древньої міфології — зображені Прометей і Геракл, але мається на увазі Україна, поки-що скута. Вона ще не може піднятися й жде рятівника... Прометей дав людям вогонь, тепло, навчив кувати залізо, майструвати. Зевсу це не сподобалося, й він прикував Прометея до скелі. А Геракл його звільнив. Думається — й Україна колись буде по-справжньому вільною...

— Вам багато за ваші сімдесят з лишнім років довелося мандрувати?

— Я ж прожив велике життя, усе — подорожі-мандри. Головні віхи: семирічна школа, армія, робота на Кременчуцькому автозаводі, навчання в Полтавському педагогічному інституті, вчителювання в Хмельницькій області, переїзд на Полтавщину — батьківщину дружини (вона з Семенівського району), повернення в Краснокутськ, де працював у райвідділі освіти, редакції газети, займався реставраційною та краєзнавчою роботою. І ось — знову на Полтавщині, на заслуженому, як кажуть, відпочинку...

— Але ви не відпочиваєте — малюєте, пишете книги, клопочетеся по господарству.

— У мене вік уже такий, що часу гаяти не можна...

— Знаючи вашу біографію, зрозуміло, що ви ніколи його не гаяли. Розкажіть, як жилося на Харківщині.

— Там, де я жив, після війни лише одна москалівна була (так її й називали) — з Росії переселилася... Харків розмовляв тоді українською мовою. Але під час Великої Вітчизняної війни багато харків’ян загинуло, і до Харкова й Донецька незабаром переселилося багато росіян — з Бєлгородської й Курської областей. Отак Харків став зросійщеним. Я пішов було вчитись у престижну школу, закінчивши яку, міг би вступити в училище, яке готує авіаторів, стати льотчиком, але цю школу покинув — тільки тому, що там усі предмети викладалися російською мовою. Я не зміг перебудуватись — російська мова для хлопця з села була чужою (ніби за кордон поїхав). Багато селян тоді правдами й не правдами намагалися вирватися з села. Їх брали на відбудову міст, у містах вони квартири одержували... А для цього треба було поступатися своєю мовою, культурою, звичаями... Не хотіли в колгосп повертатися — й поступалися...

Але я й зараз, коли в Харкові буваю, принципово говорю українською мовою — люди посміхаються й теж переходять на українську. Всім моїм знайомим, друзям подобається, що я говорю їхньою рідною мовою. А вони не можуть, на жаль, собі цього дозволити, бо живуть там десятками років, звикли... Отака доля людей, відірваних від села: дивишся — та він же з твоєї Мурафи!.. (моє село на Харківщині). Та коли приїжджаємо в рідне село, всі говоримо українською мовою.

— А Полтава вас не розчарувала?

— За Харків я не дивуюся — це Слобожанський край, наполовину заселений приїжджими. А Полтава — це ж Україна, духовна столиця! І коли в Полтаві на вулицях, у транспорті не почуєш української мови, то це ганьба. Коли я в Полтавському педінституті вчився, там говорили і більшість предметів викладали українською мовою. Але зараз часто спостерігаю, що навіть учні технікумів говорять російською...

— Але все більше й більше полтавців повертається до рідної мови. Це помітно.

— Слава Богу! Свідомість наша, культура наша повертаються.

— А в Києві ви буваєте?

— Я жив там місяцями починаючи з 1975 року, кожні чотири роки проходив курси підвищення кваліфікації вчителів. Мене вражало, що практично всі предмети на курсах викладали російською мовою. Я пішов на пенсію в 1996 році — після того в Києві майже не буваю, але одержую газети, журнали, читаю й приходжу до висновку, що Київ — зросійщений. Жаль, звичайно. Але не вдасться все змінити так швидко, як хочеться. Ми зросійщувались десятками років, і відходити будемо від цього десятками років, мені здається. Бо якщо йшов кудись і заблукав, то й назад доведеться ту ж відстань долати. Але ситуація не безнадійна. Колись би я зі своїми картинами не на виставку потрапив, а на Чукотку чи в Магадан. Заарештували б не тільки мене, а й Петра Яковича Лук’яненка, який виставив мої картини в «Мистецькій крамниці» «Сто доріг», що біля Сонячного парку в Полтаві. І ви про мене матеріал подали б у потрібних рамках. Молодим це важко зрозуміти, а такі, як я, думають: «Невже ми дожили до цього?..»

Я маю можливість малювати те, за що мене раніше до вечора забрали б і посадили. У 1933 році сім’ю мою виселили з хати, тому що в колгосп не пішли. Чудом вижили, але не всі — мій маленький брат помер... А дід опух тоді з голоду. Його в Харків на Холодну гору забрали у листопаді 1937 року, а 31 грудня розстріляли — за те, що сказав щось проти комуністичного ладу. Дід дуже відвертим чоловіком був. Я й народився в смутний час — у 1936 році. Багато перестраждав, а чого не застав, про те чув із перших уст — від бабусі, мами, родичів.

— Які творчі задуми маєте на найближчий час?

— Дуже серйозно працюю над темою Великої Вітчизняної війни — до 65-річчя Перемоги. Цю тему подаватиму по-своєму... Створю серію картин «Україна в другій світовій війні». Треба все вивчати й показувати, як було, не пригладжуючи.

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Запропонувати тему