До справжньої Злуки Україна тільки готується

Історія розвела дві України по різні боки барикад двох різних імперій. Вони були поділені ідеологіями, концепціями розвитку, поглядами своїх і чужих політиків. Проте жоден політик та ідеологія не змогли роз’єднати братські серця двох частин українського народу — Заходу та Сходу.

Як відомо, у Першу світову війну українці вступили, проливаючи кров за дві імперії — дуалістичну Австро-Угорську та Російську. Будучи в обох імперіях на неписаному статусові сировинної колонії, українці неодноразово прагнули до утвердження хоча б автономності. Питання про возз’єднання українських земель у Першу світову війну стояло, але далеко не гостро. Це пояснювалося тим, що розвиток Габсбурзької частини України був відмінним від України, що знаходилася під пануванням російського самодержав’я.

«Живий ланцюг» від Києва до Львова, 21 січня 1990 року.

Українці під прозахідною Австро-Угорщиною мали більше політичних прав, ставлення до царя тут було здебільшого не вороже. Значення центристів у політичному житті цієї частини українських земель було вище за лівих. Піднімали голову навіть пронаціоналістичні партії.

Водночас життя Наддніпрянщини та Сходу, які лишилися під Російською імперією сильно відрізнялося від західного. Тут існували свавільні закони, зрозумілі лише російській адміністрації, негативне ставлення населення до царського режиму (як, власне, і царського режиму до населення) зводило нанівець спроби перемовин щодо автономізації краю. Та й чи могло це бути можливим за домінування ідей російського великодержавного шовінізму у панівних колах? Партії (здебільшого підпільні) являли собою представників соціалістичного спектру політики. Причому, соціалізму саме російського типу, який був відмінним від соціалізму західноукраїнських партій.

Війна, здавалося б, мала поставити остаточну крапку у намаганнях до об’єднання, оскільки українці билися проти українців. Єдиний народ неодноразово сходився у баталіях Галицької битви, Брусиловського прориву та численних операціях аналогу «сидячої війни» на східному фронті.

Проте українська нація, яка звикла до віковічного протистояння між своїми частинами, все ж знайшла в собі сили стати монолітною. Із скиданням самодержав’я в Росії та становленням Тимчасового уряду, підросійська частина України змогла стати на хиткий шлях незалежності. Відкидаючи багаторазові намагання здобути автономію, варто зазначити, що справді незалежною Україна (чи пак Українська Народна Республіка — УНР) стала лише за IV Універсалом, оголошеним Грушевським у ніч на 12 січня 1918 року. Лише з цього часу держава та її політична еліта мала хоч якісь права на «збирання» своїх розпорошених земель, виявляючи свої претензії до інших суб’єктів міжнародного права. Проте знаходячись у сталевих лещатах збройного протистояння з більшовиками, невизначеністю ставлення до російських військ, відступаючих на Дон, та небажанням світової спільноти вирішувати проблеми нової, нікому не вигідної республіки, УНР не змогла почати збирання у цьому ж році.

Пронімецький гетьман Скоропадський, становлений внаслідок перевороту, ініційованого австрійськими та німецькими агентами, не виявив цікавості до об’єднання. Половинчаста соціальна політика, наявність потужної опозиції та конфлікт з Антантою призвели до антигетьманського повстання Директорії через 7 місяців правління.

Директорія, провідну позицію в якій швидко зайняв ініціативний полтавець Симон Петлюра, активно розпочала дії по об’єднанню.

Літографічний портрет Симона Петлюри з фонду ЦДІА України у Львові | Джерело: radiosvoboda.org

18 жовтня 1918 року відбувся розпад Австро-Угорської монархії. Патріотичний Львів відповів на цю подію створенням Національної Ради, яка мала б стати вищим органом держави, що утвориться на західних українських землях. 13 листопада, відтісняючи польські війська від своїх, ще навіть не цілком сформованих кордонів, заявила про своє існування Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Ще під час антигетьманського повстання, яке тривало на Лівобережжі, ЗУНР зробила першу спробу почати об’єднання, надіславши повноважних представників до УНР. Петлюра та інші провідні діячі Директорії згодилися розпочати переговорний процес. Варто зазначити, що вже в цей час дві держави — ЗУНР і Директорія УНР — агонізували. Перша невпинно відступала, залишивши позаду Львів, під тиском поляків. Друга — боролася з більшовиками і ззовні і всередині, зі Сходу Директорію тіснили Денікінці, гуляла у степах кіннота анархіста Махна та отамана Григор’єва. Ситуація ускладнювалася тим, що змучений народ вже не міг і не хотів гинути за жодну зі сторін.

1 грудня у Фастові представниками ЗУНР та УНР було укладено попередній договір про злуку. В ньому зазначалося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Української Народною Республікою — значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку». Можна довго оцінювати даний документ і пишатися актом згоди та злуки, але... Підписуючи документ ЗУНР з її територіями існувала багато в чому тільки на папері. Територія УНР вже була скорочена, а війська петлюрівців відступали під тиском червоних, атакуючих у північному та південному напрямках. На даний момент важко судити про значення цього договору, але, на думку автора даної статті, договір мав лише психологічне значення.

На початку січня 1919 року поляків, які і без того ефективно боролися проти УГА, підтримала Антанта, засвідчивши польські права на Галичину (Антанта в цей час діяла за концепцією «буферу», розглядаючи землі ЗУНР як буфер проти більшовизму; а оскільки УНР і ЗУНР на думку воєнних спеціалістів Франції не могли протидіяти більшовизму, то краще віддати ці землі новоутвореній Польщі, яка мала достатньо сил не дозволити просування більшовизму у Європу). Після цього ЗУНР почала втрачати місто за містом. Окрім того, у подальшому Румунія, за мовчазної згоди Антанти, загарбала Буковину, а новостворена Чехословаччина — Закарпаття.

22 січня 1919 року. Софіївський майдан.

3 січня 1919 року Українська Національна Рада затвердила у Станіславі договір про злуку і доручила урядові ЗУНР вжити заходів з метою реалізації соборності України. За традицією того часу, 22 січня у Києві на Софіївському майдані відбувся молебень. У присутності десятків тисяч киян Володимир Винниченко оголосив універсал, виданий з приводу цього історичного акта. В ньому зазначалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими зборами (які вже мали скликатися з території всієї України). До того часу Західна область УНР (так мала іменуватися тепер ЗУНР у складі УНР) лишалася при своїх власних законодавчих і виконавчих органах влади.

Але ані універсал, ані Установчі збори так і не зуміли вступити в дію — вже єдину УНР зусібіч оточили ворожі військові формації. Про всеукраїнські збори і мови йти не могло — більша частина українських земель уже знаходилася під більшовицькою та польською окупацією. Окрім цього існувало напруження всередині влади Соборної України. Ще під час молебну, деякі члени Директорії відмовилися поцілувати хрест (адже були атеїстами), а уніати та римо-католики заходу, присутні зі сторони ЗУНР, мали пройти обряд не за своїми церковними традиціями. Галицька армія, яка влилася в ряди УНР, замість того, щоб боронити свій кордон на Заході, була кинута представниками Директорії на східний напрям, де мала битися проти білої та червоної армії. У результаті УГА у повному складі капітулювала.

У 1920 році Соборна Україна у вигляді УНР перестала існувати, поступившись більшовицькому режимові, який для України вилився у кривавий терор.

Розглядаючи акт Злуки у історичній ретроспективі, не важко помітити величезне психологічне значення цієї події. Ледь не вперше з часів Богдана Хмельницького Україна, хоча б декларативно, знову стала єдиною державою. І хоча небувалий патріотизм простого населення з цього приводу у найближчі роки був придушений хвилями різнокольорових репресій, Україну з тих пір вже неможливо було роз’єднати. Як свого часу визвольні змагання Хмельницького та Мазепи, Злука стала символом того, що Україна — жива. Її не знищили русифікації, полонізації, інтернаціоналізації. Доказ цьому — сьогодення.

Барикади з наметів, 2004 | Джерело: www.razom.org.ua

P. S. Коли у 2004 році вкотре українство пішло на барикади одне проти одного (і нехай барикади будувалися наметами та транспарантами, а кулемети замінили різнобарвними прапорами), на багатьох майданах зазвучало гасло «Схід і Захід разом!», як ще одна ознака того, що до справжньої Злуки Україна ще тільки готується.

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»