22.03.2016 | 18:54

Військовий капелан УГКЦ Андрій Зелінський у Полтаві: «Коли людина любить по-справжньому — вона нездоланна»

Військовий капелан Андрій Зелінський був одним з перших священників, які приїхали служити в зоні АТО

На основі своїх вражень він написав книгу «Соняхи». Перед їй презентацією в Полтаві о. Андрій та о. Максим (Кролевський) розповіли про свою роль в зоні бойових дій та любов, як запоруку майбутньої перемоги української армії.

«Надати людині зміст — дуже важливо»

А.М.: Знаю, що Ви, отче Андрію, відбули до зони АТО ще в червні 2014 року. Отець Максим приєднався в серпні. Розкажіть кілька слів про те, що Ви там робите. Хто такі військові капелани?

М.К.: Отже, військовий капелан — це, перш за все священнослужитель, який всередині свого сумління відчув поклик Божий. Поклик бути там, де сьогодні найтяжче: найперше для нашого народу, але так само і для нашої церкви. Бути там поряд з усіма нашими військовослужбовцями, офіцерами. І разом з ними навіть віддати своє життя, коли це буде потрібно. Тому основне завдання військового капелана — це щоби військовослужбовець під час бойових дій не загубив свою людяність, щоби він навчився любити і розумів для чого він там сьогодні є присутній.

А.М.: Ви, коли відправилися в зону АТО, це був самий початок військових дій. Ви тоді могли уявляти, що все це переросте у подію таких масштабів?

М.К.: Бачите, мій шлях, як священнослужителя, розпочинався в Донецьку. Я там проходив практику, мене там святили на диякона, потім на священника. І коли в квітні 2014 року ми сиділи і обговорювали події, які почали розвиватися в Слов’янську (коли вже навіть розстріляли полтавського офіцера СБУ) з нашим єпископом Степаном, він ще тоді сказав, що тут так, як з анексією Криму не буде — почнуть воювати.

Отець Андрій Зелінський Отець Андрій Зелінський | Фото: Олег Журавльов

Десь в травні я повернувся сюди до Полтави, а вже в червні побачив отця Андрія, що він є військовим капеланом у Слов’янську, і так помалу просувається на передову. Тоді відчув бажання, щоби так само приєднатися до армії наших воїнів, які мужньо, віддано, цілеспрямовано захищали своїм життям нашу з Вами свободу. Звичайно, що в той момент кожен з нас, зважаючи на свій стан, на професійні обов’язки, повинен був якось до цього долучитися, щоб допомогти нашому народу не загубити свободу, яку ми виборювали на Майдані. Будучи священником, я подзвонив в Департамент військового капеланства нашої церкви і згодився приєднатися до тих капеланів, які були в зоні АТО.

А.М.: Тобто все ж таки підтримка. Ви підтримуєте моральний дух бійців.? Є такі моменти?

М.К.: Бачите, то є по-різному. Звичайно, і моральний дух бійців підтримуємо. Так само і молитвою. Багато військовослужбовців, які поїхали туди, навіть були не віруючими людьми. Там повірили, деякі навіть були хрещеними в зоні бойових дій, там прийшли перший раз до сповіді. Звичайно, що військовому капелану вони дуже часто говорять про найсокровенніші речі. Про те, що вони не можуть обговорити навіть зі своїми жінками чи найближчими друзями. Священик для них є і моральним орієнтиром, але так само і людиною, з якою вони просто можуть поспілкуватися. Відчути якусь дружню духовну підтримку. І це є дуже важливо сьогодні для наших військових.

«Соняхи» — це більше ніж книга. Я зазвичай кажу, що це саме життя.

А.М.: Отче Андрію, Ви так само були в зоні бойових дій. Тим більше, знаю, що, якраз перебуваючи на сході України Ви не лише спілкувалися, несли слово Боже бійцям. Ви ще спостерігали, і всі ці моменти перетворилися у книжку «Соняхи»...

А.З.: Мені довелося стати одним із перших капеланів в зоні бойових дій, першим капеланом при штабі АТО. Я розпочав своє капеланське служіння із під Слов’янська. Згодом це були Краматорськ, Піски, Дебальцеве, Широкине, околиці Маріуполя. Вся лінія розмежування. І відповідно все, що доводилось спостерігати там, так чи інакше вимагало якоїсь фіналізації. Коли запитують, про що «Соняхи», я зазвичай кажу, що це насправді є вербалізована емоція. Тобто це те, що пережилось там і викристалізувалось, коли я повертався до Києва.

Загалом, мій шлях у військовому капеланстві розпочався майже за 10 років до війни в Україні. Ми говоримо завжди про Божий план, про Божий задум, але, можливо, коли 10 років тому я із академічного середовища через КПП Інституту сухопутних військ у Львові потрапив до світу військового капеланства, я не до кінця усвідомлював, що я там роблю, чому я там залишився. Але сьогодні усе стає на свої місця, бо насправді ті хлопці, які тоді були ще курсантами військової академії згодом стали молодими офіцерами Збройних Сил України. І саме вони першими прийняли удар на себе. Тому що обіймали командні посади у Збройних Силах і були на передовій.

Тому зазвичай кажу, що Збройні Сили — це моя родина. Українська армія — це люди, з якими протягом 10 років підтримую дуже близькі, дружні стосунки, з якими ми зустрічались згодом у зоні бойових дій, багатьох із них мені довелося втратити, це їхні родини, з якими продовжуємо спілкуватися і сьогодні. Тому «Соняхи» — це більше ніж книга. Я зазвичай кажу, що це саме життя. Вона дуже справжня. Тут немає інформації. Як я уже щойно зазначив, це вербалізована емоція.

А.М.: Тобто це не документалістика?

А.З.: Вона дуже справжня. Там немає жодного домислу. Але існують різні жанри, різні способи вербалізації справжнього. Мені дуже хотілося, як священнику, якось духовними категоріями осмислити те, що відбувалось на сході України. І я вдячний Богові за можливість не бути спостерігачем. Я був всередині. Зазвичай мій формат праці — це виїзд в зону бойових дій на місяць-півтора. Але я завжди кажу, що сьогодні у нас багато фронтів. І «Соняхи» — це одна із спроб вести духовну боротьбу за сьогоднішнього українця. У контексті війни. За його душу, за його свідомість, за його людяність.

Я зазвичай повторюю, і ці слова доволі часто з’являються в книзі, що основним гаслом капеланського служіння є «бути поруч». Бути поруч, аби своєю присутністю прихилити до військовослужбовця саме небо. Бути поруч у тих самих умовах, в яких знаходяться хлопці. Бути поруч, тобто, бути одним із. В умовах, коли бракує світла, тепла, коли бракує інколи води, інколи дров, інколи їжі. Були різні ситуації і обставини, в яких доводилось жити за 2 роки війни. Але важливо бути там, аби допомагати, підтримувати, чим може священик допомогти і підтримати. І молитвою, і духовною інтерпретацію. Надати людині зміст — дуже важливо.

Велика допомога для українського військового сьогодні — дати зрозуміти, що він тут робить, чому він тут. А в першу чергу усвідомити — скільки від нього залежить, скільки відповідальності лежить на його плечах. Ось він — епос для нової України. Це подвиг українського воїна. З дуже щирою мотивацією, з дуже справжньою любов’ю. Справжньою — я маю на увазі вільною від ідеологічних нашарувань. Це власне глибоке духовне розуміння, що я тут, бо я захисник. Що я тут, бо я людина, а є загроза і моїй сім’ї, і моїм батькам і моїм дітям, і дружині, і моїй землі, і моїй країні.

Ми там, щоб розбудити у людині найбільш людське, допомогти залишитись людиною в контексті війни. Адже війна, в першу чергу, завжди цілиться у нашу людяність. Це руйнація раціонального, звичайного людського. Людина, і це природно для обставин бойових дій, стає більш жорстокою. Можливо, менш чутливою, коли доводиться часто хоронити своїх друзів. І насправді це все виглядає не так пафосно, а більш трагічно. Коли людина, яка стояла поруч з тобою, коли твій друг, твій товариш, з яким ти ще вечеряв сьогодні, помирає.

«Ми ніколи не зможемо здолати ненавистю. Людина втомлюється ненавидіти»

А.М.: От з огляду на це, чому така назва? Бо, дійсно, війна — це страшно, а назва книжки «Соняхи». Така рослинна, найближча до сонечка. Чому так вирішили назвати.

А.З.: Саме тому, що соняхи найближче схожі на сонце. Вони настільки вірно повертаються до нього, що ніби втілюють саме сонце, світло, тепло. Я вже зазначав, що книга присвячена найкращим у світі захисникам найкращої в світі вітчизни — моїм друзям і бойовим побратимам, офіцерам Збройних Сил України. Люди, які зайняли дуже багато простору в моєму особистому житті протягом 10 останніх років. І відповідно, це ті, хто, як я вже казав, виявились першими на лінії фронту, коли ані держава, ані армія насправді ще не були готові до війни. Все, що у них було — це власне відчуття відповідальності і необхідність виконати свій обов’язок: захистити свою родину, свою землю, захистити нашу Україну. Це щирість, щедрість і вірність до кінця. І для мене це одне із найкращих визначень любові.

Отже, тільки справжня любов здатна на перемогу. Коли вона щира, не шукає свого, коли вона щедра — готова віддати все. І коли залишається такою до кінця. Знову ж таки, це та любов, якої нас, християн, навчає сам спаситель з висоти хреста. І це та любов, яка зрештою приводить до воскресіння. Це алгоритм для нас з вами сьогодні. Для українського суспільства у війні. Ми ніколи не зможемо здолати ненавистю. Людина втомлюється ненавидіти. Ненависть — це те, що спонукає людей з іншого боку взяти незаконно в руки зброю і піти потім боротися проти страхів, створених кремлівською пропагандою, навіяних потужною пропагандистською машиною десь у їхній свідомості. А ми тут (я маю на увазі Збройні Сили України на лінії фронту), тому що любимо. Любимо свою родину, любимо свою землю, свою Україну.

Соняхи Соняхи | Фото: Олег Журавльов

Допомогти українському воїнові не втомитися любити, — як на мене, одне із основних завдань військового капелана. Бути поруч крізь темряву, крізь холод, крізь, можливо, інколи не до кінця зрозумілу ситуацію. Бо це природньо, що не кожен може зрозуміти до кінця, що відбувається з державою на стратегічному рівні. Але, керуючи силою любові, потрібно усвідомити — я тут, тому що люблю тих, хто залишається у мене за спиною. Я часто кажу, що коли людина любить — вона справжня. Коли людина любить по-справжньому — вона нездоланна.

А.М.: Ви все ж таки зараз не в зоні бойових дій, а тут. Підтримуєте зв’язок хлопцями, які залишилися?

А.З.: Я, як вже зазначав, протягом двох років війни живу так: виїзд на місяць-півтора — повернення — знову виїзд. Цьогоріч і Новий Рік, і Різдво я святкував у Широкіному, на передовій. І відповідно згодом наступні всі зимові свята також був в зоні бойових дій, в районі Старогнатівки, Волновахи.

Сьогодні ми можемо повертатися до Києва, Львова, Полтави, Харкова. Але не можемо повертатися з фронту. Фронт — це значно більше і глибше, ніж перебування на східному рубежі держави, де відбуваються бойові дії. Фронт — це вимір нашої людської відповідальності за те, що відбувається в державі. Ми сьогодні боремося не лише за клаптик землі, ми сьогодні боремося за те, аби наша з Вами країна стала простором свободи людської гідності. Це потребує постійної мобілізації людського та духовного ресурсів, постійних зусиль і власне тому контакт не має припинятися. Спілкування триває і з моїми друзями офіцерами, яких я знаю впродовж 10 років, і з тими, новими друзями, з якими я познайомився в зоні АТО. Цей зв’язок дуже живий. І це частина мене.

А.М.: Отець Максим, Ви також підтримуєте такий з’язок? Можливо, телефоном можете зв’язуватися з тими, хто зараз в зоні бойових дій?

М.К.: Сьогодні є соціальні мережі, «Facebook». Тому, звичайно, підтримую зв’язок, цікавлюся, як справи, навіть в кількох з хлопців побував на весіллі, після того, як вони повернулися з зони бойових дій. Ті священники, які були з ними пліч-о-пліч на війні, стали для бійців рідними. Для мене ці хлопці, з якими я був в зоні бойових дій, стали великою родиною. Бачите, коли є якась певна трудність, якась тяжкість в житті і люди разом її проходять, це дуже зближує.

Як отець Андрій каже, це є фронт цілої нашої країни сьогодні, і він повинен пройти через наше серце, через нашу свідомість. Тому досить часто ми стаємо там навіть набагато ріднішими, ніж зі своїми сім’ями, які нас чекають в будинку, до якого ми повертаємося. Ми стаємо з ними одного духу, однієї свідомості. Тому що нас насправді там будує любов. Любов, яку ми проповідуємо.

«Ми, як країна, не обирали війни. Ми, як країна, захищаємо наше право бути»

А.М.: Власне, не можна потім не підтримувати зв’язок. Тому що він, як я зрозуміла, десь на рівні більшому, ніж соціальні мережі, чи телефон, чи звичайне контактне спілкування...

М.К.: Ми спілкуємося, тому що важливо підтримувати бійців і після повернення. Бо капеланське служіння не може тільки зосереджуватися на час війни, воно продовжується і після того, як військовий повертається до своєї домівки. І це дуже добре знає отець Андрій, тому що він спілкується з багатьма військовими. Більше того, якщо хлопці загинули, віддали життя за нашу Україну, отець Андрій спілкується з їхніми родинами, дружинами, дітьми. Дуже добре підтримує цей зв’язок.

Важливо допомагати бійцям, які повертаються. Скажімо, ті війни, які йшли у В’єтнамі чи Хорватії, — статистика показує, що потім набагато більше солдат вчинили самогубство після повернення, ніж їх загинуло на війні. Бо не було нормального процесу реабілітації. І над цим треба задуматися. Коли військовий повертається до своєї родини, він має підтримувати зв’язок з тим військовим капеланом, який його підтримував в зоні бойових дій. Бо знову ж таки, то є для нього одна з найрідніших, чи навіть найрідніша людина в контексті фронту.

А.М.: Отець Андрій, повертаючись до Вашої книги. Все ж таки, Ви писали про людей, чи може про відчуття? Чи як можна назвати цю книгу в плані літературному?

А.З.: В плані літературному, як я вже сказав, що це насправді вербалізована емоція. А отже ідеться про духовну рефлексію. Там є конкретні люди з їхніми долями. Але мене цікавить більше не інформування населення про те, що відбувається. На сьогоднішній день вже, слава Богу, з’явилася чимала кількість творів, які дозволяють українцю, якось відчути і перейнятись подіями в країні. Ідеться в першу чергу про те, щоб запропонувати духовне бачення ситуації — створити певні вербальні конструкції, щоб людина могла себе знайти, певні координати.

Доволі часто у свідомості військового може звучати запитання про необхідність вибрати. Це одне із важливих завдань військового капелана — допомогти людині залишитись людиною, коли доводиться це робити. Я б навіть сформулював по іншому: український воїн на сьогоднішній день на передовій захищає. Він є захисник. І те, що відрізняє убивцю від захисника, або захисника від убивці — це здатність любити. Убивця може вбити людину, керуючись чи страхом, чи ненавистю, чи захистом якихось власних інтересів, а військовослужбовці збройних сил України захищають свою родину, свою землю. І таким чином проявляють свою любов.

Отець Андрій та військові

Отець Андрій з військовими Отець Андрій з військовими | Фото: day.kiev.ua

Ми, як країна, не обирали війни. Ми, як країна, захищаємо наше право бути: право українця бути собою, жити вільно, розвиватися у своєму суспільстві.

І, власне, книга називається «Соняхи» для того, щоб звернути увагу на постать військовослужбовця.

Коли над Україною запанувала непроглядна темрява, пишу я, вони соняхами запалали на полях української журби. Це те, про що я говорив. Чому соняхи? Бо світлі, як сонце, бо добрі, бо коли не було нічого, коли бракувало бронежилета, чи шолома, залишалась любов до рідної землі, відчуття відповідальності перед рідним народом. Отже, вони стали втіленням цього сонця, цього світла, добра. І не тільки втіленням, вони стали прикладом для нас з Вами сьогодні. Мова про ту любов, якою б хотілося ділитися сьогодні в українському суспільстві. Ми сьогодні не просто маємо опцію — або ми будуємо нову Україну, або ні. Ми сьогодні маємо серйозну моральну відповідальність. Ми відповідальні перед світлою пам’яттю полеглих на полях української війни. Для того, щоб країна за яку вони загинули, ось ця нова Україна, цей простір свободи і гідності, таки стала дійсністю.

А.М. Останнє питання: чи ось ці соняхи, ось ці бійці, читали вони цю книжку? Можливо, ділилися з вами своїми враженнями?

О.А.: Взагалі, книжка проторувала свій шлях завдяки «Видавництву Старого Лева». Вона з’явилась у всіх центральних книгарнях країни, також її можна замовити безпосередньо в інтернеті. Звичайно, вона знайшла також свій шлях у зону бойових дій.

Але є дві складові книги. Ми говорили про текст, але не менш важливими є фото хлопців — моїх друзів, які, як я кажу, назавжди залишилися сторожами вічності з полів українського фронту. Іншими словами ті, чиї фото знаходяться в «Соняхах» — це ті, що показали, що таке справжня, а отже, до кінця вірна любов. Хлопці, які загинули у зоні бойових дій.

Розмову провела Альона МАКАРОВА, телестудія «Місто»

Над текстом працював Денис СТАРОСТІН, НМО «Magnum Opus»

Голос віри

Про проект

Редактор проекту:
Роман Повзик

Голос віри
34