8.05.2011 | 11:59

Коли кожен спогад на вагу золота

66 років тому відлунали останні залпи найстрашнішої і найкровопролитнішої в історії людства війни. Але не підвладний часу безсмертний подвиг переможців, які відстояли свободу і незалежність своєї Вітчизни, очистили рідну землю від чужоземної навали, принесли свободу народам поневоленої Європи, світу.

Анатолій Кривий

Війна пройшла залізним плугом через кожне серце, кожну долю і кожне життя. Сувора її правда назавжди залишиться з нами. Вона навічно у пам’яті нашого народу

В січні 1943 року до лав Збройних Сил СРСР із Західно-Казахстанської області, разом з тисячами своїх однолітків, для захисту Вітчизни був призваний і зовсім юний Божко Петро Іванович. В вересні 1942 року йому виповнилося лише сімнадцять. Але в цей час Радянська Армія відчувала великий дефіцит в людських ресурсах. Тих хто мав освіту сім і більше класів направляли в військові училища. Маючи семикласну освіту Петро Іванович був зарахований до Ризького військового піхотного училища. Яке дислокувалося в місті Стерлітамак. За півтора року наполегливих навчань, які проводились в день і в ночі. Юнак опанував військову справу. А державна випускна комісія визнала його готовим до фронтових дій. В чині молодшого лейтенанта він був направлений в 64 гвардійську Червонопрапорну Червоносільську стрілецьку дивізію, якою командував Герой Радянського Союзу, учасник Гражданської війни, українець, генерал-лейтенант Микола Павлович Симоняк. Там його призначили на посаду командира піхотного взводу в знаменитий 191 гвардійський стрілецький полк. Ці військові підрозділи вели важкі бої в Естонії проти Курляндського угрупування німецько-фашистських військ. На цьому напрямку Радянській Армії протистояло 33німецьких дивізії групи армій «Північ». Прийнявши на себе командування багатонаціональним взводом Петро Іванович аж до самого кінця війни був на передовій. Окопи і бліндажі восени, взимку і навесні. Під час дощу, снігу і морозу слугували і за домівку, і за укриття для нього і його підлеглих.

Бої за землю рідної держави

Під час Мемельської, а потім і Ризької операцій в 1944 році пройшло бойове хрещення молодого офіцера. Радянське командування ( ВГК ) вирішило не виділяти додаткових сил для ліквідації Курляндського угрупування фашистів. А наявними силами блокувати його на суші і з боку Балтійського моря. І під час виснажливих боїв змусити капітулювати. Наступальні та захисні дії. Атаки і контратаки. Щоденні великі та малі бої і сутички з ворогом за рідну землю. Свист куль і фугасів. Потужні вибухи снарядів і бомб. Такою була фронтова доля молодого піхотного офіцера.

В жовтні-листопаді 1944 року на цьому плацдармі бої були найбільш запеклими. По декілька разів хутори і села переходили під контроль або радянських або німецьких військ. Найбільш пам’ятними для Петра Івановича є бої біля одного із хуторів на острові Езель (Саарема ) в листопаді 1944 року. Їхня п’ята стрілецька рота вибила німців з хутора. Відступаючи ті залишили боєзапаси, речі та харчі. Але через деякий час «фріци» перегрупувалися із криками «улю-ю — улю-ю» пішли в контратаку. По команді молодого офіцера радянські бійці відкрили вогонь із усіх видів зброї. Але це не злякало німців. Маневруючи вони продовжували наступати, маючи сильну вогневу підтримку. Основний удар німців прийшовся на той відрізок оборони, де знаходився взвод, яким командував молодший лейтенант Божко. Виявивши мужність і стійкість, взвод відбив декілька атак оскаженілого противника. В цьому бою було вбито 15 ворогів. А в 5 роті загинув один воїн і трьох було поранено. Того дня гітлерівці контратакували чотири рази. І всі їхні дії були безуспішними. За сміливість і хоробрість в боях Петро Іванович нагороджений Орденом «Червона Зірка». На війні фронтовик також нагороджений Орденом «Вітчизняної війни», Орденом Богдана Хмельницького третього ступеня, двома медалями «За бойові заслуги» і багатьма іншими відзнаками Батьківщини.

З глибокою теплотою Петро Іванович згадує своїх однополчан: командира взводу старшого лейтенанта Архипова, свого заступника старшого сержанта Бикмаєва, командира відділення Митирєва з якими пліч-о-пліч пройшов важкими фронтовими дорогами.

Завойована Перемога і подальша військова доля

Божко

1945 рік, як і попередній пройшов в постійних боях на передовій. В квітні цього року Божко, прямо на передовій, був прийнятий кандидатом в члени КПРС. А 9 травня 1945 року коли ввесь світ уже святкував Перемогу, Курляндське угрупування німців активно продовжувало, ще декілька днів, чинити передсмертний опір. Тільки після підписання верховним німецьким командуванням Акту про беззаперечну капітуляцію і публічне повідомлення про це світовій громадськості, всі війська Курляндського угрупування здались у полон, піднявши білі прапори. Від радості радянські воїни довго проводили переможний салют, обіймаючи і цілуючи один одного. Багатомісячне перебування визволителів на передовій і безперервне ведення бойових дій виснажило їх, але не зламало сили духу, бажання перемогти ворога, захистити свою державу, свій народ.

Одразу після закінчення війни дивізія у повному складі пішохідним маршем пройшла через усю Литву в Ленінградську область в селище Волкярві, де їй було визначене постійне місце подальшої дислокації.

В червні 1946 року старший лейтенант Божко прийнятий в члени КПРС. В лавах Комуністичної партії перебував до розвалу Радянського Союзу.

Дружина-фронтова медсестра

В 1947 році оженився на своїй однополчанці, медичній сестрі Лідії Павлівні.

Дружина-фронтова медсестра

В кінці 1942 року Лідія Павлівна закінчила Ленінградське медичне училище. А в березні наступного року по мобілізації призвана до лав Збройних Сил. І одразу була направлена на Волховський фронт в 218 стрілецький полк санінструктором. Полк постійно вів важкі бої. Тому вистачало поранених, контужених, яким вона надавала допомогу, спасала життя. Найважче було під час Новгородсько- Лужської операції в 1944 році. Це було дійсне військове пекло. З великою кількістю убитих і поранених. Але молода медсестра, сержант медичної служби Лідія Павлівна Волкова, гідно виконувала свій військовий обов’язок. Надала медичну допомогу тисячам однополчанам. В одному з боїв, в лютому 1944 року поранена в ногу. Останній рік війни працювала в якості медсестри медично-санітарного батальйону. Чуйне серце і дбайливі руки медичної сестри і тут повернули до життя не одну сотню радянських бійців. Її ратний подвиг Батьківщина відмітила орденами «Вітчизняної війни», «За мужність», медаллю «За бойові заслуги» та багатьма іншими нагородами і відзнаками. В кінці війни в складі 416 медично — санітарного батальйону сержант медичної служби Волкова передислокована в Ленінградську область селище Волкярві. Тут вона і познайомилась з молодим красивим офіцером на прізвище Божко. Через два роки молодята побрались і створили міцну і дружну сімейну пару. В мирі і злагоді фронтовики прожили разом 63 роки. Виростили сина Олександра. Він в 1979 році закінчив Полтавське вище зенітно-ракетне Червонопрапорне командне училище. Йому, як і батькам, довелось воювати на території Афганістану в складі 357 парашутно-десантного полку. Який дислокувався в Кабулі. Олександр нагороджений Орденом Червоної Зірки. В даний час закінчив службу і перебуває в запасі.

Дружина-фронтова медсестра

На превеликий жаль, сім місяців тому Лідія Павлівна відійшла у вічність. І Петро Іванович, як вірний і люблячий чоловік сильно сумує з цього приводу.

Анатолій КРИВИЙ, офіцер запасу

Далі буде...

Суспільство