17.11.2010 | 12:35

Брудні технології в одній із полтавських газет

Продовжуємо публікувати інтерв’ю із заступником редактора газети «Полтавський вісник» Віталієм Скобельським

— Розкажіть про цю брудну історію із статтею Олексія Гаврікова, яка стала формальним приводом для неподовження із вами контракту.

— Ну, точніше стаття стала каталізатором певних процесів у міськраді... Депутат Олексій Гавріков наполягав тоді на публікації статті, де доволі різко висловлювався проти будівництва у Полтаві греко-католицького храму і проти самої УГКЦ загалом. Я був категорично проти. І навіть звернувся з офіційним листом до тодішнього секретаря міськради Олександра Козуба. Матковський на той час перебував у відрядженні, а коли повернувся, я пішов до нього з власними запереченнями. На жаль, і міського голову переконати тоді не вдалося: ну, мовляв, депутат має право висловити на сторінках комунального видання свою точку зору. До того ж Матковський натякнув: «Навіщо вам зараз скандалити з депутатами, адже скоро закінчується контракт...» Я, звісно, відредагував статтю на свій розсуд. А далі почалося найцікавіше: автор звинуватив мене у «цензуруванні», а деякі інші депутати закидали потім мені сам факт публікації. На засіданні однієї з депутатських комісій я тоді прямо сказав, що свої претензії вони повинні висловити не редактору, а своєму колезі-депутату, міському голові. І порекомендував їм розібратися спершу з ними, а потім уже зі мною: «Я був категорично проти, тому не треба мене робити крайнім!» Ну, і пішло-поїхало... Та ще й питання про затвердження редактора винесли на позачергову сесію міськради, де не були присутніми більше десятка депутатів... Власне, згадувати цю історію мені й сьогодні не дуже хочеться. Єдине, про що я жалкую, що не написав тоді заяви сам. Якось вірилося, що здоровий глузд восторжествує. До речі, колектив мене підтримував, бо в тій ситуації всі боялися, що «пришлють» якогось чужака...

— Але ж вам-таки запропонували посаду заступника?

— До речі, коли пристрасті дещо уляглися, залишитися в редакції на посаді заступника мені запропонував сам Андрій Матковський. Я погодився допомагати Андрієві Гончаренку, якого свого часу запросив у «Вісник». Він добре себе проявив і як відповідальний секретар, і як заступник редактора, і як спортивний оглядач. Тому тут особливих проблем не виникло. Я готовий захищати Андрія і зараз, адже тепер уже «всіх собак» пробують навісити на нього.

— По суті, ще при Кукобі «Полтавський вісник» перетворився на «рупор влади»?

— Так, «маразм крєпчал»! До речі, засновником «Вісника» спершу були міськрада і трудовий колектив, але після того, як «спекалися» Кулика, міськрада навіть статут редакції «оновила», одноосібно вирішивши долю колективу як одного із засновників. Тому й редактор став повністю залежним від міськради, а якщо вже говорити прямо, то від міського голови.

Хоча я пригадую, яких зусиль вартувало тому ж Павлу Стороженку, про якого я вже згадував, відстоювати ту чи іншу позицію редакції. Коли його все ж «дотиснули», я теж пішов з редакції і два роки працював власкором «Голосу України». Але потім на хвилі демократизації все ж погодився на пропозицію нової міської влади «очолити». Однак ці хлопці всього за кілька років пройшли «шлях Кукоби» до «істини в останній інстанції» і все повернулося на круги своя.

Коли з одного боку керівництво хоче, аби газета, як і раніше, була популярною, а з іншого — лише вихваляла це мудре керівництво... Але так не буває! Газета має слугувати читачеві, а не видаватися задля того, аби той чи інший номер сподобався господарям парочки кабінетів на Жовтневій, 36. Іншого, як кажуть, не дано. Стороженко колись відрізав одному такому начальничку: «Гаразд, ми будемо друкувати усе, що ви забажаєте, але тоді знайдіть нам і 50 тисяч чоловік, які все це будуть читати!» Я не раз повторював ці слова в багатьох владних кабінетах, але ж чимало керівників, на жаль, мислить категоріями «після нас хоч потоп». Так вийшло, до речі, і під час останніх виборів...

Звісно, в подібній системі координат працювати надто важко не лише керівникові, але й самим журналістам. Тож хочеться вірити, що нова влада не рубатиме з плеча, а спершу спробує розібратися в ситуації, знайти відповідні компроміси... І вибудує чіткі «правила гри» на майбутнє.

Далі буде...

Анна ДОВГОШЕЙ, «Полтавщина»

Політика і влада