13.11.2010 | 20:37

Життя у темряві

Баяніст Василь Бєлий – улюбленець ансамблю самодіяльності Кременчуцького товариства сліпих Баяніст Василь Бєлий – улюбленець ансамблю самодіяльності Кременчуцького товариства сліпих | Фото: Лариса Гориславець

13 листопада — Всесвітній день незрячих. Напередодні в Кременчуцькому товаристві сліпих відбулися збори й концерт, а потім члени УТОСу розповіли про життя-буття.

Незряче подружжя виховало двох дітей, а зараз няньчить онучок

Здоровій людині важко уявити, як незряча людина може виконувати роботу по господарству, обслуговувати себе, не кажучи вже про новонароджених малюків. Але Василь Бєлий та його дружина не вважають це подвигом.

— У молодості енергії багато. Подумаєш — діти! Ну, не доспиш, попереживаєш, коли хворіють, а взагалі — нічого страшного! Навіть цікаво було. Пам’ятаю, як гуляв зі своїм малим сином, а його хлопчаки запитували: «А це твій тато?! він що? сліпий?!» Тоді син одразу ішов у наступ: «Не твоє діло» Комплексував, напевне... Що ж зробиш, якщо в нашому суспільстві на інвалідів дивляться, як на інопланетян.

Як і всі батьки, про своїх дітей Василь Бєлий може говорити багато. Пригадує, як доводилося перевіряти уроки, коли діти вчилися у школі. За його словами, батьківські обов’язки під силу навіть інвалідам по зору, бо головне, що потрібно дітям, — це увага й турбота. Василь із дружиною (теж тотально незрячою) не сумнівалися, що зможуть народити і виростити дітей. Зараз діти Василя Бєлого вже дорослі і подарували батькам двох онучок.

Незрячий відвідувач кафеНезрячий відвідувач кафе дивує відвідувачів, по постійно «перевіряє» руками, де знаходиться тістечко і чашка

Родинне хобі — музика і література

Сімейне гніздо незрячого подружжя Сергія і Лариси скромне і навдивовижу чисте, просто не можна втриматися від компліментів господині.

— А що тут дивного? Ми все уміємо: і прибрати, і попрати, і випрасувати, й куховарити. Я можу і й пиріг спекти. Правда, трапляються кулінарні казуси, коли щось всиплеш не те, або обпечешся, але зазвичай обходиться без неприємностей. Та що там казати! Я, хоч і рідко, а макіяж собі роблю: губи підведу, тушшю підмалюю вії, — це реально, не вигадки. Правда, від туші руки брудні дуже, бо щоразу щіточку пальцями перевіряю, — розповідає Лариса.

Про буденні проблеми малознайомим гостям багато не говорять. Зрештою Сергій каже, що головна біда — це забезпечення роботою. Молоді і працездатні незрячі хочуть працювати: по-перше, державна допомога мізерна (трохи більше 1000 гривень), а по-друге, без роботи психологічно важко, хочеться реалізуватися.

— Зараз підробляю в бібліотеці УТОСу, — говорить він, — умію користуватися комп’ютером, складаю електронний каталог книжок. У мене неповний робочий день, зарплата становить 200 гривень. Добре, коли вдається ще десь підробити.

Незряче подружжя Сергія і ЛарисиНезряче подружжя Сергія і Лариси

На дозвіллі подружжя складає пісні: Сергій пише музику, а Лариса — вірші. У своїй кімнаті вони відчувають себе комфортно, а от на вулиці — як у ворожому світі. Звукових світлофорів на вулицях — одиниці, тому найбільше незрячі бояться транспорту. Та й на тротуарах їм небезпечно. Говорять:

— Зараз виставляють різні рекламні вивіски, стенди прямо на дорозі, для незрячих — це біда. Здається, ідеш знайомим маршрутом, і раптом — перечепився і впав. Велику незручність додають і звукові монітори на вулицях (у Кременчуці — біля ринку, — Авт.), тоді взагалі перестаєш орієнтуватися, не чуєш, чи є люди навкруги, з якого боку проїжджа частина і т. д. Не пристосовані до потреб незрячих і супермаркети. Сліпа людина там, ніби слон в посудній лавці. Нас там бачити не раді, хоча, в принципі, консультанти могли б допомогти.

Перелік труднощів, із якими стикаються люди з обмеженими можливостями у наших містах, можна продовжувати безкінечно довго. От тільки чи почують це ті, від кого залежить забезпечення інвалідів комфортними умовами життя?

Лариса ГОРИСЛАВЕЦЬ для «Полтавщини»

Суспільство