Мазепа: між зрадою і зрадою велика різниця

Як би не працювали історики, завжди лишиться частина суспільства, яка відкидатиме будь-які аргументи логіки історичних подій. Приблизно так виглядає справа Івана Мазепи, дії по переходу якого на бік Карла ХІІ наше суспільство принципово трактує на власний розсуд, відкидаючи всі аргументи: і історії, і здорового глузду.

Полтавська битва. У 1709 вона ділила на «своїх» і «ворогів» солдатів. Зараз на «своїх» і «чужих» вона ділить мирне населення.

Восени 1708 року війська Карла ХІІ почали просуватися вглиб України для з’єднання зі своїм новим союзником Іваном Мазепою. Перехід останнього на шведську сторону історіографія Росії та проросійські кола українських вчених до сьогодні трактують як зраду. Значна ж частина українських істориків (як в еміграції, так і на Батьківщині) говорить про закономірність такого переходу, а головне — його юридичної складової, яка цілком виправдовує бунтівного гетьмана. Єдиної ж думки, як це часто було в Україні, щодо т. з. «зради» наше суспільство виробити не спромоглось.

Достовірно казати можна лише про кілька фактів: козацькі з’єднання мусили воювати на другорядному становищі щодо російських частин, забезпечувалися вони погано. Економічний тягар, який мусили тягти українські землі через не зовсім виправдані, а головне — часто безрезультатні війни, був надто обтяжливим (особливо звертаючи увагу на васальний статус тогочасної України). Північна війна, до того ж, розгорталася до 1709 року аж ніяк не на користь Росії.

Щоб краще зрозуміти одну з думок, яка не зовсім підпадає під «звичайне» трактування дій Мазепи як «зрадника», ми запитали полтавську дослідницю доби козаччини, доцента Полтавського національного педагогічного університету Діптан Ірину Іванівну:

— На думку Ореста Субтельного, діяльність гетьмана, його прибічників і послідовників потрібно розглядати на широкому тлі — в контексті повстань східноєвропейської знаті початку ХVIII століття: «... як і Ракоці, Кантемир, Паткуль та Лещинський (представники знатних європейських родів, що з тих чи інших причин повстали проти своїх сюзеренів — авт.) у своїх країнах, Мазепа й Орлик очолювали боротьбу української еліти проти чужоземного абсолютизму — в даному випадку того, що його Москва прагнула запровадити в Україні». Дослідник підкреслює, що для патріотизму знаті у XVIII столітті було притаманне поєднання прагматичного і альтруїстичного, бо то був час, «коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти...». Відтак, «бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталися з турботою про добробут і волю їхньої «коханої вітчизни, України».

Отже, об’єктивно козацько-старшинська еліта виступала оборонцем національно-державних інтересів українства. Це — по-перше.

По-друге, дипломатія Мазепи розгорталася у руслі його попередників (Богдана Хмельницького, гетьманів за доби Руїни), на засадах полівасалітетності.

По-третє, в системі зовнішньополітичних відносин пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби існувала правова регламентація взаємин сюзерена-васала, протектора-протегованого, і недотримання першим своїх зобов’язань щодо підлеглих звільняла останніх від будь-якої підпорядкованості (адже, коли у квітні 1707 року в Україну висувалася польська армія, Петро І на заклики про допомогу відмовив своєму васалові — Мазепі. Він сказав на нараді з цього приводу в Жовкві: «...боронися сам як знаєш» — Авт.). Тож виступ Мазепи, з огляду на політику російської корони щодо гетьманської булави, був цілком легітимним в очах тодішньої європейської моделі сюзерено-васальних відносин.

Століття ідеологічного виховання росіян даються взнаки — російський демотиватор із популярного сайту. До толерантності ще так далеко...

Тим не менш, наявність іншої думки, висловленої дослідниками, вірогідно, мало що змінить. Дискусія (чи то взаємне махання кулаками в адресу опонентів) виявилася такою ж невмирущою, як і сама історія дій українського гетьмана. Як радикальні проросійські, так і праві українські сили продовжують перетягувати історичну ковдру на себе, свідомо уникаючи діалогу. На історії це позначається вкрай негативно. Як це відгукується у серцях українців — судити хіба наступним поколінням, які, напевне, колись зуміють порозумітись і дійти згоди.

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»