Шароварщина як явище української культури
Постійно шукаючи рятунку у справах політичних, українське суспільство надто часто забуває про духовність та культуру. Постійний пошук хліба на сьогодні призводить до забуття, а іноді й деградації духовного світу українців
Одіозним явищем, що зародилося у вирі подій незалежності, стала так звана «шароварщина» — поверхневе, вкрай несерйозне трактування української культури, зведене до примітивних елементів національного розвитку. Шароварщина для багатьох стала новою культурою, ототожненою із культом сала (для Полтавщини — ще й галушок), вишиванкою (часто навіть не українського виробництва) і неодмінним атрибутом масових гулянь з українським колоритом — шароварів.
Явище шароварщини вийшло насамперед з катастрофічної економічної кризи 1990-х років, яка призвела до скорочення фінансування культурної галузі. За СРСР українська культура (нехай навіть у путах соцреалізму) жила цілком повноцінним життям, а головне — нею було зацікавлене суспільство. Постійне ж очікування коштів від влади та часто лише декларовані кроки по розвитку заганяли національну культуру вже суверенної Неньки у глухий кут.
Іншим важливим фактором формування шароварщини стала класична і невикорінима система українського хабарництва та кумівства. Через це професійність українських авторів падала на очах. Україна, спонукана культом «гноблення», спробувала піднімати з руїн примітивістське архаїчне мистецтво, в той час, як інші країни намагалися орієнтуватися на культуру сьогоденну або завтрішню. Наше мистецтво заново почало зароджуватися відірвано від світу, далеко від сучасних поглядів, проблем та думок українців.
Висока культура України, якій заздрила Європа у Полтаві знайшла свій вияв
Можна лише констатувати той факт, що Полтавщина, іноді іменована як «культурна столиця», шароварщину усотала напевне найсильніше. Перші роки по незалежності процес підтримання культури ще йшов по накату — все ж у театрах ще працювали досвідчені професіонали, діяли гуртки (танцювальні, літературні). Проте справжній пік безкультур`я накрив своєю тінню Полтавщину ледь не в сьогоденні. Для України апофеоз шароварного занепаду вже минув, проте чи змінилось щось у Полтаві?
Наше місто на політичному жаргоні недарма називають «болотом». Усі процеси: культурні, політичні, економічні — тут, як і життя у болоті, протікають мляво, сильно детермінуючись надзвичайним централістськими позиціями. Як і в радянські часи на кожне, хоч якось примітне свято, ми бачимо одне й те ж: хлопчиків у шароварах, що танцюють своєрідний «гопак» та дівчаток 7-11 класів, які співають у віночках здебільшого жалісні українські пісні.
Чому масові гуляння, пропоновані численими ДК не цікаві навіть дітям?
Особлива розмова — полтавське свято галушки, щиро тиражоване місцевою владою вже не один рік. Такі гуляння були б цілком нормальною картиною у місті, яке приділяє велику увагу автохтонній культурі, і, окрім всього, проводить ще й подібні напівгумористичні фестивалі. Однак на галушках україніка Полтавщини і закінчується. А у свідомості багатьох полтавців (у тому числі і підростаючих) українське свято асоціюється із все тими ж шароварами, нудними (часто ще 70-80 років) піснями та не завжди естетичними конкурсами на поїдання сала, галушок, вареників, випивання пива тощо. При відсутності справді цікавого й актуального для молодого покоління державного свята, на перший план для підлітків і школярів виходять народні гуляння свята пива. Полтавські політичні лідери з великим боєм визначають героїв епохи (Мазепу чи Петра І), яких мають удостоїти пам`ятним знаком. У цей час тільки в межах міста існує два пам`ятники свині.
Не змінив позицій і неоднозначний фестиваль «Мазепа-фест», ініційований патріотичними силами Полтавщини з метою популяризації української культури. Гарна задумка тільки цього року закінчилася відносно вдало. В інші ж роки позитив поглинався «тепличками» пива — неодмінним атрибутом фестивалю.
, «Полтавщина»