Розмір тексту

Сергій Клименко: Коли «низи» не хочуть жити по-старому, а «верхи» не хочуть жити по-новому — треба примусити

Сергій Клименко
Сергій Клименко

Наше видання публікує першу частину інтерв’ю з кандидатом у народні депутати по 145 виборчому округу Сергієм Клименко

Сергій Клименко — той кандидат у народні депутати по одномандатному виборчому округу № 145, прізвище якого широкому загалу навряд чи знайоме, на відміну від інших, серед яких уже є відомі і навіть одіозні політики полтавського розливу. Можливо, саме тому спілкування з молодим підприємцем вийшло у нас таким відвертим і довгим. Власне, на нього варто звернути увагу як на людину, не зіпсовану політичними пристрастями й амбіціями. Знайти 12 тисяч гривень на свою реєстрацію у передвиборчій гонці може, звичайно, не кожний із нас. Але для тих, кого прийнято називати «середнім класом» — освічених людей, які самостійно заробляють собі на життя, — це реально. У них вистачає зрілості, багажу знань, мудрості і їм є, чим поділитися з іншими.

— Сергію Євгеновичу, ви з когорти полтавських підприємців. Чому хочете проміняти бізнес на політику? Ви явно не олігарх, тож ризикуєте втратити свої надбання на ринку, якщо по-чесному присвятите себе законотворчості.

— Святе місце пустим не буває, це правда. Але у парламенті мають бути нові та незашорені люди.

— Ви пропонуєте нам проголосувати за парламент нових облич?

— Ні, за якісно нових людей, професіоналів у вузьких областях і бажано без досвіду державної служби. Організму України потрібна «свіжа кров», інакше йому не вижити.

— Ви ніколи не були на державній службі?

— Ні, раніше не було бажання. А зараз з’явилося усвідомлення, що це найкраща можливість для впровадження системних змін у суспільстві.

— Але і вам доведеться змінитися, ви готові до цього?

— Чому ви так вважаєте? Я нічого не винен якимось партіям, олігархам, лідерам. Я маю зобов’язання тільки перед виборцями і це спонукає діяти, а не «кнопкодавити».

— Але ж вам не вистачає досвіду для законотворчості.

— Таке ж зауваження робили першому президенту Чехії Вацлаву Гавелу щодо великої кількості молоді на високих державних посадах. А він наголошував: «Краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу». Якби наші нинішні парламентарії справді вчилися на помилках, країна сьогодні не опинилася б у такій жахливій системній кризі, яку маємо.

— Ви давно заробляєте на життя підприємництвом?

— З 95-го. Спочатку торгував цукерками на центральному ринку. Просинався о другій ночі, йшов пішки на Південний вокзал. Там з такими ж, як і я, сідав на дизель і за три години опинявся в Харкові. Закуплялися на знаменитому «ринку Барабашово» і з непідйомними баулами поверталися додому. Розпродували — і все починалося з початку.

— Несолодке було життя...

— Не те слово. Але звідти — мої самостійність і відповідальність, а також друзі, які підтримують мої ідеї та поділяють цінності.

— А як ви потрапили у галузь сільського господарства?

— Хотілося розвитку, застосування знань, отриманих у виші, а також більше заробляти. Знадобилися і мої професійні знання бухгалтера-аудитора, і практичні, надані самим життям, — у сфері логістики та укладання договорів. Таким чином мені сьогодні вдається співпрацювати як із фермерами, так і з керівниками великих підприємств. Не можу сказати, що мріяв про таку роботу з дитинства. Але зараз це мені подобається, тому що я добре розбираюся у проблемах галузі і бачу її перспективи.

— Чи можна назвати 36-річного Сергія Клименка корінним полтавцем?

— Ну ви й завернули! До 9 років я з батьками прожив у Кривому Розі. Але Полтаву ми дуже любили, тут у нас багато родичів. Мабуть, вирішальним фактором нашого переїзду стали проблеми з екологією, на які зважили батьки. Видобуток залізної руди супроводжувався підриванням породи, вибухами, під час яких у повітря міста підіймався червоний пил. Тому ми з сестрою навіть не дивувалися червоному снігу і багряним калюжам після дощу. Батьки ж усвідомлювали, що дихати усім тим пилом — небезпечно для здоров’я, особливо дитячого. Відтак ми перебралися до Полтави. Тут я закінчив дев’ять класів 38-ої школи. Але вже тоді прагнув самостійності, якої школа дати не могла. Мама запитала, ким себе бачу. І я відповів, що хочу навчитися готувати. Тож за першим фахом я — кухар-кондитер.

— Але вищу освіту ви все-таки отримали. Теж хотілося, чи це така данина моді?

— Я поступово до цього йшов, шукаючи себе і справу, якій можна присвятити життя. У 16 років зустрів свою дружину, а у 19 — вступив до кооперативного університету. Насправді без вищої освіти було складно.

— Чому ви так рано одружилися?

— Ми з Танею офіційно побралися незадовго до народження доньки, мені тоді був 21 рік. Але можу сказати, що свою родину почав створювати за 5 років до того. Ми познайомилися в кооперативному технікумі. Оскільки Таня з Новосанжарського району, спочатку жили у моїх батьків. Коли я почав заробляти, перебралися на зйомне житло, а з часом придбали своє у розстрочку.

— А ви самовпевнений.

— На рахунок стосунків — не знаю. Просто у нас була потреба одне в одному. Нас батьки відмовляли від настільки серйозних зобов’язань один перед одним, але я був упевнений, що це мій шлях. Вони перший час допомагали, оскільки які засоби для існування у студентів? Але я їм вдячний за те, що нас не підштовхували до розриву. Власне, саме у 16 років я чітко зрозумів, що ми самі відповідальні за своє життя. Не батьки, не держава, а ми. Тому що вони можуть допомогти, але не мають вирішувати за нас, як нам жити.

— Ніколи не шкодували про свій вибір?

— Скоро 20 років, як ми разом. Ні, я жодного разу не пожалкував, що вибрав Таню. Окрема радість — це дочка Настя, звичайно.

Сергій Клименко з донькою

— Вашим жінкам пощастило, що тато вміє куховарити. Яка ваша фірмова страва?

— Омлет.

— А щось більш складне?

— Маю без перебільшення смачний рецепт шашлику з телятини, хоча ця страва у нашій традиції частіше готується зі свинини.

— Я вже записую.

— Молоде м’ясо ретельно чищу і ріжу шматками середньої величини, як для шампурів. Окремо на м’ясорубці або у блендері шинкую цибулю, щоб пустила сік. Кількість м’яса та овочів беру на око, приблизно 2:1. Хочу зауважити, що солі не додаю — лише узбецькі спеції, які купляю на ринку. Сіль забирає вологу, а шашлик має бути соковитим. Замочую м’ясо з приправами у каші з цибулі. Через півгодини від початку замочування додаю суміш гірчиці з майонезом у співвідношенні 1:5. Ще раз перемішую і ставлю у холодильник на ніч. Всі, хто їв мій шашлик, дуже задоволені.

Далі буде

Оксана РУДЕНКО, «Полтавщина»

На правах реклами

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему