Чим жила Полтавщина під гнітом німецької окупації

Полтавці сприйняли ворожу армію по-різному, хтось з ненавистю, а хтось навпаки взявся допомагати окупантам. Будь-яка раптова біда оголює всі людські вади і чесноти, і прихід завойовників не став винятком. На території Полтавщини почали з’являтися поліцейські загони. Як правило у поліцаї йшли ті, хто постраждав від більшовицького режиму, а також ті, кого просто вабила необмежена влада над іншими людьми. Також віроломників вабила заробітна плата. За працею В. Ревегука «Полтавщина в роки Другої світової війни»: Так, згідно з розпорядженням Миргородської районної комендатури, плата за службу в 1941 році рядовому поліцаю становила 5 крб. у день, старшому групи — 9 крб., заступникові начальника районної поліції — 11 крб., начальнику районної поліції — 14 крб. <…> Одружені поліцаї додатково одержували на сім’ю <…>. Як бачимо, німецька окупаційна влада мала чим заманювати на свою сторону. Були й такі, що просто так добровільно допомагали німцям. Докорінна зміна життєвого ладу суспільства була неминуча.

Встановлення нових порядків

Осівши на радянських землях завойовники підпорядкували їх своєму часовому поясу, тобто банально пригальмували час на дві години, перевівши стрілки годинників. У населення конфіскували радіоприймачі, а також ввели його офіційний реєстр. Разом з німецьким порядком на Полтавщину прийшли і арешти з розстрілами. Для прикладу у селі Великі Сорочинці у період з 14 по 17 вересня (Сорочинці взяли раніше за Полтаву) було знищено 86 мешканців, і це лише за три дні. Також традиційно постраждало єврейське населення Полтавщини. У Полтаві за офіційними даними напередодні війни мешкало близько 22 тисяч євреїв. Частину з них було евакуйовано до східних регіонів СРСР, тих же, хто залишилися, було знищено. Їх всіх розстріляли у яру між селами Пушкарівка та Супрунівка.

За В. Ревегуком: «У Кременчуці, як згадує Віталій Якимець, одного разу восени 1941 року німецькі автоматники і поліція оточили міський базар і кожного, хто виходив з нього змушували вимовляти слово «кукурудза». У тих хто вимовляв «кукгудза», перевіряли документи — так вони виявляли євреїв. Їх саджали у вантажівки, вивозили за місто і розстрілювали».

Що стосується пропаганди та ідеологічної за ангажованості, то тут фашистська Німеччина мало чим поступалася своїм попередникам. Тільки в газетах окрім прославляння «великої Німеччини», були ще публікації, які стосувалися злочинів більшовицького режиму. Зберігання та розповсюдження антифашистської літератури чи радянських листівок каралося арештами та розстрілами.

Німці активно використовували українців, як дешеву робочу силу. Масова, насильницька відправка української молоді до Німеччини, а також наміри окупантів налагодити господарське життя на окупованих територіях змушували їх вдаватися до трудового примусу населення. З 19 грудня 1942 року вводилася обов’язкова трудова повинність для молоді 1922-1925 років народження. Згодом ця повинність поширилася на все працездатне населення віком від 14 років.

Фактично вся система окупаційної влади трималася на страхові та насильстві. Незважаючи на те, що великих боїв на Полтавщині не було, господарство було знищене. Радянські війська відступаючи нищили те, що не вдавалося евакуювати, аби не віддавати ворогові. Під час окупації розруха посилилася. Цікаво про тогочасну Полтаву писав відомий український письменник Улас Самчук:

— Війна, за винятком її станції до цього часу обминала Полтаву, але її вигляд кричав криком занедбання й упадку. Здавалося, що відколи вигнали звідсіль царський режим, життя тут зупинилося, нічого не будувалося нового, а все, що було, призначалося на спорохніння<…> Ідучи і розглядаючи уважно, мені приходила думка, що при добрих, людських упоминах, при розумному підході це в кожному разі одне з найкращих міст Європи.

Тож у спустошеному, зруйнованому вигляді переживала Полтава чужоземних окупантів. І не знали тоді її мешканці, що вже через кілька років у місто знову прийдуть війська, тільки вже інші.

Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина»