Семен Глузман: «В Україні є міністерство соціальної політики, але соціальної політики немає до нині»

З нагоди фестивалю людей з особливими потребами «Зірка надії» до Полтави завітав президент Асоціації психіатрів України, правозахисник, психіатр, колишній політв’язень Семен Глузман. Про його біографію розповідати немає ніякого сенсу — особистість відома, Інтернет рясніє інформацією про нього, на телебаченні та в пресі часто з’являються інтерв’ю з ним, а в 2012 році вийшла друком його книга-мемуарів «Рисунки по памяти или воспоминания отсидента». «Полтавщина» не втратила нагоди поспілкуватися з головним психіатром України тет-а-тет.

— Семене Фішелевичу, які зв’язки Вас поєднують з Полтавою?

— З Полтавським регіоном у мене дійсно тепле, насичене спілкування, маю хороші відносини з деякими працівниками охорони здоров’я, з головним обласним психіатром. Хоча, зрозуміло, що полтавська психіатрія не на такому високому рівні, як у Швеції, Голландії, та навіть Києві. Моя мета — активізувати місцевих психіатрів, психологів, людей, які працюють із психічно хворими для того, щоб в умовах цієї мізерної заробітної плати, і взагалі бідності системи, все-таки відшукати якісь можливості для того, щоб допомагати ефективніше психіатричним пацієнтам.

— Як Ви оцінюєте нинішню соціальну політику в Україні?

— На мій погляд, трагедія сьогоднішньої української психіатрії в тому, що сучасні ліки у нас уже є, але інша справа, що їх не закуповує держава. У сім’ях є можливість піти в аптеку і купити їх. Завдяки медикаментам, ми повертаємо хворого до стану близького до того, який був до проявлення хвороби, і перед нами стоїть завдання наповнити життям цей стан, це називається процесом соціально-психологічної реабілітації. З цим у нашій країні погано. В Україні є міністерство соціальної політики, але, на мій погляд, соціальної політики немає до нині. Міністерство соціальної політики категорично не розуміє, що воно повинно діяти разом з нами, лікарями, та нашими клієнтами. Потрібно створювати амбулаторні умови, можливо, гуртожитки із вільним виходом для хворих, щоб вони могли звикати до нормального життя. Весь світ це знає. Але, як достукатися до пані міністра, я не знаю, у мене поки що не виходить.

— Чи вважаєте ви українське суспільство психічно здоровим? Чи не позбулось воно за роки незалежності комплексу меншовартості перед Російською Федерацією та Європою?

— Коли політики та журналісти говорять про нездорове суспільство, вони мають на увазі зовсім інше — не відсутність психічного здоров’я у людей, а відсутність навичок демократії, самоуправління і, що дуже важливо, навичок контролю за начальством. І тому, все-таки, потрібно розділяти справжню психіатричну компетенцію, де мова йде не про хворе суспільство, а про хвору людину, якому саме суспільство повинне максимально допомогти, та різні супутні нашому перехідному періоду непрості речі. Психіатрія до них ніякого відношення не має.

Але виключення — наша трагедія, алкоголізм і наркоманія. Ось тут ми, як говориться, попереду планети всієї. На сьогодні в Україні не менше 1 мільйона 200 тисяч наркозалежних. І це, як ви здогадуєтесь, не старички і не грудні діти — це молоді люди підліткового і юнацького віку, які довго не живуть. Але, як бачимо, ніяких серйозних соціальних рішень з цього приводу досі не прийнято. Було б зрозуміліше, якби ця трагедія стосувалася бідних, але нічого подібного. Просто одні помирають від ширки, від передозу, а інші від зловживання героїном, або потрапляють в кокаїнову залежність. А про алкоголізм навіть говорити нічого.

— Наскільки часи незалежності дійсно гарантують нам свободу вибору та переконань у вираженні поглядів та ідей?

— Ми з вами живемо в демократичній країні. Можливо, ми й не заслужили демократії. Знаєте, можна перед людиною, яка ніколи не бачила виделки і ножа, покласти їжу і вона все одно буде їсти руками. Можливо, ми знаходимося у такому стані. Маємо свободу вибору, але продовжуємо їсти руками і це процес, якому навчаться вже наші наступні покоління.

Я за те, щоб ходити на вибори, адже це моє і ваш право голосу. Але наші люди чомусь більше зорієнтовані на президентські вибори. Чому? Здається, що ось прийде хороший президент, той, якого я обрав, і все буде добре, і він нагодує, і він напоїть, роботу дасть. Насправді, західно-європейські демократії побудовані так, що люди думають про те, хто буде мером, адже саме від нього залежить якість життя в маленькому чи великому місті. А якщо в мера не вистачає грошей, що йому дають на бюджет, то він під нашим натиском повинен прибути до парламенту чи Президента за додатковими коштами. У нас ці можливості уже є, але ми не навчилися ними користуватися. Як правило, ми обираємо гірших у політику, і це пов’язано не з тим, що ми такі сліпі, а просто люди, які прагнуть стати нашими політиками, мають зовсім інші цілі. Вони йдуть у політику за владою, щоб захистити власний бізнес, а наше з вами здоров’я, садочки для дітвори, їх мало цікавлять.

Прокинутися в країні, про яку мрієш, неможливо. Мине ще одне, друге, трете десятиріччя і все це вирівняється.

Мудра книга Біблія. Згадаємо, як євреї вирвалися із єгипетського полону і в них був лідером Мойсей. Господь навіть йому, найміцніше віруючому в ідею Всевишнього, не дав увійти до землі обіцяної. Мойсей помер раніше, а в обіцяну землю ввійшли тільки ті, хто не знали єгипетського рабства.

— Суспільну думку, прихильність до тієї чи іншої політичної сили в нашій країні часто формують ЗМІ. Як ви оцінюєте рівень їхньої зангажованості?

— Це важливе для мене питання, дякую, що ви його поставили. Я розумію, що у кожного свій господар, і господарі бувають різні. Іноді вони борються з владою. Але я гадаю, що це другорядна проблема. Я майже щоденно спілкуюсь з журналістами, і на мій погляд, молоді журналісти абсолютно не кваліфіковані. Не можу стверджувати, що всі, але така тенденція спостерігається.

— Рівень довіри суспільства до правоохоронних органів в Україні дуже низький. Як ви вважаєте, з чим це пов’язано і яким чином можна виправити ситуацію?

— Розумієте, коли не вистачає найнеобхідніших речей — наприклад, пального для того, щоб переслідувати злочинця, або коли кайданки розсипаються, то голими руками працювати неможливо. Насправді, всі ці розмови про катування підозрюваних міліцією, були пов’язані з тим, що від них вимагали розкриття злочинів. Наприклад, у Бельгії розкриття серйозних злочинів було на 40 відсотків, і ніхто нікого не ображав. А великий демократ Луценко, як став міністром, в одному з інтерв’ю сказав, що в нас розкриття злочинів на 80 відсотків. Такий рівень розкриття можливий лише катуваннями. Я б, в першу чергу, вимагав не від міліції, а від прокуратури, вони ж прекрасно про все це знають. З суддями велика проблема, ними стають зовсім неосвічені люди.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»