Полтавські чорнобильці розповіли про життя у Чорнобилі і про «волосся дибки»

З нагоди 26-ої річниці трагедії на Чорнобильській АЕС «Полтавщина» поспілкувалася з кількома місцевими чорнобильцями. Це — Микола Тунік, Олександр Рибалко, Юрій Добровольський, Володимир Павленко, Віктор Шевцов. Це одні з тих, хто залишився спілкуватися біля пам’ятника загиблим ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС тоді, як всі одразу ж розійшлися після покладання квітів у своїх справах. Чоловіки розповіли про те, чим займалися у Чорнобилі.

— Коли стало відомо про аварію на ЧАЕС, нас викликали у терміновому порядку, — розповів Юрій Добровольський. — Підняли по тривозі, переодягли у форму, посадили у машини та повезли до Чорнобиля. Загнали нас в зону відчуження. Поки формували дивізію, ми жили у лісі — під деревами, під кущами. Потім нам дали палатки, то під час виконання робіт спали у них. Годували нас, як собак: давали одну банку тушонки та булку на двох солдатів. Цей пайок ми мали розтягнути на добу. Чи було нам страшно? Ні. Нам тоді було по 20 років. Радіації ми не боялися. Страшним було інше: коли заїжджаєш у села і бачиш, як бігають кури, гуси, корови — а людей немає. Ось тоді волосся на тілі ставало дибки.

Як розповіли чорнобильці, на місці аварії вони зводили паркани для зони відчуження. При цьому кілька разів їм доводилося починати заново — сьогодні паркан ставлять в одному місці, завтра — отримують розпорядження його здвигати. Будували полтавці і гаті через болота, огороджували села, розташовані поруч Чорнобиля, колючою проволокою. До того ж — проводили дезактивацію місцевості, обеззаражування виконували і самого реактора. На запитання, чи було у чоловіків захисне спорядження, Володимир Павленко зазначив: лише військова форма. Респіратор давали один — користуватися ним потрібно було протягом трьох місяців, адже більше не було.

За словами Юрія Добровольського, працювали чоловіки в зоні по 8 годин. Саме за таку кількість часу їм і платили у 86-ому році. Проте згодом, коли почалася катавасія з документами, коли одні з них були загублені, а інші не передали до архівів, документацію щодо отриманої зарплатні зникла — відповідно, заслужену пенсію отримали не всі чорнобильці. У схожій ситуація опинилися і деякі полтавці, які працювали у ліквідованих колгоспах.

— Нас загнали у зону, щоб ми могли допомогти людям. Тоді ми працювали на державу. Нас зробили каліками, а тепер ми отримуємо жебрацькі пенсії. Більшість з ліквідаторів — десь 85% — отримують сьогодні мінімальні пенсії. Моя — 960 гривень. Ось так держава опікується тими, хто пішов їй назустріч, — розповів один з чорнобильців.

Докладніше про це у наших наступних публікаціях.

Нагадаємо, згідно з рейтингом пенсій Полтавщини, найбільша середня пенсія у нардепів та полтавських суддів, найменша — у тих, хто отримує соціальну пенсію та пенсію у разі втрати годувальника.

Каріна ТЮТЮННИК, «Полтавщина»