8.01.2014 | 9:56

Persona grata: голова облради профспілок Леонід Вернигора

Цикл публікацій із цікавими людьми завершить спілкування з Леонідом Вернигорою

[Відео було видалено]

Вед.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля» — в проекті «Персона грата», проекті, в який ми запрошуємо людей відомих, медійних, або ж людей, які нас ситуативно чимось подивували і ми про це хочемо розпитати достеменно. Власне, поряд зі мною в найближчі 30 хвилин буде людина, яку дуже добре знають в області. Це — голова Полтавської обласної ради профспілок Леонід Михайлович Вернигора. Доброго ранку вам!

ВЕРНИГОРА: Вітаю усіх!

ВЕД.: Леоніде Михайловичу, є кілька іпостасей, в яких ви органічно існуєте. Особисто для мене ви, насамперед, поет. Поет, письменник, людина з гуманітарним сприйняттям світу. Хоча, як з’ясувалося, ваші освіти до гуманітарної сфери мали ну зовсім дотичне відношення. Насамперед, це був Харківський технікум промислового господарства, далі — Київський інститут народного господарства, а потім ще вища партійна школа при ЦК КПУ.

ВЕРНИГОРА: А ще між ними було вище командне училище імені Щорса.

ВЕД.: Звідки тоді такий гуманітарний потяг?

ВЕРНИГОРА: Я народився в Решетилівці. Серед найкрасивіших у світі рушників. Мама до цього мала неабияке відношення, бо вона була фахівець. Там же закінчувала навчальний заклад.

ВЕД.: Решетилівське прикладне училище?

ВЕРНИГОРА: Так. І потім вона була заввиробництвом. Тому я з дитинства ходив у вишитих нею сорочечках у волошечках таких синеньких. Може, воно оце у мене вся гуманітарна освіта була. А потім гуманітарній освіті я навчався скрізь, де працював з людьми. Бо люди — це і є найбільше джерело, з якого можна навчитися всьому. Тому я скористався і цим університетом в людях.

ВЕД.: Але от потяг до написання віршів, до поезії, милування оцим поетичним словом прийшло пізніше, чи було помітно у вас із дитинства?

ВЕРНИГОРА: Я, якщо зізнатися, навіть не знав, коли я почав писати вірші. Тобто, чомусь мені так випадала доля, що я завжди був, де б не працював, редактором стіннівок і в школі, і шкільну газету я вів, а в зв’язку з тим, що ніхто не хотів писати, то я за всіх писав дописи, шаржі, вірші, і малював ще туди в газету, то я був журналістом без освіти тоді. А писати, мабуть, я розпочав там же, в школі, тому що я уже у 9-ому-10-ому класі твори з української мови писав пересипані, спочатку чужими віршами, потім — своїми. Уже я тоді писав. Тому я, навчаючись і в технікумі, і у вищому командному училищі, писав дуже багато, таких маршів солдатських писав. Юрій Горчинський... Тоді я у Львові ж навчався, то ми вже писали пісні. Так, мабуть, він трохи старший був мене, досвідчений, але я тоді і в хорі співав, заспівував і диригував в училищі хором і мої пісні співали і т.д.

ВЕД.: Хто був тим дороговказом, який впливав на ваше рішення вступати саме до того чи іншого навчального закладу, отримувати саме таку, не гуманітарну, професію?

ВЕРНИГОРА: Це дуже складно було. Я, скільки себе пам’ятаю, готував себе бути льотчиком. І всі зошити були обмальовані не віршами, а повітряними боями літаків, винищувачів. І я закінчив школу і навіть не побув на випускному вечорі. Мене забрали в машину і в Чугуїв відвезли, в Чугуївське льотне училище, підйомне. Це, тобто, льотчиків. Поступив, вже два місяці навчався. Все було нормально. А потім вийшов наказ, що усіх, хто вище 1.74 м, перевести у технічні військові училища. І мене перевели в Харків. Воно київське називалось. Я проплакав там, мабуть, днів два. Вжив таких заходів, що мене повинні були або виключити... Ну генерал пожалів. Я кажу: я ж не винен, що я переріс. А винищувачі ж переходили на Міг-19 — ми не вміщалися уже в них. Космонавтикою тоді ще мало пахло. Але і зараз льотчики-винищувачі такого зросту — більше не буває. Високі хлопці дуже або в вертолітні пішли, ну я це не хотів. І тому я випадково пішов, здав, вступив у цей технікум гірничий. І то поклало початок моєї роботи і кар’єри у нафтогазрозвідці.

ВЕД.: Власне, 17 років свого життя ви присвятили цій сфері.

ВЕРНИГОРА: Да, потім 17 років працював я на високих посадах, на великих. Бо прямо з такої посади я став секретарем Київського райкому партії.

ВЕД.: Вища партійна школа в житті людини у той час, зазвичай, з’являлася, коли людину висували на партійну роботу. Для вашої поетичної натури не було «конфликта интересов на старте»?

ВЕРНИГОРА: Да, тоді ж тих, хто тільки збирався або кого тільки збиралися забирати на партійну роботу, ну ще мови не було.. а вже коли людина працювала (я був 1-им секретарем)... то мені не пропонували, а просто викликали і направили.

До речі, я її із відзнакою закінчив. Тому, що я у суті своїй — гуманітарій: батько у мене історик, директор школи. І я з дитинства політикою займався. Ото воно напівгуманітарне, напівфілологічне. Тому я весь час казав: так мені поталанило, що на самих найтехнократичніших посадах я був, на технічних, на різних, навіть район мені підібрали Київський — промисловий Київський район.

ВЕД.: Цікавилися з юності політикою, незважаючи на застерігання класика, що «политика — грязная девка»?

ВЕРНИГОРА: О, тоді так не говорили. Боронь Боже! Це зараз... Тоді — ні! Тоді такого не було.

ВЕД.: Тоді була одна партія. Які вже там дискусії...

ВЕРНИГОРА: Тоді був партпрацівник. Партійний працівник був. Яка політика?

ВЕД.: Власне, без партії кар’єру практично нереально було зробити.

ВЕРНИГОРА: Так. Але ми не задумувались. Просто викликали і призначали. Так і в мене трапилось. Тому мене і переводили із Полтави в Крим, там 7 років відпрацював, потім повернувся знову сюди. Тут мене уже і підібрали.

ВЕД.: Ваше життя в профспілках триває не 3 дні...

ВЕРНИГОРА: Ні, не три дні. Так, рівно в 10 разів більше, бо 11 січня буде 31 рік, як я очолюю обласну раду профспілок.

ВЕД.: За цей час — три десятки років, ви, мабуть, можете проаналізувати становлення профспілкового руху в Україні, на Полтавщині, зокрема. Особливості діяльності профспілок, ставлення до профспілок (і влади, і громади) 30 років тому і зараз. Наскільки зараз вас «мають на увазі», в хорошому сенсі?

ВЕРНИГОРА: Ну так, на мові сусідів — «имели нас в виду». Справа в тому, що, дійсно, від тоталітарного охоплення, без винятку, усіх працюючих профспілками. Це було законом і ніхто і не сумнівався, що по-іншому могло би бути. Тому що, в принципі, профспілки ж шкоди ніякої не робили людям. а справедливість все-таки була більша у розподілі того національного продукту, який виробляла країна. І в ній пряму участь брали профспілки. Профспілки опікувались не тільки — хтось скаже: змагання, санаторними путівками. Ні. Без профспілок не вирішувалися ні народногосподарські плани, ні формування, ні розвиток, в яких напрямках, в яких регіонах. Ми відповідали і за зарплату, і за житло, і за побутове обслуговування — теж паливо, дитячі садочки. Багато. Все-все партія не просто нас просила, а це було нашим обов’язком, це написано в наших статутах. Тому без профспілок не вирішувалося. Пам’ятаєте, коли 1-ий мільйон давали, скажемо, з зернових області, то писали із Кремля: першому секретарю обкому партії, голові облвиконкому, голові облпрофради і секретареві комсомолу. Бо 4 інститути управління було в державі. Без них не приймалося жодне рішення, жодна постанова, жодний закон і т. ін. Потім, сьогодні ми стали європейськими профспілками. В Європі профспілки нічим іншим не опікуються, як тільки формуванням заробітної плати. От, скажемо, зарплата і умови праці. Ми теж сьогодні уже до того дійшли, що частину своїх обов’язків ми самі позбулися, із своєї ініціативи, а тепер ми зрозуміли, що це ми дарма зробили. Тому що держава не підхопила той наш прапор, на якому ми писали: справедливість і все. І тепер якось людина, не маючи постійної роботи, вона просто вийшла автоматично з профспілок. Скажемо, 5-7 млн за кордоном працює. А третя частина всіх працюючих — це аграрії, які стали власниками паїв. І чого ж він буде, власник, в профспілку вступати? Тому в нас залишилась третя частина профспілок в Україні від тих, що були ще 20 років тому. в Полтаві було 960 тисяч, ну близько мільйона, а зараз — 300 тисяч. І, в основному, як не прикро це, вони залишилися в бюджетній сфері. Тобто, в такій сфері, яких в інших країнах і немає профспілок.

ВЕД.: Немає необхідності?

ВЕРНИГОРА: Немає необхідності держслужбовцям, їхнім... там іще комусь. А у нас — вчителі, лікарі, працівники культури, видавництв, навчальні заклади. Це — сьогодні в профспілках. А підприємства... По-перше, дуже багато їх не стало. Дуже багато роздрібнилися: такі маленькі якісь стали, приватні заводики чи фабрички. Не знаю, як їх правильно назвати. На крупних ще залишись профспілки. Я ж і говорю. тому у нас залишилась третя частина сьогодні профспілок. Опікуємося ми майже тим, що і вся Європа. От коли запитують: а чим ви там займаєтеся? Путівки ділите? Та давно вже їх не ділимо ті путівки. Ми просто керуємо. Дай Бог, щоб нам вдалося. Я ще як у Верховну Раду депутатом був, я залишив за собою цю сферу і до сіх пор ми — єдині з 15 союзних республік ще керуємо оздоровленням, дитячим оздоровленням, санаторно-курортним, дитячими спортивним школами. Оце навіть новорічні ялинки ми зараз відкрили в себе вже. Обласну профспілкову ялинку в облпрофраді. Ну санаторій-профілакторій для студентів. І інше. Тому ми іще цим управляємо. А в принципі ми колективними договорами, які діють на підприємствах, де єсть профспілкова організація, і галузеві колективні договори на рівні міністерств і відомств, то наше завдання — правильно параметри ввести у генеральну угоду з профспілками, із державою, і з роботодавцем, і регіональні, яку ми раз на два роки приймаємо: регіональну генеральну угоду із обласною державною адміністрацією. Адміністрація підтримує це наше стремління і ми поновлюємо через два роки на третій нові параметри. Але на сьогоднішній день, як і у всій державі, яка ще не спромоглася бюджет прийняти... Ви ж чуєте, що у Верховній Раді (не знаю, чому так у них), я думаю, що бюджет треба було б прийняти, хоча він також має політичну направленість. Але такого не буває, щоб за рахунок соціального напрямку розвивалась держава. Спочатку треба дати людям прожитковий мінімум. Ми боремося за те, щоб нарешті у нас уже це... ну я скажу, навіть безсоромне значення наших мінімальних прожиткових мінімумів. В жодній країні нема цього. Там — стандарти, до яких ми повинні прагнути, які ми повинні затверджувати. А то як же кажуть: ми їм призначили мінімальну заробітну плату, мінімальну пенсію — 1147 грн. Ну так а половину ж за паливо віддають. А решту? Теж віддають — комунальні послуги...

ВЕД.: В аптеку треба віднести...

ВЕРНИГОРА: Третю частину — в аптеку. Все. І оце — весь стандарт.

ВЕД.: Леоніде Михайловичу, ви, окрім усього, ще і народний депутат України 2-го та 4-го скликання.

ВЕРНИГОРА: Так.

ВЕД.: У порівнянні, якою вам нині видається Верховна Рада (зі всіма її перипетіями та кулачними боями)?

ВЕРНИГОРА: Я повинен сказать... і не тому, що я був і в 4-ому, але Верховна Рада закінчилася з 4-им скликанням, тому що там обиралися люди, обиралися, а не...

ВЕД.: ...призначалися.

ВЕРНИГОРА: ... призначалися за гроші. Це ми так з вами дуже делікатно кажемо. Купувалося все і зараз все купується: хто в список хоче потовпитися. Хто має великі гроші, може округ викупити собі. Така ж більшість. І на сьогоднішній день продуктивність Верховної Ради, по-перше, низька дуже із-за низької кваліфікації депутатів. Тому, що сьогодні третина депутатів це — або охоронники, або помічники, або візниці, або.. я не знаю... всі, хто хочеш, але не ті, які хоч коли-небудь підписували цей бюджет. Як я їх запитую... Міністру кажу: Ви хоч коли-небудь зарплату в цеху закривали? Що оце керуєте соціальним всім напрямком роботи: і в Верховній Раді, і в міністерстві. Тому це дуже сумнівно, що такі депутати могли б продуктивніше працювати. Єсть між ними, які ще зберегли. Але вони більше займаються сьогодні не продукуванням або прийняттям законів, а розробкою законів. Вони більше домагаються, щоб їм дозволили провести їхню лінію — політичну лінію для того, щоби повернуть Верховну Раду, щоб вона, дійсно, відповідала тому, що звання у нас не «депутат Верховної Ради», а «народний депутат». А Верховна Рада — не народна. Вона зовсім... Кожен, хто туди прорвався, він одне хоче: вирішить свій бізнес. І подають такі закони, які решті людям не потрібні. А вони — собі, щоб йому менше було віддавати. Це ж ви уявляєте, як може так трапитися, щоби люди, які там, які мають там своїх представників, сьогодні декларували свої прибутки за рік, мільярд і більше? Ми знаємо, що цього не може бути. Теоретично не може бути. Значить, це ж десь воно така справедливість. А якщо вже ти мільярд заробив, так ти ж половину віддай, як в усіх державах. У Німеччині 53% віддається.

ВЕД.: Та сама Швеція...

ВЕРНИГОРА: Та й Швеція. А у нас — ні. У нас визначили якусь там суму — 10 тисяч. Оце з неї — податки плачу. А решту — собі кладеш. Та ще й не у нас щоб працювали на наших людей кошти. А вкладають у державах інших. Тому ж невипадково зробили заяву сьогодні, що в Америку не тільки можуть не випускати, то не впускати там за списком якимсь наших дипломатів — не знаю кого, бо ще списку ж такого немає. А кажуть: і заморозимо їхні вклади. Ну так це ж чого вони не в нас ті вклади? Тобто, Верховна Рада сьогодні потребує, напевне, нового закону про її формування. Так я думаю.

ВЕД.: Давайте ми повернемося до речей більш приємних. Я хочу поговорити про те, що у вашому творчому активі є чимало збірок повістей, оповідань. Зокрема, «Гарячий серпень», «Теплий дощ в дорогу», «Дрова на зиму», повість «А жито половіє», роман «Вічне поле». Є кілька поетичних збірок «Не розгубіть підкови, мої коні», «Відступ у майбутнє», «Присягаюсь тобі, Полтаво», «До вас іду», «Дозвольте вам освідчитись в коханні». Ви шкодували, що у вас не було гуманітарної освіти, але мало людей з філологічною чи якоюсь гуманітарною освітою, в яких такий послужний список доробків творчих, як у Вас. Скажіть, який би вірш міг бути вашою візитівкою?

ВЕРНИГОРА: Я так не можу сказати, який. Моєю візитівкою? Це таке, як кредо.

ВЕД.: Так.

ВЕРНИГОРА: Ну, це дуже важко, бо всі вони якось пишуться...Ну, багато таких для мене. До речі, я зараз готую у «Дивосвіті» зібрані вірші. Окремо я не видавав віршів. Я у пісенних збірках, як правило, там давав десяток чи півтора віршів і їх підписував «Замовляю музику словам». Тобто, ті, які ще не покладені на музику. Бо написати вірш (тепер я знаю) легше, ніж пісню. Ну це все — відносно. А чи гарний вірш, чи гарна пісня... Але пісню важко писати. Тому що там асоціативно повинно вміститися у 3-х куплетах, як правило, класично те, у що людина повинна повірить, що ти щось серйозне з чимось звернувся до слухача чи до читача. Тому є більше ста пісень, які виконуються. Дуже багато я написав пісень із Олексієм Чухраєм — співавтор, з покійним Олександром Білашем, Валерій Соколик. І у Києві є також друг Юрій Рожков, з ним теж десятків три пісень написали. Ну я дуже щасливий з того, що в мене пісні виконують (ну, як я вважаю) найкращі співаки, починаючи від Василенка, Шпортька, і той же Рожков, і десяток пісень виконувала Раїса Опанасівна. І в хорах, і так. для мене дуже дивно інколи, що ефір наш засмічений не піснями, а такими витанцьовками одноденними. Я дивуюся: як можна отак писати день і ніч пісні, а як їх співають — так 2-3 речення, але співають хвилин 5. Чи то для того, щоб, знаючи, що люди уже не сприймають, так щоб хоч це втовкмачить, може, у вуха. Мені це дуже цікаво, що таке. І, на жаль, я думав-думав: як з цим боротися. Як відвести, відволікти дітей, молодь від цих телевізорів, від всяких оцих навушників, що там вони роблять, то я оце вже 3 книжки написав, видав для дітей, щоб їх як то повернуть до читання. Бо тільки з книгою людина стає освіченою, а не просто наслуханою. Бо сьогодні люди настільки уже — як би сказати? Занурені в оцю кібернетичну схему, що ніхто... як що десь, треба шукати кнопку: де включать, де виключать.

ВЕД.: Справжнього життя немає.

ВЕРНИГОРА: Ніхто не хоче пізнати його. Не знає... що от навіть внучок — я прихожу (йому 2 рочки), кажу: де буква «У»? Він там показав. Де буква «З». Він показав. А потім дививсь-дививсь на мене: що ти мене питаєш? Дивиться і жде. Потом бере мою руку і каже: якщо ти хочеш знать, що це буква «М», натисни кнопочку і так мені тисне і дивиться на мене, чи зрозумів я, як узнавать. Тому книги сьогодні, на жаль, скотились до 100-200-300 — це у яких випадках, що 1000 примірників накладом. Що це таке? Раніше видавали масовими — до 100 000. 30-40 тисяч примірників. Тому я хочу зараз видати таке як зібрання віршів, там і поеми є. А зараз виходять мої ще там книжки дитячі. Тому.. жаль: часу немає. Питають, коли я пишу. А я кажу: поки їду до Києва, щотижня їжджу. Поки туди доїжджаю — напишу пісню. Або назад коли їду. 4 ж години. То час находжу.

ВЕД.: Леоніде Михайловичу, годинник студійний показує, що наш час добігає кінця. Я тому хочу не про політику, а хочу про поетику. Я хочу попросити вас подарувати нашим слухачам якогось свого вірша.

ВЕРНИГОРА: Якогось? Такого звернення... От я й хочу звернутися до полтавців:

Не відмовляйтеся від мови, що мати вам її дала.

Бо вже вести про це розмови — образа матері була б.

А ще, коли і зневажати — хай заніміють тим уста.

Прости недоумків цих, мати, нема у них в душі Христа.

ВЕД.: Я дякую вам за те, що суботньої пори подарували час нашим слухачам, надалі — і користувачам Інтернет-видання «Полтавщина». Нагадую, що сьогодні гостем нашої студії був голова Полтавської обласної ради профспілок, народний депутат України 2-го та 4-го скликання, людина, яка має великі набутки в гуманітарній сфері, український прозаїк, публіцист, поет, пісняр і політик Леонід Михайлович Вернигора.

ВЕРНИГОРА: Спасибі вам. Я хотів би привітати усю полтавську спільноту, усіх нас разом із новорічними святами, які наближаються, із Різдвом Христовим. І хочу, щоб кінь синій, нарешті, виніс нас на якісь більші висоти в нашому — і добробуті, здобутку, в нашій культурі, взагалі в нашому житті. Але для того, щоб кінь у правильному напрямку нас ніс, треба, щоб вершники були досвідчені. То я і бажаю усім набуття цього досвіду. А для цього треба здоров’я. Здоров’я всім, щастя і всього самого найкращого.

ВЕД.: Дякую. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне кермо нашого ефіру моїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157