19.12.2013 | 11:25

«Persona grata»: народний артист України Юрій Попов

Юрій Попов Юрій Попов

Занурення у світ театру через спілкування із народним артистом продовжить цикл зустрічей із цікавими людьми

ВЕД.: Мої вітання! Як завжди, о цій порі на «Вашій хвилі» стартує «Persona grata» — спільний проект рідного радіо та інтернет-видання «Полтавщина». Нагадаю, що в цій програмі ми спілкуємося із відомими людьми нашого краю, також знайомимо із цікавими особистостями, про яких варто знати. У студії з вами Тетяна Онищенко і я запрошую вас сьогодні зануритися у світ театру. У нас в гостях — народний артист України Юрій Попов. Мої вітання.

ПОПОВ: Доброго дня.

ВЕД.: Розпочну з того, що мій сьогоднішній гість уже 50 років самовіддано грає провідні ролі в обласному театрі імені Гоголя. У його творчому доробку понад 100 втілених персонажів та безліч нагород. Але найприємнішим здобутком він вважає визнання глядачів. Адже саме для них щоразу він перетворюється чи то на Санчо Пансо із «Людини з Ламанчі», Фірса із «Вишневого саду», Мартина Борулю із однойменної п’єси. Всіх героїв не перелічити. А почався шлях сходження Юрія Попова на акторський олімп ще 1963 року. Тоді він і подумати не міг, що на нього чекає таке театральне життя та звання народного артиста України. Юріє Васильовичу, знаю, що Ви на це запитання вже багато разів відповідали, але нашим слухачам теж цікаво, тому не могли б Ви трошки розповісти про те, як взагалі стали актором і чому обрали саме цю професію?

ПОПОВ: Життя зробило так, що я став актором. А починалось все звичайно, я народився в Харкові. Але моя юність і дитинство минули в селі Чернеччина Охтирського району Сумської області. До речі, в цьому місці народився відомий український поет Платон Воронько, якому в цьому році виповнюється 100 років. Я запрошую на святкування цієї дати. Саме тут, в цьому селі пройшли моя юність, моє дитинство. Тут пройшло моє напівголодне, післявоєнне дитинство, суворе. Тут я пішов у школу. Тут в школі почав брати участь в самодіяльності. І в той час життя було надзвичайно важке, але люди вечорами, молодь збиралися на вулицях, танцювали, співали. І дуже була розвинута художня самодіяльність. Кожна школа, кожен сільський клуб мали гуртки: драматичний, співочий, хорові всякі. Ця участь мене не минула. Ми ставили, завдяки моїй першій вчительці Ніні Тимофіївні, яка прилучила мене до мистецтва, ставили уривки з вистав, читали вірші, співали. Закінчивши сім класів в селі, я намагався поступити в с/г технікум, але не пройшов за конкурсом. І я пішов працювати в колгосп. У 14 років я почав свою трудову діяльність. І разом із цим мене запросили в сільський клуб, драматичний гурток, і запропонували мені читати гумор. Я почав читати гумор. Якраз в цей рік (це був 54-ий рік) проводились огляди сільської художньої самодіяльності. Мені запропонували прочитати Степана Олійника «Гопак з коровою». Я в 14 років, починаючи з сільського нашого клубу, пройшов на районний огляд, потім — на обласний, а із обласного — на республіканський. І був я учасником заключного концерту художньої самодіяльності. Був нагороджений почесною грамотою міністерства культури. Рік попрацював у колгоспі. Потім батько каже: «Ні, сину, треба, мабуть, вчитись далі». І я пішов у восьмий клас в Охтирку. Тому що в селі у нас було тільки 7 класів, а в Охтирку мені доводилось проходити кожного дня 8 км. І два роки, в любу погоду проходив по 16 км кожного дня. В десятому класі мені вже купили велосипед і влітку я вже міг їздити на велосипеді. Весь цей час я теж не переставав займатись самодіяльністю. В клубі сільському в драматичному гуртку грав, читав гумор. І в школі читав гумор. В 57-му році проводився перший республіканський фестиваль молоді і студентів. І я теж брав участь і був нагороджений дипломом першого ступеня за участь у цьому фестивалі. Після закінчення школи, і в школі ні один концерт не проходив без моєї участі. Причому я вже був настільки, вибачте, популярний в районі, що мене навіть, коли в області якийсь концерт проводився, запрошували і я читав гумор. Тому питання вибору професії в мене якось не ставало. Хоча, я вже казав, що я намагався вступити в с/г технікум. У школі всі мене називали артистом. Мені якось було боляче — це була моя потаємна мрія. А всі так запросто говорили: о, артист! Потім, коли я брав участь у самодіяльності, мені всі казали: «Юра, поступай в інститут, тобі треба вчитися». І був ще такий випадок у мене. Була річниця смерті Остапа Вишні. І в Києві її заборонили в той часи проводити. А в Охтирці дозволили. Тому всі учасники цього зібрання зібрались в Охтирці. І попросили, щоб я виступив. Але, на жаль, у мене не було в репертуарі Остапа Вишні. Тому мене райком комсомолу потім визвав і сказали: «Звільняємо тебе на 10 днів зі школи, нічого не роби, тільки підготуй нам Остапа Вишню». І я за цей час підготував, прочитав Остапа Вишню «Відкриття охоти». Виступив і поїхав у село. Мене машиною забрали і відвезли. А через декілька днів зустрічаю директора будинку культури, каже: «Юро, тебе так шукала дружина Остапа Вишні, вона так хотіла тебе побачити». Вона так говорила: «Хай оцей хлопчик обов’язково поступає в інститут. Він має вчитись. Хай він приїздить в Київ, я йому допоможу». Я зі своєю скромністю не скористався таким запрошенням. І лише по наполяганню моїх знайомих, які вже вчились в інституті. Зустріли якось вони і питають: «Юра, ти повинен вчитися! І тут я набрався сміливості...

ВЕД.: ...і, все ж таки, вступили до Харківського театрального інституту.

ПОПОВ: Так. Я поїхав просто зробити спробу, але з першої спроби мене прийняли. І так я став студентом Харківського театрального інституту класу Данила Івановича Антоновича — народного артиста СРСР, професора. І в 63-у році я закінчив його з відзнакою — з красним дипломом. На розподіленні мені запропонували театр Франка і запросив директор (вірніше —не директор, а головний режисер) Полтавського театру Гоголя — Віталій Єлисейович Смоляк. Дали мені 2 дні подумати. Я подумав-подумав і вибрав Полтаву.

ВЕД.: Юріє Васильовичу, а ніколи не шкодували, що не обрали театр імені Франка?

ПОПОВ: Звичайно, були в мене такі сумніви, що, можливо, я неправильно зробив. Але на той час у мене не було якихось думок, що це — столиця, а це — периферія. І потім, я вам скажу, що Полтавський театр тоді був на великому рахунку. Він вважався одним із кращих в Україні. І для мене головне було — робота. І коли головного режисера запитав: «А робота в мене буде?» А він каже: «От так!» І показав жест вище голови. Це був основний аргумент, який і зіграв на те, що я поїхав у Полтаву.

ВЕД.: Отже, саме так наш сьогоднішній гість — народний артист України Юрій Попов розпочав свою театральну кар’єру.

ПОПОВ: Так.

ВЕД.: А які перші ролі Вам давали? Складнощі виникали?

ПОПОВ: Ви розумієте, складнощі виникали, звичайно. У нас проводився всесоюзний семінар режисерів. І я ще в репертуарі не був. А вони хотіли показати виставу «Океан» О. Штейна. А не було актора, який виконував старшину Задорнова. І мені дали цю роль. І я буквально за ніч вивчив цю епізодичну роль і виступив. Це був мій перший вихід на сцену.

ВЕД.: А свої відчуття пам’ятаєте?

ПОПОВ: Не пам’ятаю. Я надзвичайно хвилювався і — не знаю... важко передати. Неможливо передати. Я надзвичайно хвилююсь. Я навіть зараз хвилююсь перед виходом на сцену. І мені стоїть немало зусиль, щоб побороти це хвилювання. Іноді вдається, іноді — ні. А на той час я не пам’ятаю. Я знаю, що тільки була темнота і я віддав все, що мав, все, що я відчував, все, що в мені було, я намагався віддати, передати глядачу.

ВЕД.: Ви говорите буквально за ніч вивчили текст. А чи важко взагалі вчити тексти? Для цього потрібна чудова пам’ять.

ПОПОВ: Мене часто запитують, як можна вивчити стільки тексту. Головна трудність не в тому, щоб вивчити текст. А головна трудність — створити образ. Коли образ створений, тоді вже не думаєш за текст. Тоді думаєш за те, що ти хочеш сказати, для чого ти вийшов на сцену. І актор про текст не думає. Якщо він думає про текст — це вже образу немає.

ВЕД.: Це вже не актор.

ПОПОВ: Це не актор, це — перевтілення в образ. Це вже — напівфабрикат, я вважаю.

ВЕД.: А перевтілюватися складно?

ПОПОВ: Перевтілюватись не складно, а складно знайти цей образ. Складний процес підготовки.

ВЕД.: А скільки взагалі потрібно часу акторові на підготовку вистави?

ПОПОВ: Ви знаєте, бувають всякі підготовки. Буває, актор «піймає» десь перші праці над образом. А, буває, вже десь місяць-півтора минає, а ти ніяк не можеш щось «піймати». І одна якась фраза, навіть слово, жест і це — оця заціпка, яку ти хватаєш і потім усе розкручується, розкручується. І ти відчуваєш увесь готовий образ. По-різному буває.

ВЕД.: Юріє Васильовичу, як я зазначила на початку програми, Ви же 50 років служите полтавському глядачеві. Скільки всього ролей зіграли — не рахували?

ПОПОВ: Якось підрахували. Здається, чи 115, чи 116.

ВЕД.: А є, якщо можна так сказати, найулюбленіші?

ПОПОВ: Ви знаєте, найулюбленіші, звичайно, є. Я вважаю, що для актора ролі всі дорогі. Тільки одні більше, а другі — менше. За 50 років доводилось грати і вистави, і навіть ролі такі, що було й соромно. Вони були не зовсім підготовлені. Сама вистава, може, й образ — я не завжди до кінця його відчував. Актор же починає роботу в пропонованих обставинах.

ВЕД.: А чим, з акторської точки зору, відрізняється робота в театрі і в кіно?

ПОПОВ: В кіно може зіграти людина навіть з вулиці. За неї зробить і режисер, і оператор, ну всі зроблять — один поворот, погляд...

ВЕД.: ...тим паче, з нашими сучасними технологіями.

ПОПОВ: А в театрі... Там — очі в очі. І, якщо ти не в образі, не переконаєш глядача, це глядач одразу відчуває. І живе спілкування — це найцінніше в акторів, які працюють в театрі.

ВЕД.: Нагадаю, що на «Вашій хвилі» триває «Persona grata» — спільний проект рідного радіо та інтернет-видання «Полтавщина». У нас у гостях народний артист України Юрій Попов. Юріє Васильовичу, мені завжди було цікаво, чи можлива справжня дружба між акторами? І якщо — так, то кого з колег Ви можете назвати своїми друзями?

ПОПОВ: Дружба акторська — це особлива дружба. Я вважаю, що є друзі по життю, є друзі по праці. Тому що в житті можеш не дуже якось до людини ставитись гарно, але вона як спеціаліст, як актор — надзвичайна. І тому ти забуваєш про те своє ставлення під час праці, ти відчуваєш справжній творчий процес. Тому сказати, хто друзі в житті і хто друзі по сцені — це, я вважаю, різні якості. Були в мене друзі (Мірошніченко, наприклад), з яким у житті я не дуже міг спілкуватися чи дружить, але на сцені, я вважаю, це був один із кращих партнерів. Зараз подобається мені, як партнер, Олександр Любченко. А ще, партнери такі як: Ріта Томм, Таня Любченко. Багато є акторів, з якими з задоволенням працюєш.

ВЕД.: А якщо в житті актор із актором не ладять, та їм потрібно вийти на сцену і грати в одній виставі? Чи важко це? І бувало з Вами таке?

ПОПОВ: Бувало. Я вважаю, що актор, який переступив поріг театру, а тим більше — сцени, він повинен забути про своє життя. Життя як життя. А маєш жити тим образом, тією сценою, тою виставою, на яку він підготувався вийти. Я вважаю, що актор, коли він перевтілюється, він навіть хворобу забуває. В мене був такий випадок. В мене була температура, але я був в образі і забув про те, що я — хворий. Але потім, після вистави, мені було дуже тяжко. Але, коли я був на сцені, я абсолютно не відчував ніякої хворобливості. А от потім було тяжко. Тому що я був не я, а був — образ, який я грав.

ВЕД.: А розкажіть про відносини актор-глядач. Чи впливає на Вас глядацький зал?

ПОПОВ: Звичайно, впливає. Актор для того й вийшов, щоб спілкуватися з глядачем, щоб розповісти йому те, що в нього болить, те, що його хвилює, те, що він хоче донести до людей.

ВЕД.: А наскільки важлива для Вас увага глядачів? Приємно, коли квіти, наприклад, дарують?

ПОПОВ: Для мене, розумієте, важлива не стільки нагорода. Найважливіше для актора це — оплески, як тебе приймають оплесками — оце найвища нагорода. Без квітів без усяких.

ВЕД.: Юріє Васильовичу, за 50 років на одній і тій же сцені чи виникали думки перейти до іншого театру?

ПОПОВ: Розумієте, справа не в тому, щоб поміняти театр. Справа в режисурі. Якби запропонували режисерів цікавих, то не потрібно міняти театр. Хоча, звичайно, я вам скажу, що цікаво попрацювати з новим режисером, в новому колективі. От ми їздимо на фестивалі — новий глядач. То теж цікаво для актора. Це — екзамен, школа. Не знаєш, як будуть реагувати зовсім незнайомі тобі люди. Відчуваєш, як ти, все-таки, знайшов з ними контакт і виконав задачу, яку поставив перед собою — оце спілкування з глядачем і донесення своїх емоцій, своїх думок і почуттів.

ВЕД.: А якби Вас повернули в часи до моменту вступу до вищого навчального закладу, Ви пішли б тією ж дорогою — у театр чи обрали б іншу?

ПОПОВ: Ні, другої я б не обрав. Я вважаю, що чим би я не займався, я б все одно колись прийшов до театру. Другого шляху я не бачу, тому що Богом дано бажання жити не одне життя, а сотні життів переживать. І те, що в житті я не зміг якось пережить, а в цих образах я зміг себе проявить і показати себе з різних боків. Актором треба родитись. Розумієте? Хочеш ти чи не хочеш, це веде тебе природа. Це — таїнство, яке від природи тобі дано, дано тобі бути актором.

ВЕД.: І наостанок відкрийте секрет, як Вам вдається залишатися у такій прекрасній акторській формі і радувати глядачів своєю чудовою грою вже півстоліття?

ПОПОВ: Я якось і не думаю за форму, але я займаюсь зарядкою. Кожного ранку. Двічі на тиждень ходжу на великий теніс. Двічі на тиждень у нас сауна. У нас є своя компанія. Я люблю на дачі працювати. Люблю природу, ліс. Люблю все робити сам. Вчитись, якщо не вмію. Вчусь і працюю.

ВЕД.: Юріє Васильовичу, я Вам дуже вдячна, що завітали до нашої студії. Нагадаю нашим слухачам, що в гостях у нас був народний артист України Юрій Попов. А це був спільний проект рідного радіо та інтернет-видання «Полтавщина». Я, Тетяна Онищенко, кажу вам: почуємось!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157