17.11.2013 | 15:58

«Persona grata»: головний отаман Володимир Полапа

Цикл зустрічей із цікавими людьми продовжить спілкування із козаком, митцем, краєзнавцем та реставратором Володимиром Полапою

[Відео було видалено]

ВЕД.: Привіт усім слухачам «Вашої хвилі». На рідному радіо, як завжди, о цій порі стартує «Персона грата» — соціальний проект з інтернет виданням «Полтавщина». У цій програмі ми спілкуємося з відомими людьми нашого краю, знайомимося з неординарними, цікавими, талановитими особистостями, про яких варто знати. В студії з вами — Вікторія Мокрій, а також наш гість — головний отаман служби козацького самоврядування, козацької громади Полтавщини, генерал-полковник, поет, журналіст, художник, краєзнавець, реставратор Володимир Семенович Полапа. Доброго дня Вам!

ПОЛАПА: Доброго дня!

ВЕД.: Володимире Семеновичу, готуючись до програми, я зрозуміла, що Ви — надзвичайно енергійна і сильна людина. Де такі народжуються? Кілька слів, розкажіть про себе: звідкіля Ви, хто Ваші батьки, де навчались, працювали?

ПОЛАПА: Я народився в Полтаві, отам, по вулиці — вона зараз маршала Бірюзова, а тоді вона називалась Великорешетилівська. Батько загинув в 44-ому, через 4 місяці після нашого народження. І виріс тут я, аж до армії в Полтаві. Тут же навчався в школі № 18 і в ремісничому училищі № 1. А потім закінчив школу вечірню, середню освіту отримав для того, щоб потім отримати вищу освіту. Бо, як я вважав, людина без вищої освіти — це взагалі дурень. Ну так складалось життя в наші часи. А тим більше, що росли ми на вулиці. Безбатьківщина. Пам’ятаю голодовку 47-го року, малими були, пам’ятаю, що даже були випадки, що люди людей їли тоді. Ну вижили з великим трудом. А потім пішов працювати, коли з армії повернувся. В армії я був в Германії більшу частину, майже 3 роки в Германії прослужив, подивився там в Дрездені на відомі твори самих видатних художників світу. Там у Дрезденській галереї. Нас відпускали в увольнєнія, коли хотіли ми туди — нас і відпускали. Хотя тоді така напруга була міжнародна. Це якраз період кубинського кризису, коли стояли вже на грані 3-ої світової війни. Пам’ятаю, що ми там з автоматами, протівогазами лягали спати. В общин, життя отак складувалось, що...

ВЕД.: ...постійно Ви в русі знаходилися.

ПОЛАПА: А коли з армії прийшов, то працював на заводі працював слюсарем-збірником. Потім ким тільки не працював. Куди тільки не кидали молодих хлопців. Перша була тут бригада комуністичного труда — ото туди мене уткнули, я подивився: можна там грижу не тільки людині, а й слону получить. Гроші платили хороші, а були, як раби. Це по моїй натурі козацькій ніяк не підходило мені і я перейшов на друге підприємство, вже потім пішов ва армію. Ну це таке. Тому що батьки мої, діди й прадіди в Диканській сотні в Байраці жили, потім переїхали в Полтаву, а тут якщо голодовка 33-го — взагалі із Рибців перебралися у саме місто. Це дозволило вижити, тому що раз був геноцид, особливо козацького народу, то, якби вони не перебралися у місто, то просто були б знищені. Батько працював на аеродромі, спеціалістом, красив самольоти, як мати казала, а мати на новобудовах в Полтаві. Тоді після війни все ж було розгромлено — одні руїни стояли. А потім потихеньку все відбудували.

ВЕД.: Я так розумію: не зовсім солодке життя у Вас було. Але, попри все, Ви залишилися і залишаєтеся такою допитливою людиною, енергійною, скільки захоплень маєте. Ким Ви себе вважаєте насамперед на сьогодні?

ПОЛАПА: Ще мати вчила: ми живемо по звичаєвому праву, тому що воно передається, воно не писане це право звичаєве, козацьке право, я по ньому і живу.

ВЕД.: Ви — козак?

ПОЛАПА: Наприклад, я принципово не можу вкрасти. От не можу вкрасти. Я не можу збрехать. Якщо я це зроблю, я просто собі сам свиню підложу. Тому я стараюсь ніколи не переступати грань людяності. І вбачаю я себе... хотів би бачити, ну старався так — бути Людиною тільки з великої літери. Даже в віршах своїх, в яких я... все життя займаюсь поезією, це, починаючи ото з армії, і до цих пір я займаюсь поезією не просто так — римую рядки, але вже, якщо напишеш вірша, то треба, коли ти його читаєш народу, то відповідаєш. Не можна римувати й подавати людям, щоб слухали твою дрєбєдєнь. Треба вже, якщо написав вірш, так він повинен бути достойним того, щоб людям його показати. Зробив якусь... написав картину — значить, вона достойна повинна бути. Тобто, взагалі від майстерності художника чи поета завжди повинна ставити дуже високу планку для самого.

ВЕД.: Володимире Семеновичу, ми заговорили про вірші. Чи не могли б Ви щось нам прочитати з Вашого улюбленого?

ПОЛАПА: Ну з улюбленого... я завжди, коли виступаю, то люди ж хочуть зразу ж побачити: що ж це за поет? А я їм читаю такий віршик, він називається «Тузік». Як не дивно, але в ньому сконцентрована величезна кількість мого життєвого досвіду. І ось я їм... Будь ласка, зачитаю.

С цепей сорвались две больших собаки,
Вздыбили шерсть на шеях и боках,
И не казали, где зимуют раки,
А рвали насмерть глупого щенка.
Не вырос он семь месяцев до Туза,
Был просто Тузик — ласковый, незлой.
И лапу — и большим, и карапузам
Он подавал, считая: это — свой.
А те его — за глотку и — об землю!
Летела шерсть и кровь багрила снег.
И, если б не сосед, щенка б заели
И шкура не сгодилася на мех.
И я представил: как же все похоже
На жизнь мою в таежной глушине,
Цепные люди рвут с рубахой кожу,
А душу яростней вдвойне и нет соседа
Даже для обмана. Которого бы другом называл,
И потому щенку я промываю раны,
Чтобы мои он после зализал.
А он глядит по-детски, удивленно,
С немым вопросом, трудным для зверей:
С чего животных любите вы больше,
Чем рядом находящихся людей?
Задал щенок проблему на полвека,
Души качнулись чуткие весы,
Чем больше в человеке человека,
Тем злее рвут его цепные псы.

ВЕД.: Браво. Дуже гарний вірш.

ПОЛАПА: А чому російською мовою? Майже 40 років я провів в мандрах.

ВЕД.: Дуже цікаво. Розкажіть нам, будь ласка, про цей відрізок вашого життя.

ПОЛАПА: Я, коли повернувся з армії, рік пропрацював карбюраторником в автоколоні № 1, а потім поїхав на цілину, бо моя сестра поїхала ще з першими ешелонами в 53-ому році, і я туди поїхав — Целіноградська область, райцентр Вишньовка. О-о-о, значить там вишні ростуть! Назва така романтична. І я поїхав за той романтікой. Але, коли туди приїхав, то там те, що нам давала центральна преса, що там писав Брежнєв, що писав Моргун про цілину — воно дуже-дуже мало відповідало дійсності. Тому що держава їх утримувала, а нам приходилось все це на своєму горбу виносить. Було таке, що... як я там в віршах пишу: на целину хлебал.????.. на БАМе строил города, и верил, что добром отплатят, и верен этому всегда. Оці мандри — вони виникли...

ВЕД.: ...не просто так?

ПОЛАПА: ...вони не просто так, да. Чому? По-перше, тоді я не знав історію козацького народу — чітко, як вона є. Просто те, що нам давала комуністична партія, ми його читали, думали, що це — історія. Але, коли почали зараз...

ВЕД.: А Ви — етнічний козак?

ПОЛАПА: Етнічний.

ВЕД.: Поясніть, це — як?

ПОЛАПА: Різниця...

ВЕД.: Від діда-прадіда?

ПОЛАПА: З діда-прадіда. Козаки — це народ, це — не військовий стан, як Петро I опреділив нас станом. Спочатку, що це — військовий стан руського народу, а потім Катерина вообще перевела, що народу такого немає, єсть тільки, значить, «военное сословие». А не можна народ на «сословия» поділити.

ВЕД.: Як Ви стали козацьким генералом?

ПОЛАПА: Я познайомився з Юрієм Михайловичем Дмитренком, ми довго переписувалися, тому що він почав відроджувати козацький народ. До цих пір козацький народ на Україні не реабілітований. В 19-ому році Ленін і вся його кагала прийняли рішення про повне винищення козацького народу як класу. Але ж народ знищити не можна. Козацькому роду нема переводу. І не буде. Чому? Тому що народ... хоть один козак де чи козачка останеться — все рівно гени козацькі залишаться. А козацький народ — ось ми дивимся передачу по телебаченню, що вони пішли десь ??? в гени ті ж самі і вони оцей генний апарат козаків — він самий сильний. Чому? По-перше, козаки завжди войовничі, вони захищають. Не тільки себе, свою землю, а й свій рід. Весь час воювали. Це ж нізвідкіля не береться. Людина повинна захищати своє добре ім’я, свою землю захищати, матір, батька захищати. Оця основа і є основа козацьких законів, по яких ми живемо, звичаєве право, називається.

ВЕД.: Певні принципи?

ПОЛАПА: Да, це — закони, закони життя. Ви дивіться, перша в світі конституція — ким написана? Орликом, козаком. Колесо хто перші придумали? Козаки.

ВЕД.: Скажіть, будь ласка, а як ви популяризуєте засади козацтва: якісь свята проводите, з молоддю зустрічаєтесь? Чи спілкуєтесь з козаками інших областей України?

ПОЛАПА: Звичайно, ми зустрічаємося.

ВЕД.: Розкажіть.

ПОЛАПА: По-перше, з молоддю, яка в Полтаві. Нерідко я виступаю в школах, в університетах, в інститутах. Мене запрошують і як поета, і як козацького керівника. По-друге, молодь частіше за все приходить до нас сама. Тому що зараз як залізе молода людина на помойку того Інтернету, просиджує там годинами або клацає оті ігрушки...

ВЕД.: Оце і цікаво: чи складно залучити молодь до козацького життя у наш час, коли більшість молодих людей віддає перевагу інтернет-розвагам чи взагалі нудяться, нічим не займаються?

ПОЛАПА: А тут — рівень дурості.

ВЕД.: У вас єсть якась методика, як привити любов до козацтва?

ПОЛАПА: Коли я розмовляю з молодими людьми, різними...

ВЕД.: ...різного віку.

ПОЛАПА: Да, різного віку. Молоді люди це і школярі, у нас школи цілі вступають в козацтво, цілими школами.

ВЕД.: Їм це цікаво.

ПОЛАПА: Чому? Тому що населення на Україні це — 72%, це — козацьке населення, це — генофонд. І вони не можуть просто прожити так, щоб народився, похрестився, народив дітей і помер. Все. Життя сто років — це минуло. Козаки так не можуть. По-перше, кожний з них, як оті самураї, вони не тільки вміють воювати, вони й вірші вміють писать. Життя у них тому й складне, що вони не народились для того, щоб проіснувати, а для того, щоб щось створити. А цим самим і врятувати світ. Зараз, дивіться, яка розруха іде в умах людей. розруха.

ВЕД.: А як ви саме? Розкажіть от певні методи, як ви...

ПОЛАПА: Приходе до мене, наприклад, узнав від когось — молода людина й каже: я хочу стать козаком. Будь ласка. Узнаєм, хто він, що він. Балакаємо з ним, хто у тебе батьки були. Я дивлюсь на хлопця, дивлюсь і воно ж видно: де козак, а де — не козак. По роду видно. По виду даже видно: оце — козак.

ВЕД.: Козак — це дужий народ, так? А як ви підтримуєте хорошу фізичну форму?

ПОЛАПА: Я все життя займався спортом. Колись займався три роки боксом. Потім гирьовим спортом займався. Це щас руки поперебивані, то я вже не можу ту гирю вижати, але все рівно — походи, рибалка постійно, з козаками на вишколи другий раз ходимо. Різного типу вишколи: то на рибалку поїдемо, вчимо їх, то на конях заставляю їх. У нас єсть кінна школа, якою Пономарьов керує Микола Григорович. Талановитий козак етнічний. В нього є три коня і я хлопцям кажу: поки 5 днів у Миколи не відпрацюєш, поки ти не проскачеш 2-3 км на повному галопі, ти, щитай, що закот по кінній підготовці мені не здав.

ВЕД.: Загартовуєте, так?

ПОЛАПА: Да, щоб вони переборювали страх. Якщо він сам в собі переборе страх — молода людина. Люди зараз боязкі. Чому вони боязкі? Вони бояться сказати слово, десь захистити даже ту ж свою ж дівчину — в якусь хуліганську попада розбірку, вони бояться захистити її. Бо, вдруг, мені попаде? Як ото я віршик писав: «розлізлись по норам і нарам і нішам... сидять і чекають — тихіше від миші, що їм серед битви, що зараз гуде, хоч щось „на халяву“ та й перепаде». Все легко дається їм. Тому у них душа слабенька. Слабенька. Багато молодих людей, які — тільки оце забави, рання сексуальна підготовка, як можна так сказати, вона ж руйнує їх.

ВЕД.:А чи буває таке, що приходе молодий юнак, хлопець, який...слабенький фізично, але він дуже хоче бути козаком.

ПОЛАПА: Єсть у мене такий хлопчина, прийшов школяр. Зараз він поступив у вище училище, вчиться на кулінара. Буде поваром. ?? він прийшов — хлопчина хлопчиною. Я йому кажу: ти оце — дома гирі є? Є. Тягай. Тягай — в день оддай півгодини в день, це — 365 днів у році... Щас я йому руку пожимаю, а в нього рука — залізна. А він ще хлопчина. І плечі такі, отакі вже біцепси. Не я його заставляю. Він себе заставляє.

ВЕД.: Бажання є.

ПОЛАПА: Моє завдання: підготувати його до того, щоб він сам себе бачив., хто він і що він. А тоді, коли в нього сформується уже, по-перше, фізична сила буде — воно й духовна появиться. І коли душа вже в нього окріпне, тоді він буде розуміть слово. А зі слова сила потім проросте. Оця гармонія між тілом і душею, а вона в чоловіків у 24 роки тільки наступа, це в жінок у 18 років, вона вже може народжувати здорову дитину, а в чоловіків тільки в 24 роки.

ВЕД.: Володимире Семеновичу, Ви — енергійна і сильна людина. Давайте відкриємо слухачам таємницю Вашого віку. Скільки Вам років?

ПОЛАПА: В цьому році мені буде 70 років. З них 50 — творчих. Більшість років я присвятив поезії. Тож мені доводилось працювати і в журналістиці (я 10 років відав журналістиці), став членом Союзу журналістів СРСР, тоді було дуже важко стати. Це — відзнака майстерності була.

ВЕД.: 70 років за плечима. Звідкіля Ви черпаєте сили для творчості, для суспільної діяльності?

ПОЛАПА: Черпаю я її зі свого народу. Іду я по Полтаві: це — моє місто. Ці люди... дивлюся, іде там у віці людина і я її пам’ятаю: ага, десь колись на танцях я її бачив. Коли був молодий і ходив на танці. Багато ж повмирало. Дуже багато. Але ж багато ще й залишилось. Я присвятив цьому місту все своє життя. Ну, те, що мене носило по світам: не давали мені кегебешники працювати на місці більше 2 місяців — то таке діло. Так я міняв і міста, і професії міняв. 43 професії за життя. І я ніде не хотів буть останнім. Як я став, наприклад, журналістом, я через 5 років чи через 6 — я вже був член Союзу журналістів. В «Зорі» нашій працював тут фотокореспондентом. Не дали мені командіровку на БАМ, я — заяву на стол, поїхав на БАМ. Чому? я себе поважаю. Якщо я себе не буду поважать, хто мене буде поважати? А я не вписувався у ті рамки, думав я не так, як другі. А, маючи внутрішню силу духовну, звідсіля і фізична сила. Не завжди тебе і болячка візьме, якщо ти маєш сильний характер. Якщо ти закаляєшся на рибалках, на походах туристичних різних. Ходили ми походами. Це коли вчився, в нас декілька походів було туристичних по цілині, їздив я. А потім — Далекий Схід, Крайня Північ, і на півдні там... В общим, перехрестив Радянський Союз двічі.

ВЕД.: Бажання пізнавати щось нове, любов до рідного краю — мабуть, це і є стимулом до нових захоплень. Краєзнавство яку роль займає у Вашому житті?

ПОЛАПА: Величезну. Діло в тому, що, не знаючи свого краю, не можна знати історію свого народу. Я майже 10 сезонів пропрацював в археологічних експедиціях, які очолював Супруненко. Це на даний час — самий кращий скіфолог на Україні. Там багато єсть і докторів, і професорів, але він, хоч маючи як історіограф, але він — великий спеціаліст по скіфам. Копали ми кургани, копали отут в Полтаві древню Полтаву, декілька книжок було опубліковано на цю тему. Я вже історію з книжок не брав. Оце що викопав, оце поторгав, я бачу: оце — історія. І то... ми ж — археологічна експедиція. Це ж що 500-700 років, це — історія. А оте, що архео, за тисячу років — оте інтересне! І вивчити історію через руки, через самі археологічні дослідження, потім книжки ж випускаються і тоді тіки філософське бачення тих знахідок. Та і в самого себе філософське бачення розвивається. Бачення життя. Уже знаю, що недаремно я ці 10 років, 10 сезонів потратив в археологічних експедиціях. Вони мені допомогли побачити історію свого народу (я підкреслюю — народу), яка вона є. Плюс до того, книжки. Я і зараз читаю. Колись була норма в мене: в день 400 сторінок. Це, коли в журналістиці працюєш, щоб «бути на рівні», треба, як мінімум, 400 сторінок тексту в день прочитувати. А це ж — інформація. Її накоплювать. Та ще нужно розділить, та ще по мозгах розприділить по ячеєчкам: ага, це ж нада вспомнить. Коли пишеш матеріал якийсь журналістський, то нада ж його досконало знать. А оскільки я був завідуючим відділом листів і завідуючим відділом с/г і відділом промисловості в різних газетах, в різних виданнях, то мені треба було, звичайно, дуже багато знать про ті речі, про які я писав. А я тоді вибрав для себе в журналістиці таку доріжку гарну, що я писав, в основному, про людей: нариси, замітки різні. Про конкретних людей. я поїхав, а мене там пам’ятають. Мене вже там нема, а мене пам’ятають. Більшість, звичайно, людей пам’ятають доброю пам’яттю. Для цього, собственно, й живем. Як кажуть: посадити дерево, виростити дитину і побудувати дім. А грузинська як поговірка. Але ж треба туди добавити обов’язково — і залишити добру пам’ять про себе. Це вже — козацький підхід. Обов’язково! Ось в Біблії написано, наприклад, «не вкради!» або «не вбий!». То в козацькому звичаєвому праві говорилося: не вбий людину, яка прийшла до тебе з миром. Оце — повний текст. А Біблія обрубала отой «хвіст». «Не вбий». Ну як? А як загарбник нападе? Ось корінь бачення життя людьми: захищати слабіших себе, захищати треба жінок, дітей, матерів, бо — хто ж, як не ми?

ВЕД.: Всі Ваші захоплення, професії і сформували в Вас таку багатогранну особистість, якою Ви є сьогодні.

ПОЛАПА: Колись я працював у художньому комбінаті. Там швидко освоїв художню професію. Бо колись в дитинстві я ходив в Дворєц піонєров, там вчився малювати.

ВЕД.: А Ви зараз малюєте?

ПОЛАПА: Ні, зараз уже не малюю. Не той вік, не ті сили, не ті очі. Але чеканю. Різьбленням по дереву займаюся. 5 років віддав навчанню різьбленню по дереву. Ото в монастирі, в центральному соборі, ми вирізали іконостас з хлопцями — з бригадою Ругалова — талановитійшого різьбляра по дереву. Можете подивиться там. Їх всього 2 в світі таких іконостаса. 15 років різали. Я 5 років тоже різав. І коли я досяг якогось уміння, я побачив, що я можу вже різати, я, як оті японські спеціалісти, я просто змінив професію. 5 років працював. Представляєте? 5 років різав. Вічні мозолі на руках. Яким же... нічим не прибрати — вони, як у тих каратистів, понабивані шишки на руках, так і в мене на долонях.

ВЕД.: А чи передаєте свій багаж знань, досвіду, життєву мудрість своїм онукам, дітям?

ПОЛАПА: Ну діти роз’їхалися. Як кажуть, три дочки — вони роз’їхалися. Крила ж дав їм — вони полетіли. На те їм... у них своє життя, а я — поки що сам. Онуки дуже рідко приходять. Але, я думаю, що прийде час, вони все рівно повернуться на круги своя, на свою землю і до своїх коренів козацьких. Козацтво — як вам сказать? Це — не основне оце: козацький рух. Це — не основне в моєму житті.

ВЕД.: Мені так здається, що у Вас кожна Ваша робота, кожне Ваше захоплення є основним. За що Ви не беретеся, це для Вас є основним.

ПОЛАПА: Да, і я ж не хочу бути останнім. Якщо я беру нову...

ВЕД.: І завжди хочете щось робити добре? І найкраще.

ПОЛАПА: На високому рівні, щоб не сказали... я коли починаю, да, я — неуч, але коли вже я досягаю рівня, то я, як роблю якусь роботу, то уже у другого такої роботи не повинно бути. Бо це — моя! Я вже відповідаю перед людьми, яким я показую свою роботу: чи то є фото яке я на виставку роблю, чи я плакат роблю, як я робив на олімпіаду: плакат зробив, прислали мені таку цидул, що — молодець, добрий зробив плакат. А потім дивлюсь: торгові марки, а в мене вкрали мою ідею! Бо я там заложив ідею олімпійського руху як пісочні віси. Був такий плакат. Дивлюся: ага, хтось украв уже: дві пожаті руки і пісочні віси. Дивлюсь: уже хтось украв. Хай він краде — на здоров’я! головне, що я його придумав сам. Я перед собою — душа моя чиста, світла. Значить, мене ні болячки великі не беруть.. ну там хіба що грип. Ну це — загальне таке, бистро проходе. А духовно я — людина цільна.

ВЕД.: Це, мабуть, головне в житті, так?

ПОЛАПА: Головне. От коли питають люди... А питає мене одна там журналістка: чи Ви щасливі в житті? Я кажу: ну, по-перше, щастя — це стан людини, коли вона досягає своєї цілі. Стан душі.

ВЕД.: А Ви досягали цілі своєї?

ПОЛАПА: Завжди.

ВЕД.: Тому Ви — завжди щаслива людина?

ПОЛАПА: Прийшов, наприклад, у козацтво. Я прийшов простим козаком. Через 2 роки я вже був генералом. Це ж непросто. Там у нас є організації козацькі, які просто чіпляють собі на погони зірки більші, чим погони і лампаси ширші, чим штани. Але ж я не купив ні одного чина чи хреста козацького. Я не міг себе принизити. Тому, якщо нагороджували — добре., дякую. Не нагороджували — обійдемся й без них. Цільна людина в душі повинна бути. Цільна. І бачити себе не мурахою на світі. Отам у мене єсть... Я зараз готую до випуску книжечку невеличку українською мовою. Вона так і називається «Повернення», бо 40 років я писав російською мовою, бо їздив по світам, а мова тоді була одна. А зараз я повертаюсь на круги своя. І там єсть маленький такий віршик, що «отам на небі, як ніде, не терплять профанації. То ким ти станеш, як прийде, пора реінкарнації? Можливо, станеш ти волом, можливо, і мурахою. У небо здіймешся орлом або малою птахою. Людиною нелегко буть. Запам’ятати треба: коли пірнаєш в каламуть — не забувай про небо».

ВЕД.: Дуже цікаво з Вами розмовляти. Ви — цікава особистість. І хочемо побажати Вам сил, натхнення, міцного здоров’я і довгих років життя. Дуже дякую Вам за екскурс у Ваше життя. Хай на українській землі побільше буде справжніх козаків. А я нагадую, що гостем цього випуску «Персона грата» був головний отаман служби козацького самоврядування козацької громади Полтавщини, генерал-полковник, поет, журналіст, художник, краєзнавець, реставратор і просто цікава, хороша людина Володимир Семенович Полапа.

ПОЛАПА: Дякую вам.

ВЕД.: Дякую. До нових зустрічей в ефірі! Бувайте!

Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

Persona grata
157