«Persona grata»: поетеса Наталія Бондар

[Відео було видалено]

ВЕД: Вітаю усіх! Ви слухаєте радіо «Ваша хвиля» Полтавської ОДТРК «Лтава». Перед мікрофоном Світлана Ісаєнко, а в ефірі щотижнева програма «Персона грата» — спільний проект радіостанції «Ваша хвиля» та Інтернет видання «Полтавщина». Сьогодні я запрошую вас на зустріч із людиною, прізвище якої більшості незнайоме, проте її персона заслуговує на те, щоб про неї дізнався більш широкий загал. А втім, завбачити долю неможливо. І може статися так, що завтра твоє ім’я буде в усіх на устах. Крутий віраж зробила доля у житті моєї гості — Наталії Бондар, яку я і запрошую до розмови. — Пані Наталіє, я вас вітаю!

БОНДАР: Доброго дня!

ВЕД: Ось я сказала: крутий віраж, маючи на увазі те, що минулого року побачила світ ваша перша збірка поезій, хоча останні 5 років ви працюєте маляром 5 розряду на Полтавському заводі залізобетонних виробів. Наскільки я знаю, за своє життя ви опанували чимало професій. Займалися й важкою фізичною працею на селі (про це буде час, ви розкажете). Одна підіймала своїх двох дітей, однак писати вірші ніколи не полишали. Ну а це захоплення у вас із юнацьких ще літ. Розкажіть трохи про свій життєвий шлях, де народилися, навчалися, як склалася ваша жіноча доля, як вдається майстерно орудувати, скажімо так, шпателем і щіткою і водночас володіти так ось майстерно словом?

БОНДАР: Що я можу сказати? Народилася я в Котелевському районі в с. Терни, в сім’ї колгоспників. Ну, так як більшість дітей в ті роки, так і я росла, в селі, босоніж, ніхто не няньчив, без дитячих садків...

ВЕД: ... як горох при дорозі, самі собі...

БОНДАР: ... так, самі собі були діти предоставлені. Так і росла, за своє життя я можу сказати вам віршем...

Осіння паморозь посріблить мої скроні,
Та не спинить нікому часу плин.
Дріма берізка жовта на осонні.
З роками на вустах гірчить полин.
Усе життя неначе на долоні:
Моє дитинство, юних лет років,
Уже в весільному щасливому поклоні
Ми хліб і сіль приймаєм від батьків.
Із наддніпрянським містом поріднились,
Бо Кременчук — найкраще з усіх міст.
Там двоє наших діток народилось,
Та птахом їм влетіла чорна вість.
О Боже, скільки горя у цім світі!
І навіть важко підібрать слова,
І сльози, й плач, посиротіли діти,
Лиш 32, а я уже вдова.
І знов жалоби хустка рід покрила:
— не йдіть же, тату, рано вам туди!
Біда простерла свої чорні крила,
І лиш роки, немов потік води,
Пролинули, повиростали діти,
Свята Покрово, бережи від бід!
А внучки в мене щирі і привітні,
І буде добрим буде хай для них весь світ.
Голубкою за обрій відлетіла
Моя матуся, вічна пам’ять їй.
І хата наша враз осиротіла,
Та бережу батьків в душі своїй.
Так і живу: то радість, то печалі,
Ідуть роки, сивіє голова,
З надією дивлюсь кудись у далеч,
А там полин та вдовина трава.
Ну це трошки, звичайно, сумно, не все життя в мене сумне було...

ВЕД: ... але, як кажуть, із пісні слів не викинеш...

БОНДАР: ... так.

ВЕД: Найважливіші віхи життєві поклали на вірші. Скажіть, я так зрозуміла, що страждали ви чимало, але, напевно, було багато і радісних моментів. Душа, ваше серце відчували і біль, і радість, а от і руки ваші, я знаю, багато різних робот переробили, багато професій опанували, розкажіть про це, ким довелося попрацювати?

БОНДАР: Багато професій. Я закінчила училище після школи торгово-кулінарне, працювала продавцем, 20 років торгового стажу. А потім так прийшлося в житті, що і корів доїла, і буряки сапала, і важкі преси обслуговувала на заводі нестандартного обладнання. Зараз працюю на Полтавському заводі ЖБІ маляром 5 розряду.

ВЕД: І ні про що, я так розумію, не шкодуєте?

БОНДАР: Ні, я взагалі в житті ні про що не шкодую. Мені здається, що в мене не найгірше, так сказать, життя.

ВЕД: А, можливо, особлива якась доля?

БОНДАР: Да. Може, тому, що я прокинулася, і радію з того, що я прокинулася. Я вийшла у свій садочок, у мене там квіти, я їм всім доброго ранку сказала...

ВЕД: ... усміхнулася...

БОНДАР: ... до всіх до них я доторкнулася і мені радісно, і мені ...

ВЕД: ...легко...

БОНДАР: ...легко. Отак і живу.

ВЕД: Ну, щоб як кажуть, не продавати кота в мішку, пропоную на ваш розсуд особисто, пані Наталю, прочитати кілька своїх поезій, щоб слухачі мали уяву про вашу творчість, щось, можливо, з останніх, чи щось із найкращого.

БОНДАР: Добре, я із останніх вам прочитаю, так як я дуже люблю своє село, свою малу батьківщину, яку я відвідую дуже часто, і я вам хочу прочитати про своє село вірш.

Де село навесні між квіток і садів загубилось,
Споришева стежина веде від стареньких воріт.
І чомусь мені знову сьогодні під ранок наснилось,
Як запахне рілля й журавлів весняний переліт.
Поміж мальв у садочку біленька схилилась хатина,
Рушники на стіні, фотокарточок пам’ять жива.
І все рідше збирається в хаті велика родина,
Чорна птаха жалоби наш рід покрива.
Я спішу щовесни з журавлями додому вернутись,
Уклонитись порогам, до землиці припасти чолом.
Запах сонця і хліба на повнії груди вдихнути
І всім серцем тебе обійнять, моє рідне село.

ВЕД: Така відданість.

БОНДАР: Ну, не знаю, чогось воно мені, може, з роками стало таким близьким, хоча я завжди і за життя батьків старалася бути там якнайчастіше. І так як жіноча доля часто у наших жінок важкувата така, у мене є вірш написаний для жінок України.

Жінко України, рідна мамо, берегине роду і сім’ї.
Вишивала долю рушниками під весняну пісню солов’їв.
Жінко України, сестро рідна, ти з-під куль виносила бійців
На плечах худеньких і тендітних.
— Не вмирай, — твій голосок тремтів.
Ниву ти корівкою орала, засівала житом і добром.
І сльозою гірко умивалась, — знову похоронка у село.
Ти вдовою в повоєнні роки всіх дітей на ноги підняла.
І босоніж вийшла на толоку будівнича міста і села.
Мамо, сестро, жінко України, я тобі вклоняюся до ніг,
Наша непохитна берегине, тільки ти нас збережеш усіх!
ВЕД: Така у нас сильна «слабка» половина людства.

БОНДАР: Так і є. Мене часто запитують знайомі мої: як ти пишеш? Я не знаю, як я пишу. Я от іду на роботу через перехід наш міський підземний, а там жінка сидить з кружечкою. Це для мене... зачіпає воно мене дуже...

ВЕД: ...просить собі якісь грошенята...

БОНДАР: ... да. Я постійно до неї підхожу, стараюсь якусь копієчку їй покласти в кружечку. І в мене народився такий вірш, я сама не знаю, як він народився, прямо тут же.

В переході міському старенька,
З алюмінію кружка в руках.
— Це ж, мабуть, чиясь сива ненька? —
Промайнуло в моїх думках.
В неї руки — кора дубова,
А в очах тінь від болю і страх.
І молитва, із Богом розмова,
І у кружку — дрібний мідяк.
А на серці ще крихта надії
На життя без принижень і чвар.
І тремтять коротенькі вії,
І сльоза на брудний тротуар,
Як же жити у цьому світі,
Поміж кривди, образ і зла?
Збайдужілі дорослі діти,
А колись же вона була
Молода й вродлива ненька,
Що тримала дитя на руках.
В міськім переході старенька,
І у кружку — дрібний мідяк.

ВЕД: Болить серце...

БОНДАР: ... болить серце. Я взагалі не байдужа ні до людей, ні до тварин.

ВЕД: Зазвичай, пишуть вірші саме такі от люди, які багато пережили, відчули, зрозуміли, вистраждали. Люди, які мають багату уяву. Що скажете особисто про себе? Коли приходить рима: як усе гладенько у житті чи навпаки, коли душа терзається й болить, як кажуть?

БОНДАР: Ну, найбільше, мабуть, тоді, коли терзається й болить душа... Ось як мама померла в мене, ніби тут тільки похорони, а в мене — дивлюся: вітер квилить біля вікна. Він таки, правда, квилить за моєю мамою. І от воно в мене писалося само. Бувають, як і настрій гарний дуже: вже щось веселеньке появиться, щось таке...

ВЕД: А про що Ви пишете найбільше? Про що не мовчить Ваша поетична натура неспокійна? Про що хочеться розповісти тільки аркушеві паперу?

БОНДАР: Про все хочеться розповісти: про квіти хочеться розповісти. Вийшла — місяць, великий місяць над моїми ворітьми. Тут же народився вірш. Місяць прямо сів на ворота мені. Про все: про квіти, про ту природу, про джмеля...

ВЕД: ...якась мить і вона закарбовується...

БОНДАР: Да. Про людей тоже: про односельців, про однокласників. Про все хочеться писати.

ВЕД: Пані Наталю, у Вас багато віршів, Ви й самі говорили, саме про рідне село, про домівку, про батьків. Які у Вас найяскравіші спогади дитинства лишилися?

БОНДАР: Спогадів багато. Ну от найяскравіше: запам’яталося оце дитинство босоноге і ми — замурзані. Батьки завжди на роботі, в полі. І ми виглядаємо батьків з поля. І оце збирається нас ватага малечі і ми йдемо — в нас ритуал був — ноги мити в ставку.

ВЕД: Босоніж?

БОНДАР: Босоніж. Біжимо травичкою, вимиваєм ноги, відшкірбаєм їх, відмиваєм і тут же, босоніж, йдемо назад, в село.

ВЕД: І ноги такі самі?

БОНДАР: І ноги такі самі брудні і мама прийде: чи діждемся її, чи так і поснемо з тими ногами...

ВЕД: ...не дочекавшись...

БОНДАР:...не дочекавшись мами. А все одно від цього ритуала не відступали. І зараз, як збираємося.. Ну найчастіше збираємося на поминальні дні, потому шо так не можна вже зібрати.

ВЕД: Таке життя...

БОНДАР: Да, таке життя, шо в отакі дні збираємося — однокласники, ровесники, друзі...

ВЕД: ...односельчани.

БОНДАР: ...односельчани. І оцей момент ми всі згадуємо. Всі-всі, хто батьків виглядав з поля, як ми ватагою йшли і мили ноги. І от запам’яталося на все життя. Виглядали, було таке слово, «матерів з роботи». Матерів з роботи...

ВЕД: Напевне, хотілося їх дочекатися?..

БОНДАР: Хотілося. Не завжди ми їх могли дочекатися, бо допізна вони працювали. а прокидалися — їх уже не було дома. Сами й росли.

ВЕД: Я знаю, у Вас багато віршів про кохання.

БОНДАР: Є таке.

ВЕД: То, будь ласка...

БОНДАР: Єсть в мене й про кохання.

ВЕД: Яка жінка не оспівала це почуття...

БОНДАР: Мабуть, немає.

ВЕД: ...чи то в словах, чи у своїх думках, у мріях.

БОНДАР: Мабуть, немає таких жінок...
Зорі задивились у криницю,
Місяць на калині задрімав.
Ніч весняна. Чомусь знов не спиться.
В далеч синю сон кудись втіка.
Соловей і плаче, і сміється,
Цвіт із вишні, ніби зорепад.
І чомусь усе мені здається,
Що ніколи не зав’яне сад.
Диво-сад, що у таїні ночі
Пестив і коханням огортав.
Я з тобою зустріч напророчу,
Вірю: ти на неї теж чекав.

ВЕД: Найкращі жіночі сподівання, найсокровенніші.

БОНДАР: І тут у мене ще такий є вірш, що мені здавалося, що з нього могла б пісня получитися.
Там, де верби в росі свої коси зелені купали,
Іван-чаєм рожевим захід сонечка запломенів.
Там зозуленька сива всі літа мої перекувала,
Соловей у гаю своїм співом серденько зігрів.
І згадалось мені, як в гаю тім з тобою стрічались.
Нас кохання п’янило, ніби келих міцного вина,
І не бачив ніхто, як до ранку тебе цілувала,
І не відав ніхто, як любов мою пив ти до дна.
Вже літа журавлі за моря восени відлетіли.
Білий сніг у косі і на скронях твоїх сивина.
Я так дякую долі, що колись ми з тобою зустрілись.
Від кохання твого все життя я щаслива й хмільна.

ВЕД: Ми — журналісти повинні весь час бути цікавими слухачам, щоб нас слухали. З будь-яким співрозмовником теж цікаво говорити, якщо він тебе чимось дивує, щось розповідає нове. Що Ви скажете щодо своєї творчості: чи не буде так, що Ви зациклилися лише на якихось темах і, скажімо так, вірші один на один будуть схожими? Якщо це про Батьківщину, то це — туга за рідною домівкою, за рідними батьками? Якщо це кохання, то це, знову ж таки, або якісь мрії, або якесь нерозділене кохання. Чи вдається Вам дивувати своїх поціновувачів, шанувальників Ваших віршів?

БОНДАР: Ну, я з роками вже трошки навчилася, мабуть, краще писати. І стараюся писати, щоб бути цікавою, стараюся писати не тільки від себе — от те, що...

ВЕД: ...Ви особисто переживаєте, а приміряєте ще до когось?

БОНДАР: ...а від третьої особи це стараюся писати. Я можу навіть фільм дивитися. Той самий я зараз дивлюся «Величне століття» — Роксолану і є в мене вірш, народився теж на цьому. Я стараюся не тільки про себе писати. Щоб моє життя... воно розмірено іде і всі вірші будуть, зрозуміло, що схожі один на другий.

ВЕД: Тому що Ваше це Ваше життя...

БОНДАР: Тому що це — моє. Я стараюся писати від третьої особи. щоб не тільки, як у мене життя склалося, а щоб люди, читаючи, могли кожен його також подумати, що — а це ніби про мене написано. А оцей вірш — ніби про мене. Долі ж різні в людей. Людині цікаво.

ВЕД: Все правильно. На правильному шляху. Скажіть, будь ласка, хто серед перших читачів Ваших віршів? Взагалі, як ставитеся до критики і чи берете до уваги зауваження, побажання стосовно творчості?

БОНДАР: Звичайно. Я до критики ставлюся дуже спокійно. Я прислухаюся, коли мене критикують, тому що це ж не насмішка, як сказати, а критика така, щоб підсказати...

ВЕД: ...конструктивна.

БОНДАР: Конструктивна. Щоб допомогти мені. В мене найперший критик — це моя донька.

ВЕД: Найрідніша людина.

БОНДАР: Найрідніша людина і мій перший критик і поціновувач. Я їй першій читаю свої вірші. І вона інколи каже: мамо, от ти розумієш: тут така ніби грубувата строчка. Тобі треба її поміняти. А я їй: ну чого вона грубувата? Ні, мамо, от перечитай ще раз — от грубувата. Я думаю: да, дійсно, грубувата. Щось вона мені допоможе, якесь слово.

ВЕД: В самої, як то кажуть, може «замилитися око»...

БОНДАР: Да, да, і мені донька допомагає в цьому плані.

ВЕД: Ваша перша і поки що єдина на даний час збірка поезій побачила світ під назвою «Осіння дорога додому». Чому саме так назвали її і які вірші до неї увійшли? Якого періоду чи якої тематики?

БОНДАР: Ну вірші у цій збірці за багато років. Я вибирала...

ВЕД: ...Як підсумок перший?

БОНДАР: да, перший підсумок. Я вибирала, які вірші кращі, гарніші. Тому, що я писала з юності і так підбирала: які гарніші, які мені подобаються більше. А чому я її так назвала — «Осіння дорога додому»? Ну, мабуть, уже вік такий: ближче до осені.

ВЕД: ...повертає.

БОНДАР: Повертає. І я повертаюся завжди до свого дому. І, мабуть, тому в мене так і народилася назва «Осіння дорога додому».

ВЕД: Дуже така тепла і рідна, я б сказала. Коли Ви дарували мені оцю першу свою збірку, я привітала Вас, зраділа такому першому підсумку Вашої творчості, на що почула у відповідь — Ви сказали: «У мене вже є і на другу збірку матеріал».

БОНДАР: Це правда.

ВЕД: Назбиралося. Так що, я впевнена, Ви не пожартували. Коли можна буде потримати другу збірку нових віршів?

БОНДАР: Я не пожартувала, звичайно...

ВЕД: Чи це таємниця?

БОНДАР: Ні, не таємниця. Вірші вже на другу збірку в мене написані. Найближчим часом, я думаю, що збірка побачить світ. І я Вам обіцяю подарувати.

ВЕД: Будемо чекати. Тобто, справа, скажімо, уже напівготова?

БОНДАР: Да, на півдорозі. Половина вже справи зроблена.

ВЕД: А які вірші до неї увійдуть? Це вже ж щось з останнього чи тематично?

БОНДАР: Так, з останнього. Останні вірші увійдуть в неї.

ВЕД: Якщо можна, то прочитайте щось.

БОНДАР: Звичайно, можна. Хотіла б прочитати — в мене «Синові своєму» вірш увійде до цієї збірки. Він мені допомагає редагувати теж. Набирати допомагає. Я хотіла прочитати синові своєму вірш.

Мені лілеї син подарував
У день його 25-річчя,
Погладив коси і поцілував.
Серйозним стало синове обличчя:
«Спасибі, мамо, — з вдячністю сказав,
За твоє серце й пісню колискову.
Цілую руки» й на коліна став.
І сльози обірвали його мову.
Ми плакали обоє — мати й син,
Ми на планеті найрідніші люди.
Довіку не забуду цих хвилин.
Від слів і сліз так потепліло в грудях.

ВЕД: Така присвята. Ви турботлива матуся, це вже відчувається, дбайлива бабуся, вправна господиня, наскільки я знаю. Зрештою, значну частину часу Ви віддаєте роботі, стоячи годинами на будівельному риштуванні. Як у Вас вистачає часу — на все і на всіх? Коли займаєтеся творчістю? Коли пишеться найбільше?

БОНДАР: Ну а чому б і ні? У нас же в добі 24 години!

ВЕД: Шкода, що не 25.

БОНДАР: Це шкода точно. А взагалі — хватає у мене часу на все: і на дітей, і на внуків. Ну, звичайно, кожен день на роботі. Стомлена прихожу, нічого не можу сказати, стомлена. Ну я прийшла, а донька каже: мамо, чого ти не йдеш в дім? Я прихожу і зразу йду — в мене огородик маленький і квітничок. Я біля порогу сумки поставила і пішла туди. Я там відпочиваю. Подивлюся на квітки — у якоїсь голівка нахилилася, якась розквітла. Момент такий: в мене там проходе втома. Донька каже: мамо, та так не може бути. А я вже все, відпочила, я до квіток погомоніла і мені добавилась енергія. І в мене вистачає часу і з внуками погратися. Ну а пишу, зазвичай, вночі. Коли все втихомирюється, всі лягли спати, мені ніхто не заважає. Я пишу вночі.

ВЕД: Кажуть, що це взагалі найсприятливіша пора для творчості.

БОНДАР: Ну, мабуть...

ВЕД: Слухачам радіо «Ваша хвиля» нагадаю, що в ефірі передача «Персона грата» і я продовжую розмову із Наталею Бондар — полтавка, за професією, на даний час, будівельник, ну а за покликом душі — поет. І я зараз пропоную поговорити про Вас як про щасливу матусю і бабусю. Ви при першій нашій зустрічі (нагадаю, що була до цього в нас перша зустріч у програмі «Полтавська паралель»), сказали, що Ви дуже пишаєтеся своїми дітьми, своїми онуками. Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю, хто її складає?

БОНДАР: Складають мою сім’ю двоє моїх дітей — донька Маринка і син Віталій, дві внучки — Валерія і Олександра. Оце така в мене сім’я, я ними дуже пишаюся. Мені здається, що таких дітей, як у мене, немає ні в кого. Тому що в нас довіра в усьому, в нас взаєморозуміння, ми живемо разом всі.

ВЕД: Що є дивно на даний час, нинішній час, скажімо. Більшість бажають роз’їхатися.

БОНДАР: Да, оце буквально пару місяців син відійшов на квартиру, мабуть, зустрів свою долю, і дай Бог йому...

ВЕД: Звісно, кожна матуся бажає ...

БОНДАР: Ну взагалі прибігає до мене часто, телефонує кожного дня, а донька біля мене.

ВЕД: Більшого щастя не треба...

БОНДАР: ... більшого щастя мені не треба і тільки саме основне, щоб ніхто не хворів, ні внуки, ні діти.

ВЕД: Крім того, що ви прекрасна матуся й бабуся, ви були дуже відданою донькою, ви розповідали, і навіть коли сивою зозулею у вирій відлетіла ваша матуся, ви все одно линете до отчого порогу, до своєї малої батьківщини і це, як магнітом, вас притягує. Чому так от? Не зраджуєте оцій свій традиції, линете в своє рідне село.

БОНДАР: Рідне село, стежина додому, я тільки виходжу з автобуса і тут моє все, тут кожна стежиночка моя, кожна квітка моя. Я не знаю, з дитинства для мене це було, може, такий поклик. Може, це зов якийсь.

ВЕД: Що вихідні треба обов’язково відвідати своє рідне гніздо.

БОНДАР: Так, в мене сестра рідна там, в рідному гнізді залишилася старша сестра..

ВЕД: Рідна душа і ви їдете до неї.

БОНДАР: Я їду до неї на всі вихідні.

ВЕД: Мабуть, теж ковток творчості там отримуєте.

БОНДАР: Це даже безусловно. Найбільше в мене там задумів з’являється.

ВЕД: Такої філософії, мабуть, життєвої...

БОНДАР: ... так , філософії життєвої, задуми в мене якісь на вірші, народжується найбільше там. Природа додає сили. Додає оця батьківщина саме мала моя.

ВЕД: А скажіть, які найбільше цінуєте життєві цінності і, навпаки, що для вас є неприйнятним?

БОНДАР: Ну, життєві цінності — це для мене чесність, порядність повинна бути, не виношу неправди, обману.

ВЕД: Яке ваше життєве кредо, з яким ви девізом крокуєте життям? Склалася, можливо, якась ситуація в житті , а ви собі згадали ту фразу, чи той приклад якийсь у житті і — пішли далі?

БОНДАР: Життєве кредо?

ВЕД: Ну, ви оптиміст, я бачу.

БОНДАР: Оптиміст. Без оптимізму я не знаю як зараз можна жити. Я оптиміст в усьому.

ВЕД: Напевно, не зациклюєтеся на негативних моментах?

БОНДАР: Та я стараюся ні на чому не зациклюватися, шукати в усьому тільки хороше, стараюся. Тому що як звертати увагу на погане, якого в нас час доволі багато...

ВЕД: Що для вас особисто потрібно, щоб ви були щасливою, почували себе щасливою людиною, що вам для цього потрібно?

БОНДАР: Побільше роботи щоб було. Прокидатися кожного ранку, щоб були здорові рідні, щоб прокидатися кожного ранку і можна усміхнутися до сонечка, до квіток, пройти босоніж по оцій траві, і...

ВЕД: ... і це вже щастя...

БОНДАР: ... і це вже щастя.

ВЕД: Які захоплення у вас, окрім улюбленої роботи, окрім поезії, чим ще захоплюєтеся?

БОНДАР: Захоплююся квітами. Квіти в мене...

ВЕД: ...кімнатні...

БОНДАР: ...кімнатні, і в садку, в мене багато троянд, багато гладіолусів, багато, в мене 6 видів шлюмбергерів на вікнах стоїть, і лілеї на вікнах стоять, і ухаріси, дуже багато в мене квітів. Потім я їх дарую школі, починаю, як дітки ідуть у школу, я їх дарую, потім на зиму немає куди їх дівати, усі вікна заставлені, знову дарую в школу, знайомим. В мене багато дуже айстр цвіте, мама в мене айстри дуже любила, і в мене багато в садку айстр, і такі гарні, добротні, великі...

ВЕД: ...повні...

БОНДАР: ...повні. Я їх стараюся в букети, по 10, 12 букетів, стараюся їх роздарювати, зрізати і дарувати людям, щоб вони порадували когось.

ВЕД: Зробити приємне.

БОНДАР: Не тільки, щоб вони цвіли, а щоб і люди радувалися.

ВЕД: Ну, наскільки я знаю, ви не менше захоплюєтеся і своєю нинішньою професією будівельника. Це ось така у вас вдача , що все, чим займаєтеся, то з душею до цього беретеся, чи, дійсно, маляр — це, скажімо, таке ваше покликання, це те, що ваше?

БОНДАР: Це те й друге, можна сказати, тому що я думаю, і не думаю, я так вважаю, що в мене робота теж творча.

ВЕД: Звісно.

БОНДАР: Да, я коли шпаклюю.., і взагалі я так, як робити роботу, то треба її робити — або ніяк не робити, або робити гарно.

ВЕД: Добротно.

БОНДАР: Да, і от я як шпаклюю, як пісню співаю. От мені подобається так шпаклювати, зробити з кімнати , взагалі я працюю там, де робимо оздоблення. І от мені подобається ті самі обої наклеювати, підібрати їх по кольору, по квітах..

ВЕД: ...щоб все гармонійно поєднувалось...

БОНДАР: ...щоб все гармонійно, щоб як зайшла людина , то щоб їй сподобалось ,

ВЕД: ... сказала: до ладу...

ВЕД: ...щоб їй сподобалось...

БОНДАР: ... да, щоб їй хотілося прийти туди й завтра, вернутися в цю кімнату. Мені подобається моя професія, як це не дивно.

ВЕД: ... це теж, мабуть, рецепт щастя, щоб додому з радістю й на роботу теж з радістю...

БОНДАР: ... да, я сумую, як я довго на роботі не появляюся, я скучаю за роботою, за своїми колегами. В нас колектив дуже хороший, хоча я одна жінка в колективі.

ВЕД: Ну чому, з чоловіками, може, ще й легше?

БОНДАР: Легше. Я так думаю, що легше. Майже за 6 років я вже звикла до них , вони до мене. Я бачу, що мене поважають і...

ВЕД: ... вам приємно, і працюєте на спільний знаменник. Пропоную ще на кілька хвилин доторкнутися до вашого поетичного слова, почитайте щось іще.

БОНДАР: Я ще хотіла вам прочитати вірш. В мене в бригаді працює мій колега, С.Козаченко, він сам в минулому воїн-афганець. Хлопчиною воював, ну не воював, а інтернаціональний долг виконував в Афганістані. В мене тут такий вірш, я його йому подарувала, присвятила , і хотіла б зараз прочитати в ефірі.

Рік 41-й, сполох блискавиць,
грім навпіл розколов весь білий світ.
В степу, де впав солдат на землю ниць,
Краплини крові, наче маків цвіт.
Від кованих чобіт земля стогнала
І цілі ріки горя, болю, сліз,
Усі, хто міг, Вітчизну захищали.
Народним месником став партизанський ліс,
Міста і села у вогні палали.
4 роки гинули сини, краплини крові маками упали.
Уклін усім, хто не прийшов з війни.
Вітчизна залічила свої рани,
І юнакам би обіймать дівочий стан,
Але постав, як привид із туману,
Далекий і чужий Афганістан.
Там серпантин змією в’ється в горах,
Під Кандагаром знов запеклий бій,
Стріляє влучно із-за скелі ворог,
Бо для душмана наш солдат — чужий.
І гинуть __десь під Баграмом,
І падають між скелями сини.
На Україну, в цинкачі до мами
Летять вони з афганської війни.
В краплинах крові — цвіт червоних маків
По всій землі, де наш солдат ступав,
Де з кулею останньої атаки
Землю чужу востаннє обійняв.

ВЕД: Щемить, звісно, таке слово.

БОНДАР: І ще хотілося б, я ж прочитала синові вірш, а в мене ще ж є й донька, і хотілось би ще також не забути й доньку.

ВЕД: Щоб не образилася.

БОНДАР: Несправедливо буде. Скаже: мамо, а я?

ВЕД: По-чесному, як кажуть.

БОНДАР: Так, щоб все було по-справедливості. Хотіла б ще прочитати й донечці своїй вірш.

Свою долю я оплакала давно,
Свою долю я оплакую щоднини.
Осінь дивиться уже в моє вікно,
За твоїм — весняне небо синє.
Знаю, доню, з Півночі вітри
Твоє серце й душу остудили.
Мою долю ти не повтори,
Ти збери в собі по крихті сили,
Біль від себе віджени і зраду,
Феніксом відродишся ти знов,
Будеш не забава, не відрада,
І зустрінеш ще свою любов.

Ну і хотілось би ще, щоб в мене поменше було сумного, хотілося, щоб щось таке на більш...

ВЕД: ... на позитиві...

БОНДАР: ... і ліричніше, я прочитаю вірш, який мені дуже подобається.

До мене жінка завітала в гості,
На каву, чи посидіти в теплі.
— Як звати вас? — знайомлюся.
— Самотність, — і зморщечка з’явилась на чолі.
Зніяковіла, вії затремтіли:
— Дороги більше вам не перейду.
Пробачте, я не знаю, як посміла,
Я трішечки посиджу. Ні, піду.
Затримати її я не хотіла,
І за поріг її я провела,
І визирнула у вікно несміло,
Куди від мене гостя та пішла?

Мабуть, я прочитаю мамі вірш, тому що мамі не було, а я з пам’яттю про маму все-одно живу, вона у мене в пам’яті, мама моя...

Кожного дня в мене мама і мама, встаєш і лягаєш.
Пішла матуся, плаче стара хата,
І сльози падають на квіти рушників.
Стежина у барвінкові хрещата
Чекає в гості дочок і синів.
Матусю, мамо, в небі ви хмаринка,
Матусю, мамо, квітка польова,
Матусю, мамо, ви моя сльозинка,
Для мене, мамо, вічно ви жива.
Пішла матуся. Ген за виднокраєм
В росі розтанули її сліди.
Я тебе, рідна ненько, виглядаю,
Твій образ буду в серці берегти.
Матусю, мамо, зірка вечорова,
Матусю, мамо, погляд крізь роки.
Матусю, мамо, хочу знову й знову
Чолом торкнутись вашої руки.

ВЕД: Ну от ви читали вірш доні присвята, ви там говорили, що заглядає осінь у вікно. Так от, не зважаючи на те, що зазирає вже осінь у Ваше вікно, все-таки я впевнена, ви, як така лірична натура, обов’язково про щось мрієте у своєму житті. Про що мріється вам зараз?

БОНДАР: Про що мріється? В мене є зараз така мрія — почути пісню на свої слова.

ВЕД: Прекрасна мрія!

БОНДАР: У мене дуже багато віршів таких, що я навіть сама як читаю, я чую, яка тут повинна бути музика. Я пишу, і можу сказати, не з усіх, звичайно, не з усіх віршів може бути пісня, я ж розумію. У мене є любимий поет-пісняр А.Демиденко, і от як його я чую вірші, і свої, чимсь їх порівнюю, от я навіть музику чую на свої вірші. Хотіла б я на закінчення прочитати ще один вірш, тут про все , як сказати, разом, і про мене, і про наш край, і цим віршем я хотіла б звершити нашу зустріч, попрощатися з радіослухачами.

Я на землі, як колосок на ниві,
Що вже достиг та тягнеться до сонця.
Мені тут рідне все і все красиве,
Хмаринка в небі, світло у віконці.
Світанки ніжні, зорі вечорові,
Що росами в саду на квіти впали.
І осінь, що гостює у діброві,
І завірюха в полі заблукала.
А повесні струмочків талих пісня
Підсніжники розбудить під снігами,
Вишня під вікном моїм розквітне,
І солов’ї витьохкують ночами.
Враз перша літня злива затанцює,
Веселка в яснім небі розцвітає.
На ниві колоски добро віншують,
Земле моя, мій український краю!

ВЕД: Життєво, як то кажуть. Ну що ж, я вам дякую за розмову, пані Наталю.

БОНДАР: Я вам дякую за увагу.

ВЕД: Бажаю великих успіхів у житті, у вашій творчості. Впевнена, що запалу у вас вистачить на багато-багато літ, і творчого, і життєвого. Нагадаю, що гостем передачі «Персона грата» була полтавка Наталія Бондар, як я вже говорила, будівельник за професією і поетеса за покликанням душі. У студії працювала С.Ісаєнко. На все добре!