«Persona grata»: Олексій Чухрай

[Відео було видалено]

Олексій Чухрай

ВЕД.: Вітаю в ефірі о цій порі спільний проект радіостанції «Ваша хвиля» та інтернет-видання «Полтавщина» — «Персона грата». Перед мікрофоном — Дмитро Канюка. Сьогодні ми продовжуємо спілкуватися із відомими і, як каже моя колега Інна Якобенко, медійними людьми Полтавщини. Поряд зі мною заслужений діяч мистецтв України, викладач Полтавського музичного училища ім. М.В. Лисенка, член національної Спілки композиторів України, композитор, автор багатьох творів інструментальної та хорової музики, лауреат багатьох міжнародних фестивалів Олексій Іванович Чухрай. Вітаю!

ЧУХРАЙ: Добрий день, дорогі радіослухачі! Я вдячний, що ви мене запросили на таку представницьку, значиму передачу.

ВЕД.: Коли я Вас запрошував, говорив, що назва нашої передачі «Персона грата». Ви сказали таку фразу, що «у моєму житті головна персона — це музика».

ЧУХРАЙ: Це — правда.

ВЕД.: Ми сьогодні поговоримо і про Вас, і про ту музику, яку Ви пишете. Наступного року Вам виповниться 75 років. Якщо згадати: скільки із цих років Ви крокуєте поруч із музикою?

ЧУХРАЙ: Я думаю, від самого народження. От Ви сказали, музику... Музику пише народ. В мене, правда, так сталося, що Батько грав на скрипці, робив скрипки. Я із самого дитинства вже на гармошці грав, на весіллях і всотував цю народну пісню, народну музику, інструментальну, троїсті музики і так у мене склалося і донині, що я заглиблююсь в народну творчість. Очевидно, це — моя природа. Мій викладач, Польовий Валерій Петрович — він весь час наголошував, що «ти пиши, не відривайся від народного». Він високо оцінював природу мою. Між іншим, я забігаю, можливо, наперед: співтворчість із Раїсою Кириченко підтвердила це. Вона взяла мою першу пісню «Молодичку» (на слова Василя Котляра) ще не знайомі були. Зараз ця пісня вже як народна. Ще один випадок: також солістка Київської філармонії, буде концерт в нас 18-го. Я по телебаченню чую в титрах звучить моя пісня —"народна«. Я зателефонував, вона так здивувалась. Весь Київ, вся Україна співа... Ну це приємно, звичайно.

ВЕД.: Це — визнання.

ЧУХРАЙ: Так, визнання. І в мене якраз і буде дальше дружба із виконавцями іменно такого напряму, розумієте?

ВЕД.: Повернемося, все-таки, до початку нашої розмови. Ви згадали, що Ваш батько був скрипалем. Дід, знаю, також був відомий на всю округу скрипаль, але чому саме баян?

ЧУХРАЙ: Я от скажу, нещодавно була передача із Зубицьким, — це дуже відомий композитор, в Італії живе, баяніст-віртуоз, дуже шанована людина, і він сказав: баян — це аж ніяк не російський інструмент. У нас поширені були гармошки, балалайки, як народний інструмент. І, очевидно, так і сталося тому що само доступно було. Була гармошка Міщенківська. Я пам’ятаю, така громіздка, а я ж малий тягав, мне на стільчик сажали, потім давали гармошку цю. А потім з Німеччини в клубі у нас з’явилася така невеличка перламутрова гармошка. А брат мені не давав. Ну ото ж кажуть, що запретний плод сладок, і мені ж так хотілося. Він як поставе, і не дозволя. Я взяв пограв, а брат каже: Брав? — Ні не брав! — Брав! — Так а звідки знаєш? — Та тітка сказала!

Взагалі баян — це взагалі дуже широко професійний інструмент, тому що і хорам, і солістам, і класику, органну музику...сучасна, і джаз... А головне те, що там закладене повністю гармонічне мислення. Досить сказати, що багато баяністів, які є диригентами симфонічного оркестру, той же Федосєєв в Москві, нашим національним оркестром також диригує наш земляк, колишній баяніст. Тобто інструмент використовують практично скрізь. І зараз найпопулярніший композитор Астор П’яцолла, теж грає на банденеоні, (маленька така гармошечка). Він аргентинського походження. Потрапивши в Італію, йому сказали — їдь в свою Аргентину... але викладачка порадила шукати себе. І от він знайшов, зараз найпопулярніший композитор.

ВЕД.: Хто вам допомагав знайти себе, хто був вашим першим вчителем?

ЧУХРАЙ: Першим вчителем був Коваленко Микола Федотович (незрячий). Викладав музику і співи. Він під час війни втратив зір. В мене доля склалася так, що незрячим був перший вчитель, в музичному училищі — незрячий, в консерваторії — незрячий. При тому, я ж не вибирав.... Брат, Яків, також у мене грав на гармошці. Потім служив у Німеччині і передав через Віталія Королька із Карлівки (служили вони разом) баян. Для мене це свято було. Але ноти я вчив сам. Не було в кого. Я так читав. Що розбирав, що ні. А Коваленко Микола Федотович був у нас в клубі і почув мене. Він запитав: а хто тут гра? Та ти приїдь до мене. І я баян на плечі, на велосипед і 6 км... Собака була вискочила коли я впав, але баян зберіг. Він запитує: а ти ноти знаєш? — Знаю. Смішно було, потім як подивився, що я там писав... А я ж записував практично по слуху «Турецький марш», популярну музику, «Полонез Огінського».

Потім уже приїхав в Полтаву, після 8 класу і навчався в вечірній музичній школі. Школа була дуже знаною в Україні своїми викладачами. Балацький Дмитро Євменович постійно працював і в училищі паралельно (Це автор «Розпрягайте, хлопці , коні»). Він був засланий. Було таке, що в столиці не мав права жити.

Крім того, що по баяну, я як хоровик у Балацького закінчував.

Викладач по баяну Засульський Володимир Григорович був у мене. Між іншим, вів він мене цікаво. Є таке у методиці, якщо людина здібна, то можна вести паралельно — по слуху. Тобто він твори вивчав зі мною в класі, а потім я вже десь і ноти читав.

ВЕД.: Після закінчення вечірньої музичної школи в Полтаві по класу баяна ви намагалися вступити до музичного училища. Чи вийшло з першого разу?

ЧУХРАЙ: Ні, не вийшло, але і за другим важко. Взагалі, треба сказати, що не так просто було. Зараз це в нас в училищі, слава Богу, а в Києві зараз — великі проблеми. Чи не престижна професія, чи що тут? Але сказати, що скрізь тебе ждуть, що ти закінчиш будь-який вуз, я не думаю. В нашій області постійно проводять «Юний віртуоз» і, мабуть, такого немає в інших областях. Тому що в нас багато талановитих дітей... Ну і тут же треба працювати... музиканту по 8 год....розумієте?

ВЕД.: А ви людина наполеглива?

ЧУХРАЙ: Наполеглива. Я по началу сідав і всю ніч... картина Айвазовського оживала. Коли ти можеш зосередитися, повністю бути в музиці, — це найвища насолода. Чайковський писав же прямо на партитуру, він не писав на клавір. І потім у нього є «клавіосуге» — це переклади із партитури на фортепіано.

ВЕД.: Для композитора дуже важливо мати такий собі творчий тандем із поетом-піснярем.

ЧУХРАЙ: Звичайно.

ВЕД.: За роки вашої творчості таких людей, я думаю, було чимало. Чи можете ви зараз згадати тих, хто не тільки писав тексти, а ще й допомагав вам навчитися чогось нового?

ЧУХРАЙ: Пашко Андрій Єфремович. Я вдячний йому безмежно, тому що я мало був знайомий з цим процесом, просто з поезією. Дмитро Покрас, Кос-Анатольський (творчі листування), Майборода, Данькевич, Польовий Валерій Петрович (самевін мене підмітив). У нас із Пашком, був цикл пісень «Дівич-вечір», там 7 пісень, і коли ці ноти попали Польовому, то він написав листа Пашку, що надзвичайно талановитий хлопець. Він мене весь час підтримував... Багато приїздили до Пашка і на радіо записувались. Колись Покрас прямо в студії сказав про мене слово — це велика підтримка. Багато в мене написано із Борисом Чіпом. Анатолій Лихошвай дуже цікавий. В нього такі твори: «Купила мама чобітки», «Купила півня за 4 гривні», а гривень ще не було, це пізніше. З Вернигорою, Котляром дуже цікава співпраця. Я писав музику до вистави «Не хлібом єдиним». «Молодичка» якраз звідти. Багато пісень... Юра Попов каже мені: ну шо, ти написав? а далі що? зараз воно йде, а потім? Я сподіваюсь, що щось залишиться.

Із Ляпаненко Миколою Івановичем дуже цікаво працювати. Він вимогливий. Із Казидубом , Михайлом Шевченко, стосунки із Борисом Олійником. З останнім я видав компакт-диск і збірку. Всі вони різні... Звісно я десь вчився. Скажімо, у Шевченка чи Бориса Олійника філософські по жанру пісні. Що таке пісня? Пісня, яка може претендувати на масову? Масова — це , як правило, пісня, що не перегружена образами, ні літературними, ні музичними. Два від сили три. А коли вже перегруз, тоді вже не сприймаємо. Всі ми знаємо, приспів визначальний. Але ж є пісні-балади, пісні патріотичного звучання. В Бориса Олійника просто чудові твори, наскільки ємкі. Потім уже не знайомий я був із Дмитром Луценком. Це лірик неперевершений. «І присмак губ, і присмак сліз, і присмак трепетних побачень» — ну хто таке може сказати?

ВЕД.: У 1974 р. ви написали музику до пісні, «Моя Полтава». Без сумніву, вагомий здобуток композитора. На урочистостях з нагоди 800-ліття міста Полтави виконав цю пісню...

ЧУХРАЙ: Віктор Женченко ... а потім Кобзон... Між іншим, я ніколи і не думав, що він (Кобзон) візьме. Мені сказав Леонід Сорокін: я з Йосьой говорив — принеси пісню. Я думаю: навіщо вона йому? Потім я прийшов, послухав його концерт, приніс пісню. А в нього оркестр був тоді — ансамбль «Время». І каже: «Давай ноти, щас Оганезов сыграет». А там такий незвичний вступ, тому він не зміг зіграти. Я взяв баянчик, зіграв — прекрасная песня. І потім Оганезов, зробив оркестровку і вони писали вночі, буквально до 4 ночі. А перше виконання — Віктор Женченко із симфонічним оркестром театру. Між іншим, цікава історія була. Коли вони записували її, готувалася вистава із Козловським. «Наталка Полтавка» мала бути ввечері, а ми накануні. Вже записуємо, не встигаємо... залізний занавіс там уже перекрили. Женченко пісню полюбив, а йому не давали співати. Там ситуація була, що приїхав Георгій Майборода, а в Майбороди пісень мало. І він ото співав пісню «Димить туман» і йому сказали, що «Мою Полтаву» не треба, а треба представити Майбороду. Женченко прийшов, кулаками по столу... і таке було.

ВЕД.: Дуже багато ваших пісень виконала Раїса Кириченко. Чим творча співпраця з цією співачкою відрізнялася від інших? Ви з нею, крім того, що творчо співпрацювали, ще й були добрими друзями.

ЧУХРАЙ: Вона відрізняється і зараз, і відрізнялася. Коли почуєш голос Кириченко, то це є Кириченко. Тому що вона дуже цільна людина. Завжди мала свою позицію, притому це все настільки виважено, настільки принципово. Я знаю те, що коли вона брала пісню, то жодного разу не було так, скажімо, записала і все. Такого не було. Якщо вона брала, вона повинна була заспівати. Треба сказати, це взагалі народний спів, школа дійсно від народу. А що стосовно поезій. Зараз із Тараса Григоровича Шевченка взяв пісню. В нього теж творчість наскільки ємка, наскільки мудра... Народний сам спів, він і зараз у нас в училищі наче є, але в консерваторіях немає, як би на задвірках, розумієте. А насправді також боротьба... Є народні хори. І їх більше, ніж академічних. Чому так? Буває партитура звучить, хор став і співа. А якщо воно надумане, то це вже від лукавого, розумієте?

Кириченко — це школа була. Не так просто писати діапазон такий. Якщо сопрано, скажімо, то є колоратурне... а тут свої особливості. Між іншим, Кобзон, коли записував «Мою Полтаву», казав, що: «Знаете, я всегда с композиторами свою нотку ищу». Там є, коли він співає «Та ти тільки мені одна щоночі снишся» він вверх пішов. І то чути зразу, що то Кобзон.

ВЕД.: Це фішка.

ЧУХРАЙ: То дуже важливо. Кириченко, дійсно, велика співачка. Це ознака того, що з її голосу співають і діти. «Чубарчики» у Дніпропетровську із Шишак дівчинка Гран-прі одержала, вже як мою співала...

ВЕД.: ... як народну.

ЧУХРАЙ: Да.

ВЕД.: У 1974 р. було створено ансамбль народної музики «Карусель». Ансамбль — лауреат міжнародних фольклорних фестивалів в Болгарії, Італії, у кого виникла ідея створити от саме такий колектив?

ЧУХРАЙ: А це примусово. Було так: якесь нове положення в Міністерстві культури. І між іншим, ідея чудова, що студенти музичного училища повинні проходити концертну практику. Мене директор викликав і сказав, що давай створи ансамбль і — на гастролі. Я зібрав студентів, знову ж таки домбро-балалаєчнй склад... А «Карусель» чого, того що карусель грали, карусель — це в мене по життю — малим грав, в поїздах, скрізь популярний такий твір.

Ми ж хотіли міняти. Виступали в Спілці композиторів і Майборода Вірі Чазовій записав, каже: ви ж не зітріть, дуже хвалили. Навіть Буєвський, нам замовляв, щоб записали його музику. Ну й сказали, що міняти назву. Що ми не видумували — все нічого.

Ті, які пройшли через ансамбль «Карусель», заслужені артисти: Валерій Стовбир, викладач нашого училища; Надія Добридень, заслужена артистка в Києві, в хорі Вірьовки співала; Муха Володя в Росії десь; Каратун в Кубанському хорі, заслужений артист, як тільки приїздить, співа «Мою Полтаву». Серед учасників ансамблю лауреати різних конкурсів...

ВЕД.: ... в багатьох країнах були?

ЧУХРАЙ: Тричі були в Мюнхені, попали перший раз на День Мюнхена. Крім того, були концерти Німеччина, Польща, Болгарія, Італія, Франція.

ВЕД: Нашим слухачам нагадаю, що О.Чухрай, є ще й, (крім того що композитором), викладачем Полтавського музичного училища ім. Миколи Лисенка. Дмитро Шарж, Олександ Литвиненко, Олександра Романенко, Богдан Чуб, — це прекрасні баяністи, яких не визнавали не тільки в Україні, а й за кордоном, сучасна молодь, чи є серед цих хлопців, дівчат бажання і така самовіддача в роботі?

ЧУХРАЙ: Є. Треба сказати так: якщо заразилися...

ВЕД.: ... вірус музики спіймали...

ЧУХРАЙ: ... так. Високе, тебе притягує, і не залишить байдужим. Зараз дуже багато музики цікавої, сучасної, але класика — твори, що не залишать тебе байдужим.

Дуже дорогі інструменти. І це проблема № 1. Ми можемо в Італії купити. У нас роблять інструменти тільки в Житомирі. Росія — 14 тис. доларів, Італія — 6 тис.

Є й зараз талановитий хлопець в мене, Артем.

ВЕД.: Наша розмова уже добігає кінця, але маю ще задати вам одне питання. Зазвичай, задаю його нашим гостям останнім. Рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою? Скільки б собі поставили?

ЧУХРАЙ: Я думаю, що 10.

ВЕД.: Це прекрасно. Нагадаю, друзі, гостем сьогоднішнього випуску програми «Персона грата» був заслужений діяч мистецтв України, викладач Полтавського музичного училища ім. Миколи Лисенка, композитор, автор багатьох творів інструментальної та вокально-хорової музики Олексій Іванович Чухрай. Дякую, що сьогодні завітали на нашу програму.

ЧУХРАЙ: Спасибі.

ВЕД.: Перед мікрофоном для вас працював Дмитро Канюка. Нагадаю, програму «Персона грата» слухайте не тільки в ефірі радіо «Ваша хвиля» , а й читайте на сторінках Інтернет видання «Полтавщина». Почуємось!