24.01.2013 | 9:32

УСРР – УРСР: 1922 – 1991. Коренізація: партія міняє шкіру й обличчя

Стислий зміст попередньої частини

Запровадження НЕПу відкривало шлях до відродження економіки, зруйнованої Першою світовою та Громадянською війнами, а також політикою воєнного комунізму, послаблювало соціальну напругу, однак не вирішувало всіх економічних і суспільних проблем. Кремль обмежив політичну та господарську автономію УСРР і нав’язував селянам вступ до колгоспів та радгоспів. За цих обставин значна частина українського населення вважала більшовицьку владу окупаційною.

Національний склад керівництва УСРР на початку 1920-х років був переважно неукраїнським. Питома вага українців в органах влади не перевищувала 35% й особливою мізерністю вирізнялась у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів (міністерств) налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і тільки 12% українців. За даними 1923 року, лише 797 із 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою.

У лавах комуністичної партії наприкінці 1920 року налічувалося тільки 20,1% українців. Один із лідерів російських більшовиків Микола Бухарін на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року відверто назвав склад комуністичної організації України «російсько-єврейським».

Подібною була ситуація й в інших національних республіках. Це становило реальну загрозу більшовицькій владі.

Радянський плакат до 1 травня. 1920 р.Радянський плакат до 1 травня. 1920 р.

У квітні 1923 року відбувся XІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації. Декларувалося, що її основною метою є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та реально на перший план виходило інше: вкоренитися більшовикам у національних республіках (звідси й назва — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників із місцевих кадрів. Водночас вирішувалося пропагандистське завдання: вся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша, влада виявляє турботу про розквіт національних республік.

Український різновид коренізації дістав назву українізації.

27 липня 1923 року Раднарком УСРР видав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл із визначеними строками їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня того ж року, мав назву «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Він зобов’язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Працівники партійних і радянських установ мусили оволодіти нею і широко використовувати в повсякденній діяльності.

«Запрацювали» ці документи не відразу, бо наражалися на відкритий та прихований опір з боку червоного чиновництва й апаратників КП(б)У. Реальна українізація почалася з 1925 року, коли пости секретарів ЦК втратили Еммануїл Квірінг (1888–1937) і Дмитро Лебідь (1893–1937), котрі відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі.

Лазар Каганович і Йосип СталінЛазар Каганович і Йосип Сталін

Із 1925 по 1928 рік посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У обіймав один із найближчих соратників Сталіна Лазар Каганович (1893–1991). Він був уродженцем Київської губернії, з 1907 року працював шевцем у Києві, де й вступив у 1911 році до РСДРП(б).

Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. При ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Він і сам вивчив українську мову та намагався розмовляти нею.

У квітні 1925 року ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що справа «зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження комуністичних сил усієї партії для опанування української мови». Зокрема, визнавалося за необхідне перевести на українську діловодство ЦК і його відділів. Невдовзі, а саме 30 квітня, ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового здійснення повної українізації радянського апарату.

Брошура «Українізація радянських установ». 1925 р.Брошура «Українізація радянських установ». 1925 р.

Етнічний склад влади вдалося змінити досить швидко. Станом на 1927 рік кількість українців-держслужбовців зросла до 54%. Компартійний контингент обернули на формально український (не за суттю, за справною «цифрою») завдяки масовим наборам у партію, що почалися з 1924 року. Тоді ж, у 1927-му, питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У дійшла майже до 52% (при цьому чисельність партійних лав зросла з 54 818 осіб у 1922 році до 168 087 — у 1927-му).

Проте в самому ЦК КП(б)У представництво українців зоставалося низьким і не перевищувало чверті. А керівниками цього органу із санкції центрального партапарату, тобто Москви, обиралися тільки неукраїнці. Так у період від смерті Леніна (1924) до смерті Сталіна (1953) першими / генеральними секретарями ЦК КП(б)У по черзі були: німець Еммануїл Квірінг, єврей Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор, росіянин Микита Хрущов, знову Каганович, ще раз Хрущов, росіянин Леонід Мельников, і тільки з 4 червня 1953 року — українець Олексій Кириченко.

Значною мірою правляча верхівка виявляла нехтування нею ж затверджених норм. До владних установ вимагалося звертатися письмово — українською, але в самих тих конторах усі службовці могли демонстративно спілкуватися виключно російською мовою. Чиновники, котрі відряджалися в Україну з Росії, від українізації звільнялися. Заплановані перевірки знання української мови партапаратом багато разів відкладалися і, зрештою, проведені не були.

Отож і виходило, що влада в масі своїй не українізувалася, але змушували це робити низи, що й без того були українцями — у сільській місцевості, або ж російськомовний міський пролетаріат і посталу завдяки НЕПу радянську буржуазію, чим тільки викликала їхнє обурення показною кампанійщиною.

Радянський плакат «Стой! Ночная панель». 1929 р.Радянський плакат «Стой! Ночная панель». 1929 р.

Відтак не видаються дивними емоційні висловлювання людей, які щиро вболівали за українську справу й намагалися офіційному блюзнірству протиставити реальні справи.

Олександр Шумський, один із лідерів колишньої Української партії комуністів (боротьбистів): «У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду».

Сергій Єфремов, дійсний член і віце-президент Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН): «Треба, щоби згинуло це рабське покоління, котре звикло тільки „хохла зображати“, а не органічно почуватися українцями».

Чи не правда, слова ці й сьогодні звучать надзвичайно актуально?

Чого в діях тодішнього радянського чиновництва було більше — банальної дурості та вислужування перед начальством, чи свідомої дискредитації українізації — відповісти складно. Однак саме з тих часів відомі приклади українізаторських надмірностей, якими й досі лякають сучасних «тьоть Моть» (так звали одну з ключових героїнь п’єси «Мина Мазайло», написаної Миколою Кулішом у 1928 році, котра кричала, що їй «Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою!»).

Брошура «Голос українізатора». 1927 р.Брошура «Голос українізатора». 1927 р.

Саме тоді вигадувалися штучні псевдоукраїнські терміни і замість усталеного слововживання нав’язувалися форми, що на думку деяких розумак більше відповідали особливостям нашої мови («дармовис» замість «краватки»). Навіть особисті імена пропонували перекладати, починаючи з класиків російської літератури: Лев Толстой — Левко Дебелий, Олександр Пушкін — Сашко Гарматний.

Знаходилися «ентузіасти», котрі пропонували замінити в Україні десяткову систему рахування на систему коп, тобто в основу лічби покласти не число 100, а 60.

Ще раз підкреслимо, здійснення коренізації в неросійських республіках відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади і мало сприяти зміцненню будованого ладу. Та, як би там не було, вітчизняна культура отримала хоч і тимчасову, проте унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку й значною мірою скористалася нею.

Головну практичну роль у забезпеченні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (йому тоді підпорядковувалися й усі ділянки культури), котрий до 1926 року очолював Олександр Шумський, потім — Микола Скрипник (про долі цих українських патріотів і водночас переконаних комуністів ітиметься далі).

Результати українізації були вагомими. Наприкінці 1920-х років в УСРР налічувалося понад 80% загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання та багато середніх спеціальних навчальних закладів. На українську перейшло повністю понад чверть інститутів і більше половини технікумів. У решті вишів принаймні було запроваджено вивчення студентами української мови та викладання нею частини дисциплін. У містах і промислових осередках діяли державні курси української мови, у Харкові — Центральні державні курси українознавства, що, крім педагогічної, здійснювали науково-дослідну роботу.

Українська мова впроваджувалася навіть у школах командного складу й у деяких червоноармійських частинах (проте вже в 1926 році вийшло таємне розпорядження, що «національне свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку»).

Радянський плакат, присвячений боротьбі з неписьменністю. 1920 р.Радянський плакат, присвячений боротьбі з неписьменністю. 1920 р.

Здійснення українізації сприяло розв’язанню іншої проблеми, що постала перед радянською владою, — ліквідації неписьменності населення.

Відповідну постанову Раднарком УСРР ухвалив ще у травні 1921-го. А в 1924 році розпочалося впровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей. У містах це завдання в основному було виконане за кілька років. Проте в цілому до 1928 року поза школою залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Перепис 1927 року показав, що серед учителів вищу або середню спеціальну освіту мали 22,9%. Решта закінчила середню або лише початкову школу. Нестачу вчительських кадрів намагалися подолати шляхом збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення строків навчання в них.

Та не вистачало не тільки педагогів.

Радянський плакат «Надо больше знать». 1920 р.Радянський плакат «Надо больше знать». 1920 р.

Держава потребувала мільйонів кваліфікованих фахівців, але з підозрою ставилася до дипломованих «буржуазних спеців» і мирилася з ними в силу необхідності. Тому йшла прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. Від таких абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Однак полегшені правила прийому не розв’язували проблему зробітничення вищої школи: студенти мусили оволодівати знаннями. Через це при інститутах довелося створювати робітничі факультети — загальноосвітні навчальні заклади для підготовки робітників і селян до вступу (фактично — зарахування без іспитів) у виші.

На робітфаки відряджали комсомольців і комуністів, членів комнезамів, червоноармійців, котрі вміли читати, писати та знали 4 арифметичні дії. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачували стипендії.

Радянський плакат «Рабфак на дому». 1925 р.Радянський плакат «Рабфак на дому». 1925 р.

У середині 1920-х років інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалися з нових людей. Поміж них було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. При цьому росіяни переважали серед технічної, наукової і викладацької інтелігенції, євреї — у медицині та мистецтві. Непропорційно високою залишалася чисельність останніх у керівних структурах наступника ЧК — ДПУ (Державного політичного управління), у 1934 році уведеного до складу НКВС. Щоправда, завдяки українізації зросла вага місцевих кадрів у складі керівного персоналу, особливо в селах. Однак у цілому вона не відповідала частці українців у структурі населення республіки.

Процеси українізації, крім власне УСРР, охопили й інші території, де переважало українське населення, — Кубань, Курську, Воронезьку і Саратовську області, Далекий Схід тощо. Тут відкривалися українські школи, лікнепи, робітфаки, засновувалися періодичні видання, хати-читальні, клуби. Кадри для українських шкіл поза межами республіки готували Краснодарський, Бєлгородський і Благовєщенський педагогічні інститути, українські відділення на ряді факультетів Воронезького університету. На Курщині діяв Український педтехнікум.

Водночас створювалися сприятливі умови для розвитку етнічних меншин, які мешкали в УСРР. У місцях їх компактного проживання були організовані національні райони — російські, болгарські, німецькі, єврейські, грецькі, польські. Тут відкривалися національні школи, клуби, театри, мовою тієї чи іншої етнічної групи велося діловодство, друкувалася преса. Підготовкою відповідних педагогічних кадрів, зокрема, займалися німецький педтехнікум у Запоріжжі, польський педагогічний інститут у Києві, єврейські відділення при Одеському й Київському педагогічних інститутах.

Журнал «Жовтеня»Журнал «Жовтеня»

За часів українізації більша частина книжок, журналів і газет в Україні стала друкуватися українською. При чому серед них були не лише художні видання, але й наукові — з математики, фізики, хімії, біології, сільського господарства, медицини, різних технічних дисциплін.

1920-ті роки відзначилися бурхливим розвитком національної літератури та інших мистецтв. Великою популярністю користувалися твори прозаїків Івана Микитенка (1897–1937), Миколи Хвильового (1893–1933), Юрія Яновського (1902–1954), Анатолія Шияна (1906–1989 ), поетів Миколи Бажана (1903–1983), Володимира Сосюри (1897–1965), Максима Рильського (1895–1964), Павла Тичини (1891–1967), драматургів Івана Кочерги (1881–1952), Миколи Куліша (1892–1937) та багатьох інших майстрів слова. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 році постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), що об’єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності (голова — М.Хвильовий).

З’явилися майстерні переклади класиків європейської та світової літератури, а отже для масового вітчизняного читача зробилися доступними твори Шекспіра, Байрона, Лондона, Лонгфелло, Шиллера, Ґете, Бальзака, Золя, Ібсена, Гамсуна та багатьох інших авторів.

Радянський плакат «Я теперча...». 1925 р.Радянський плакат «Я теперча...». 1925 р.

У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали Михайло Бойчук (1882–1937), Федір Кричевський (1879–1947), Георгій Нарбут (1886–1920), Микола Самокиш (1860–1944), у музичному мистецтві — Григорій Верьовка (1895–1964), Борис Лятошинський (1894–1968), Левко Ревуцький (1889–1977).

Цілковито україномовний репертуар запровадили 75% театральних труп. Широке визнання здобули театральні колективи «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом (1887–1937) та ім. І.Франка під керівництвом Гната Юри (1887–1966). У 1927 році була створена Київська кіностудія.

Масштабні заходи з українізації справили неабиякий пропагандистський ефект на закордонних українців. У березні 1924 року до Києва повернувся з п’ятирічної еміграції Михайло Грушевський, ще до цього обраний академіком ВУАН. У своїх коментарях він підкреслював національно-культурні досягнення радянської України, що разюче контрастували з асиміляторськими діями польських властей по відношенню до західноукраїнського населення.

Як писав у книзі «У ворожому таборі» Юрій Горліс-Горський, «Українська держава з червоним прапором замість жовто-блакитного — багатьом видавалася вже чимсь реальним. Галичани, переважно молодь, перебігали до „радянської України“ цілими юрбами».

Розплата за ілюзії прийде пізніше. І буде нещадною.

Після ліквідації (з 1920 року) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української Академії наук. У 1921 році уряд схвалив положення, згідно з яким Академія, названа Всеукраїнською, визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Новий статус мав підкреслювати залучення до наукових досліджень українських учених і за межами УСРР.

Агатангел Кримський (помре у в’язниці)Агатангел Кримський
(помре у в’язниці)

ВУАН очолила активне та різнобічне вивчення української мови, для чого при ній засновувалися два важливі наукові центри: Інститут Мовознавства та Інститут Наукової Мови.

Вітчизняними лінгвістами було підготовлено і видано чимало цінних наукових розвідок. За редакцією Агатангела Кримського (1871–1942), видатного українського мовознавця-поліглота, історика, письменника і перекладача кримськотатарського походження, — опубліковано шість томів (А—С) «Російсько-українського словника». Усього ж до 1929 року побачили світ близько 30 різних термінологічних словників українською мовою. У 1927-му був остаточно впорядкований український правопис.

Стараннями академіка Володимира Перетца (1870–1935) у Ленінграді постало Товариство дослідників української історії, письменства й мови, що діяло спершу як комісія, а потім — як філія ВУАН.

Володимир Перетц (помре у засланні)Володимир Перетц
(помре у засланні)

Однак відносини ВУАН із радянським керівництвом не складалися й були напруженими, позаяк коритися компартійному диктату вчені не бажали. Через те, що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою», зв’язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець. Бажаючи взяти наукові кадри під свій контроль, у 1929 році влада здійснила оновлення складу дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо ЦК КП(б)У. Завдяки цьому академіками ВУАН зробилися три народні комісари (тобто міністри) УСРР, голова Держплану СРСР та низка партійних висуванців.

Поміж останніх числився, наприклад, Матвій Яворський (1885–1937) — виходець із Галичини, який першим із вітчизняних істориків узявся укладати історію України за «марксистсько-матеріалістичним законом». Але, на думку влади, відірватися від «націоналістичного ухилу» він не зміг, через що вже в лютому 1930 року був виключений із партії та зі складу ВУАН, незабаром заарештований і в 1931-му засланий на Соловецькі острови, де його життя й увірвалося.

Не спромігся догодити владі й новий академік Володимир Юринець (1891–1937), родом зі Львівщини, філософ-марксист, публіцист, поет, літературний і мистецький критик. Обвинувачений у філософському ревізіонізмі, ухилах у кантіянстві, геґельянстві та «буржуазному націоналізмі» у 1936 році він був заарештований, помер у засланні.

Як бачимо, навіть лояльним до більшовицької влади науковцям відступи від марксистських канонів не пробачалися, що вже говорити про учених, які демонстрували незалежну поведінку. Ледь не всім їм боротьба за істину коштувала свободи, якщо не самого життя.

Євген Тимченко. Фото зроблене 9 вересня 1938 р. у день арешту вченого органами НКВСЄвген Тимченко.
Фото зроблене 9 вересня 1938 р. у
день арешту вченого органами НКВС

На 5 років заслання до Красноярського краю був засуджений академік АН УРСР, член-кореспондент AH CPCP Євген Тимченко — мовознавець-україніст, перекладач. Народився він 27 жовтня 1866 року в Полтаві. Працею всього життя вченого був багатотомний Історичний словник української мови. Та побачити його надрукованим повністю укладачеві не судилося — видали тільки 2 томи. Черговий випуск був знищений у друкарні. Особливе обурення влади викликали словарні матеріали, що охоплювали період до XIV сторіччя, — згідно офіційних поглядів української мови до того часу існувати не могло.

***

Запровадження НЕПу та здійснення коренізації супроводжувалися гострою ідейною боротьбою всередині партії. Партії більшовицької. Єдиної на той час. Позаяк діяльність усіх інших політичних сил до 1925 року в УСРР була припинена. Використовуючи ідеологічний та моральний тиск, репресії та терор, більшовики ліквідували всіх своїх політичних противників.

Один із піків чвар у компартійному керівництві припав на 1923–1924 роки. Зумовлювався він кризою НЕПу, що призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліками в діяльності самої партії, загостренням боротьби за «крісла» й особистим суперництвом у владній верхівці у зв’язку з хворобою Леніна.

У жовтні 1923-го Лев Троцький (справжнє прізвище — Бронштейн) піддав критиці бюрократизацію партійного апарату та згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснив неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії.

У розгорнутій із цього приводу дискусії опоненти Троцького стверджували, що розвиток демократії знизить дисципліну, ослабить партію. Саме на їхню позицію обіперся Сталін, прокладаючи собі дорогу до влади.

Суперники майбутнього диктатора зазнали поразки. У резолюції ХІІІ конференції РКП(б) у січні 1924-го було зазначено, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил». Деякі з її представників позбулися займаних посад, зрозуміло, що не з власної волі.

Плакат, виданий до першої річниці Жовтневого перевороту: 1 — Ленін; 2 — Троцький; 3 — Зінов’єв; 4 — Луначарський; 5 — Каменєв; 6 — Свердлов (Сталін серед «Вождів пролетарської революції» не фігурував)Плакат, виданий до першої річниці Жовтневого перевороту: 1 — Ленін; 2 — Троцький; 3 — Зінов’єв; 4 — Луначарський; 5 — Каменєв; 6 — Свердлов (Сталін серед «Вождів пролетарської революції» не фігурував)

Новий виток політичної боротьби спричинила смерть Леніна. Троцького та його прибічників, позиції яких ослабли, але залишались усе ще міцними, піддали жорстокій критиці. Звинуваченого в «ревізії ленінізму» Троцького зняли з поста голови Реввійськради, після чого він уже не міг претендувати на роль лідера в країні. Різнобічні помилки ставилися у вину також іншим членам партійного керівництва: Григорію Зінов’єву (справжнє прізвище — Апфельбаум; 1883–1936), Леву Каменєву (справжнє прізвище — Розенфельд; 1883–1936), Олексію Рикову (1881–1938), Миколі Бухаріну (1888–1938). У результаті здійсненої пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму», він почав висуватися на перші ролі в країні й партії.

І знову були зроблені «оргвисновки» щодо політичних опонентів. Зокрема в Україні, як зазначалося вище, позбувся посади першого секретаря ЦК КП(б)У Е.Квірінг, більшовик із 1912 року, котрий стояв на позиціях, близьких до поглядів Зінов’єва й Каменєва.

Через опір проведенню політики українізації Квірінг був звинувачений вітчизняними націонал-комуністами також у російському шовінізмі, та в Москві він отримав посаду заступника голови Вищої ради народного господарства СРСР, згодом — інші вагомі «портфелі», аж поки не був остаточно усунутий як можливий політичний противник Сталіна.

Економічні труднощі 1925 року зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність вибраного політичного курсу. «Нову опозицію», зокрема Зінов’єва та Каменєва, не влаштовувало висунення Сталіна на провідні позиції. Супротивники Сталіна вважали, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії. Показовим було звернення М.Бухаріна до селянства: «Збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть», тоді як більшість членів партії вважали своїм завданням не сприяти збагаченню, а боротися з ним, протистояти селянам-куркулям.

Радянський плакат «Строй социализм». 1926 р.Радянський плакат «Строй социализм». 1926 р.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 році. Представники опозиційних платформ щодо лінії Сталіна критикували його за застосування недемократичних форм боротьби зі своїми опонентами — виключення з партії, звільнення з роботи, висилання у віддалені райони, а також за кордон. Та опозиція не мала можливостей для поширення власних поглядів у масах. Користуючись становищем, Сталін, дискредитуючи супротивників, поліпшував свій авторитет відданого захисника «ленінського» курсу та єдності партії.

Третя криза НЕПу (1927–1928), коли виникли труднощі з хлібозаготівлею, а уряд вдався до репресивних заходів щодо селян, викликала критику Сталіна та його поплічників за повернення до політики воєнного комунізму. На противагу цьому М.Бухарін, О.Риков та їх прибічники обстоювали економічні, ринкові методи господарювання. Проте група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. У результаті Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Радянський плакат «Иди выбирать...». 1926 р.Радянський плакат «Иди выбирать...». 1926 р.

Широкий розмах українізації страшив Москву, котра прагнула тотальної влади. Наприкінці 1920-х процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані ті, хто, з точки зору центру, відстоював «помилкові погляди». Розгорнулась шалена боротьба проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії (представники націонал-ухильництва, як різновиду націонал-комунізму, намагалися поєднати останній з національним рухом). Окремі керівники України були оголошені «ворогами народу» й знищені.

Влада згадала національно-свідомим українцям усі попередні «гріхи».

Обкладинка книги М.Равича-ЧеркаськогоОбкладинка книги М.Равича-Черкаського

Ще у 1923 році між першим секретарем ЦК КП(б)У Е.Квірінгом та публіцистом Мойсеєм Равич-Черкаським, українським комуністичним діячем єврейського походження, першим офіційним істориком КП(б)У, розгорілася полеміка стосовно специфіки діяльності останньої та завдання партії щодо національного питання. Публіцист закликав до становлення КП(б)У як української партії, до розширення її самостійності, зменшення залежності від Москви. Турбувало його й переважання в КП(б)У некорінного населення.

У 1932 році Равич-Черкаський був виключений із партії, оголошений контрреволюціонером й узятий під варту. У січні 1935-го — висланий до м. Чердинь Пермської області. Улітку 1936 року знову заарештований та засуджений до 5 років позбавлення волі. Подальша його доля невідома.

Олександр ШумськийОлександр Шумський

У 1926 році в українському націоналізмі був звинувачений Олександр Шумський, ідеолог національного відродження, із 1924 року — нарком освіти України, який багато уваги приділяв питанням українізації, виступав за виведення вітчизняної освіти, науки і культури на європейський рівень. Саме на нього Сталін поклав відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. «Крамола» ж у позиції Шумського полягала, крім підтримки українізації, у тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища главу, бажано етнічного українця, та протестував проти практики призначення керівників України з Москви.

Спочатку Шумський був висланий до Москви на другорядну роботу у профспілці, у 1933-му — заарештований за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до «Української військової організації», яка нібито готувала антирадянське збройне повстання, й засуджений до 10-річного ув’язнення. У 1937 році проти тяжко хворого бранця знову висунули звинувачення у зв’язку зі справою боротьбистів.

Після закінчення терміну заслання у 1943-му через хворобу Шумський змушений був залишитись у Красноярську, де працював над монографією «Малороси». Текст книги він знищив у 1946 році, прийнявши рішення про самогубство. Про останнє він повідомив Сталіна в особистому листі, та спроба самовбивства виявилася невдалою. Невдовзі незламний борець був убитий за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова й Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.

Микола ХвильовийМикола Хвильовий

Піддавався переслідуванням і Микола Хвильовий, переконаний комуніст (навіть у ЧК якийсь час служив!), етнічний росіянин (справжнє прізвище Фітільов), у 1920-ті — один із найпопулярніших українських письменників, котрий гостро критикував сталінські форми й методи будівництва соціалізму в духовному житті. На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви», яке він аргументував тим, що «Москва — центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися європейською культурою.

Сталін ще в 1926 році у листі до Л.Кагановича засудив ідеї митця. Але той не здавався. Року 1927-го вийшла перша частина головного твору письменника — роману «Вальдшнепи». У ньому автор бив на сполох: національна політика більшовиків є обманом, насправді, як за царських часів, відновлюється «єдина неподільна» Росія, де національні республіки приречені на статус колоній.

Позиція Хвильового та його прихильників була чіткою. Іван Огієнко (митрополит Іларіон) схарактеризував її так: «хочемо творити свою українську інтелігенцію, і хочемо бачити її скрізь — не хочемо навчати москалів української мови, щоб вони керували нами».

Зазнавши шаленого цькування, 13 травня 1933 року Микола Хвильовий застрелився. Посмертна записка закінчувалася словами: «Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія».

Не вибачила влада й економісту Михайлу Волобуєву (1903–1972), котрий у статті «До проблем української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією, тож тільки ліквідація економічного визиску здатна зруйнувати провінційне становище української мови та культури (цю статтю деякі дослідники розглядають як теоретичну платформу націонал-комунізму). Зазнавши переслідувань з боку офіційних радянських організацій, учений змушений був написати спростування своєї теорії, засудити власні погляди як помилкові і, навіть, антинаукові. Та й це не зарадило. 1933-го року Волобуєва було заарештовано, засуджено до 5 років виправних таборів, згодом вирок замінили на заслання до Казахстану.

XV з’їзд ВКП(б), 1927 р.XV з’їзд ВКП(б), 1927 р.

На передньому плані члени політбюро ЦК ВКП(б): Риков, Скрипник, Сталін

7 липня 1933 року, звинувачений у націонал-ухильництві та в причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — Микола Скрипник, колишній професійний революціонер і широко ерудована людина, особливо в галузі вітчизняної історії, української літератури, економіки і права. Після подій 1917 року він займав вагомі посади в українському радянському керівництві: голови Народного Секретаріату (1918), наркома внутрішніх справ (1921–1922), наркома юстиції (1922–1927), наркома освіти (1927–1933). На останній посаді Скрипник активно сприяв проведенню українізації середньої та вищої школи, підготовці національних кадрів учителів і викладачів, надавав широку підтримку становленню газетно-журнальної та книговидавничої справи українською мовою, організував масштабну допомогу в українізації освіти у місцях компактного проживання українців поза межами України (передусім на Кубані і в Казахстані). Завдяки енергії наркома у Росії було організовано близько 500 українських шкіл і 2 виші. У 1928 році Скрипник затвердив новий український правопис (робота над ним тривала понад 3 роки), нормативи якого максимально наближалися до специфіки української мови. Під керівництвом народного комісара освіти здійснювалися масштабні заходи з вироблення вітчизняної наукової термінології.

Скрипник не тільки підтримував новаторські ідеї видатних українських митців, а й провадив значну самостійну дослідницьку роботу, зокрема з національного питання. Наукова і публіцистична спадщина цієї людини налічує понад 810 назв статей, брошур, збірників.

Фанатична віра у комуністичні ідеали й відданість ідеям українства та несумісність цих двох якостей спричинили особисту трагедію Миколи Скрипника. Йому довелося на власні очі побачити голодомор у селах і початок «розстріляного відродження». Пережити цього він не міг.

Загинула й величезна кількість рядових учасників процесу українізації.

Степан РудницькийСтепан Рудницький

Дискредитуючи патріотичні українські сили, влада змушувала свої жертви давати потрібні свідчення. Скажімо, академік Степан Рудницький (1877–1937), організатор і перший директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, заарештований у 1933 році, під тиском слідчих визнав: «Користаючись з швидкого процесу розвитку українізації, ми роботу в галузі мовознавства спрямовували так, щоб у питаннях правопису, лексикону, у фразеології, термінології й стилістики виживати з української мови російські впливи, причому робилося це підкреслено, одверто, з розрахунком на те, що, загострюючи таким чином увагу на цих питаннях, пощастить протягати ідею незалежности України».

А колишній керівник Головнауки Народного комісаріату освіти на прізвище Коник, до речі теж галичанин за походженням, свідчив: «У галузі наукового мовознавства провадилося глибоке шкідництво, запроваджувалися видумані слова, аби вигнати з української мови слова, запозичені з російської мови. Цим шляхом ми не тільки руйнували наукову мову, а й живу розмовну, що вбирала в себе величезну кількість варваризмів, галицизмів, і по суті ставала некультурним жаргоном».

З утвердженням сталінізму знищувалися люди — цвіт українства — фізично, морально. Тисячами!

Розстріляне відродження — так названо покоління вітчизняних митців і науковців, чий талант проявився у 1920-х — на початку 1930-х років, цілу генерацію, вигублену кривавим сталінським режимом.

Тільки 3 листопада 1937 року «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Всього — понад 100 кращих синів українського народу, представників його інтелігенції.

Знищувалися організації, в першу чергу такі осередки українського слова, як ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС. Закривалися редакції журналів, зокрема «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт». Фактичного розгрому зазнала Українська Академія наук.

Знищувалися книги. Той же «Російсько-український словник» та словники термінологічні. Натомість у 1933-му вийшов новий правопис (невдовзі його теж затаврують як націоналістичний), а в 1937-му — новий «Російсько-український словник», де питомо українські слова оголошувалися рідковживаними, діалектними, або й узагалі викидалися.

Калічилася й сама українська літературна мова. З метою максимального наближення до російської затиралися притаманні їй особливості. Наприклад, ретельно обмежувалося використання кличної форми іменників, нав’язувалися дієприкметники минулого часу на -вший, що були калькою з російської.

Суспільно-політичну, наукову й технічну термінологію віднині дозволялося формувати тільки на основі мови російської.

До школи, від початкової до середньої, поверталася російська — у дедалі більших обсягах. Як основна мова викладання запроваджувалася вона й у вишах. З цією метою університети, відновлені в УСРР у 1933 році, підпорядковувалися безпосередньо Москві.

Стрімко зростали обсяги російськомовної преси, що видавалася в Україні. На 75% зробилися російськими звукове кіно і радіо. Жахливого занепаду зазнав український театр.

В умовах тотальної русифікації багато людей просто не наважувалися говорити українською, щоб не накликати на себе лиха.

Радянський плакат «Капитан страны Советов». 1933 р.Радянський плакат «Капитан страны Советов». 1933 р.

Всесоюзною мовою, що мала об’єднати у складі СРСР усі народи, оголошувалася російська. Так учив товариш Сталін. Хто проти цього, той шкідник, ворог народу. А ворог підлягає знищенню.

Реалізовували сталінські настанови в Україні Станіслав Косіор, із 1928 року — генеральний секретар ЦК КП(б)У, та Павло Постишев, надісланий в Україну 1933-го року для виконання плану хлібозаготівель і призначений другим секретарем ЦК КП(б)У.

Сталін пильно стежив за їхньою діяльністю. Так, коли Косіор готував доповідь із національного питання для листопадового, 1933 року, пленуму ЦК КП(б)У, кремлівський вождь особисто зробив поправки. Зокрема такі: «Про галичан [...] Закидати грязюкою всі антикомуністичні партії українців, включаючи с.д. та с.р., як зрадників українського народу».

(Мова йшла про західних українців, що противилися колонізаторській політиці Польщі. Воістину, зрівнятися зі Сталіним у наклепах з метою дискредитації політичних супротивників та інших інсинуаціях не змогла навіть геббельсівська пропаганда!)

Радянський плакат «Каждая кухарка...». 1925 р.Радянський плакат «Каждая кухарка...». 1925 р.

Радянські керманичі примудрилися «українських націоналістів» звинуватити навіть у Голодоморі. Наприклад, колишнього члена Української комуністичної партії (укапістів) Андрія Річицького, який у той час був членом ЦК КП(б)У і ретельно виконував накази центру, а в 1934-му вже «проходив» по справі «Української військової організації», на спеціально влаштованому відкритому судовому процесі було публічно засуджено до смертної кари за нелюдське поводження під час хлібозаготівель із селянами с. Арбузинка.

Неймовірний цинізм влади полягав у тому, що в грудні 1932-го інформаційний звіт ЦК КП(б)У дії Річицького — реквізицію у 20 селян садиб із землею — схвалював як такі, що сприяли «поступу в хлібозаготівлях».

Сталін безпосередньо стежив за перебігом цієї судової вистави: заступник голови ОДПУ УСРР Зиновій Кацнельсон доповідав про неї кремлівському фюреру особисто.

У червні 1938 року XIV з’їзд КП(б)У прямо пов’язав українізаторську політику із намаганнями «троцькістів», «бухарінців» і «буржуазних націоналістів» відірвати український народ від «братньої дружби з великим російським народом» та повелів остаточно зліквідувати «наслідки ворожого шкідництва».

Утім, у керованій параноїком державі в безпеці не могли почувати себе навіть його найближчі підручні. І Косіора, і Постишева розстріляли в 1939 році. При цьому першого звинуватили у приналежності до так званої «Польської Військової Організації», другий «виявився» японським шпигуном і правим троцькістом.

Подібна доля спіткала й Андрія Хвилю (справжнє прізвище Олінтер). Довголітній завідувач відділу агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, а з 1933 року — заступник народного комісара освіти УРСР, був принциповим борцем проти українського націоналізму. Саме він спричинився до ліквідації багатьох діячів української культури. Він же став автором першої переробки українського правопису в напрямі зближення української мови з російською. Не допомогло. У 1937 році Хвиля був заарештований, у 1938-му — розстріляний.

Так Сталін намагався провали власних спроб побудови комуністичного суспільства пов’язувати з діяльністю різноманітних «ухильників», «націоналістів», «ворогів народу». Дехто цим байкам вірить і досі.

Ігор ГАВРИЛЕНКО