24.12.2012 | 9:00

Початок (входження українських земель до складу СРСР)

Перша спроба російських більшовиків оволодіти територією України була здійснена в грудні 1917 року.

Ситуацію на початку збройної інтервенції виразно характеризують тогочасні висловлювання Володимира Затонського. Керівник Київського комітету Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), скорочено РСДРП(б), син волосного писаря з Поділля, визнавав: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька».

У цих словах окреслена й подальша програма дій, цілі та методи більшовиків.

Затонський, Коцюбинський, Бубнов. 1918 рЧлени Всеукраїнського центрального військово-революційного комітету (зліва направо): Володимир Затонський (1888–1938), Юрій Коцюбинський (син письменника; 1896–1937), Андрій Бубнов (1884–1938). 1918 р.

Остаточно утвердити свою владу в Україні більшовикам вдалося ціною кривавої, майже трирічної війни, і тільки з третього приступу.

Піком громадянської війни став рубіж 1919–1920 років. Братовбивство й безлад на території України досягли тоді апогею. За владу боролися Червона армія (більшовики), Добровольча армія Антона Денікіна (білогвардійці), Директорія на чолі із Симоном Петлюрою, поляки, численні отаманські загони тощо.

Плакат Добровольчої арміїПлакат Добровольчої армії

Характерними ознаками цього періоду стали прогресуючий параліч влади, наростаючий безлад у країні, єврейські погроми (найкривавіші з них відбулись у Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі).

Дедалі більші території охоплювали отаманські рухи, котрі нерідко межували з відвертим бандитизмом. В основі отаманщини лежали низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягти своїх інтересів лише силою. В умовах кількарічної світової та безпосередньо громадянської війни народ звик до щоденного насильства, збройної боротьби, вбивств.

Загальна чисельність радянських військ, задіяних в Україні, була порівняно незначною і не перевищувала 11 тисяч, але вони спиралися на підтримку пробільшовицьки налаштованого партизанського руху. Уже в січні 1919 року два колишніх петлюрівських отамани Матвій Григор’єв і Зелений (Данило Терпило) оголосили про перехід на радянські позиції та розпочали боротьбу проти Директорії зсередини. Їхні загони налічували майже 50 тисяч бійців. Катеринославська губернія зробилася своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань анархіста Нестора Махна, який на той час теж не визнавав Директорію.

Звивисті життєві стежки, якими довелося пройти названим отаманам, наочно демонструють складність політичної ситуації. У ній нелегко було розібратися навіть чоловікам грамотним і досвідченим, не кажучи про людей простих, від плуга чи верстата.

Матвій Григор’єв. 1919 р.Матвій Григор’єв. 1919 р.

Справжнє ім’я Матвія Григор’єва — Ничипір Серветник. Народився він у 1884 році в с. Заставля Подільської губернії. Закінчив 2-класну школу. У складі козачої кавалерії воював проти Японії у 1904–1905 роках. Потім служив у поліції Проскурова. Із початком Першої світової пішов до армії добровольцем. За заслуги у боях прапорщик піхотного полку був відзначений Георгіївським хрестом. У 1917-му в чині штабс-капітана став активним учасником українізації частин російської армії.

У 1918 році, за правління гетьмана Павла Скоропадського, вже полковником служив у Армії Української Держави. Невдовзі перейшов на сторону С. Петлюри і почав готувати антигетьманське повстання на півдні України. У листопаді, об’єднавши під своїм командуванням численні повстанські загони, передав їх у розпорядження Директорії.

Ведучи боротьбу проти білогвардійських військ, повстанська армія під командуванням Григор’єва, що налічувала близько 20 тисяч вояків, у грудні 1918 року зайняла Миколаїв і продовжила наступ у напрямі Херсону.

За кілька місяців отаман звинуватив керівництво Української Народної Республіки та її збройних сил у нефаховості та непатріотичності. 18 лютого 1919 року він, після відступу Директорії з Києва, розпочав переговори з більшовицьким урядом України.

Наприкінці місяця Григор’єв очолив Задніпровську стрілецьку бригаду Червоної армії. Під його орудою перебували 23 тисячі багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів. Талановитий командир провів операцію зі звільнення півдня України від військ Антанти, здобувши 10 березня Херсон, 15 числа — Одесу. За взяття останньої був удостоєний ордена Бойового Червоного Прапора — найвищої тоді радянської нагороди. Орден йому вручив особисто командувач Українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко.

Володимир Антонов-ОвсієнкоВолодимир Антонов-Овсієнко (1883–1938), член РСДРП з 1903 р., один із керівників жовтневого повстання в Петрограді

...Ентузіазм мас, захоплених популістськими обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики воєнного комунізму: продрозкладок, одержавлення промисловості та землі, запровадження загальної трудової повинності, використання земельного фонду для створення радгоспів, комун і артілей. Із 15 мільйонів десятин поміщицької землі селянам в одноосібне користування перейшло не більше 6 мільйонів.

Націоналізація ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Місто як серцевина виробництва та збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, завезення до нього продуктів різко скоротилося.

Для розв’язання продовольчої проблеми в села понаїжджали продзагони, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. Але від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. Велетенським апаратом із десятків тисяч осіб було зібрано 8 мільйонів пудів зерна проти запланованих 140 мільйонів.

Обурене насильницькою колективізацією та грабіжницькою продрозкладкою селянство, котре плекало надію стати самостійним господарем на землі й саме так тлумачило ленінське гасло «Землю — селянам!», почало активно обстоювати свої права. Наприкінці зими повстанський рух, очолений отаманами Зеленим, Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими, охопив Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, потім — решту території, захопленої більшовиками.

Для придушення селянських повстань у квітні 1919 року були задіяні 21 тисяча бійців і командирів Червоної армії. Запроваджувалися надзвичайні методи боротьби — кругова порука, воєнна блокада, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань. Однак це тільки посилило опір.

У травні, зрозумівши суть червоної влади, повернув зброю проти більшовиків і Матвій Григор’єв. Головний отаман Херсонщини і Таврії видав універсал «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів ЧК, створення рад без більшовиків, формування в селах повстанських загонів, захоплення повітових міст.

Свої частини Григор’єв повів на Київ. Досить легко повстанці здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Чимало частин Червоної армії перейшли на їх бік, цілком поділяючи гасло «Геть московську обжорку!». Щоправда інше гасло отамана «Україна — для українців!» відлякнуло багатьох потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів відвернула від нього широкі народні маси.

Проти повстанців були кинуті добірні більшовицькі військові частини під командуванням Климента Ворошилова й Олександра Пархоменка, які наприкінці травня зупинили наступ. Після низки кровопролитних боїв на Полтавщині отаман із військами змушений був відійти на Херсонщину.

Більшовицький агітаційний плакат проти Григор’єваБільшовицький агітаційний плакат проти Григор’єва

Улітку війська Григор’єва об’єднались із загонами Махна. Перший був обраний командиром нової армії, другий — головою реввійськради. Одночасно Матвій вів таємні переговори з генералом Денікіним. Махно дізнався про це й вирішив позбутися свого «напарника». 27 липня Григор’єв був спочатку поранений Махном та його ординарцем Чубенком, а потім убитий одним із махновських вояків.

...Назва «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) вперше була затверджена 6 січня 1919 року Тимчасовим робітничо-селянським урядом України. До того більшовики намагалися привласнити назву «Українська Народна Республіка», запроваджену восени 1917-го III Універсалом Центральної Ради.

Нове найменування було створене за аналогією з радянською Росією.

Прикметно й те, що сам робітничо-селянський уряд України був сформований восени 1918 року в місті Курську. А вже потім завдяки багнетам Червоної армії перебрався в Україну й отаборився в Харкові. Перейшовши на постійну основу, він почав називатися Радою народних комісарів УСРР, або Раднарком, РНК (слово «міністр» тоді вважалося буржуазним, відтак урядовців на «новоязі» обізвали наркомами).

Не був самостійним й ідеологічний локомотив «української» більшовицької влади. Комуністична партія більшовиків України (КП(б)У), формально заснована навесні 1918-го, як окрема політична сила проіснувала аж 3 (!) місяці, щоб на своєму I з’їзді влитися до складу РКП(б), тобто перейменованої РСДРП(б), з підпорядкуванням спільним партз’їздам і ЦК.

Проте українців належало переконати, що більшовицька влада є їхньою рідною. З цією метою III Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувався у Харкові 6–10 березня 1919 року, проголосив УСРР «окремою державою». Навіть ухвалив її конституцію.

Під текстом головного закону УСРР поставили свої підписи члени президії з’їзду. Це були:

Християн РаковськийХристиян Раковський. 1920 р.

Християн Раковський (Кристю Станчев) — комуністичний діяч болгарського походження, колишній румунський підданий, за півтора місяці до з’їзду призначений головою Раднаркому і наркомом зовнішніх справ УСРР (у березні 1938-го він проходитиме по справі «Антирадянського правотроцькістського блоку», визнає себе японським й англійським шпигуном, а восени 1941-го буде розстріляний під Орлом за особистою вказівкою Лаврентія Берії та Йосипа Сталіна),

Георгій (Юрій) П’ятаковГеоргій (Юрій) П’ятаков

Георгій (Юрій) П’ятаков — народжений у селищі Мар’їнського цукрового заводу Київської губернії син росіянина-цукрозаводчика, до призначення Раковського обіймав посади голови маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України та голови РНК УСРР, потім був наркомом радянської пропаганди, очолював секретаріат ЦК КП(б)У, влітку 1919-го — Надзвичайний військовий революційний трибунал, за визначенням Володимира Винниченка проявив себе як російський шовініст (у січні 1937 року на другому показовому процесі в Москві проти так званого «Антирадянського троцькістського центру» зізнався, що очолював українських троцькістів «з метою відриву України від СРСР», і був разом з іншими розстріляний),

Андрій БубновАндрій Бубнов

Андрій Бубнов — народився в місті Іваново-Вознесенськ (нині Іваново) в купецькій родині, у 1903 році вступив до РСДРП(б), влітку 1919-го — член Реввійськради Українського фронту (у жовтні 1937 року був заарештований, 1 серпня 1938-го засуджений до розстрілу військовою колегією Верховного суду СРСР і того ж дня страчений на полігоні Коммунарка),

Еммануїл КвірінгЕммануїл Квірінг

Еммануїл Квірінг — народився в сім’ї німецького колоніста у с. Фрізенталь Самарської губернії, більшовик з 1912 року, із жовтня 1918-го до березня 1919-го був першим секретарем ЦК КП(б)У, членом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, потім займав посади голови Раднаркому України, секретаря Катеринославського та Донецького губкомів КП(б)У, у 1923–1925 роках — першого секретаря ЦК КП(б)У, чинив опір проведенню політики українізації, за що вітчизняні націонал-комуністи звинуватили його в російському шовінізмі, далі працював у Москві (там у жовтні 1937-го був заарештований органами НКВС, на допитах підданий жорстокому катуванню, вже 26 листопада Військовою колегією Верховного Суду СРСР засуджений до «вищої міри» й того ж дня розстріляний у будівлі суду, тіло спалили в Донському монастирі).

Усі четверо були відомими більшовиками, але їх право виступати представниками українського народу, як і «робітничо-селянського» уряду, видається більш ніж сумнівним.

Конституція УСРР 1919 рокуКонституція УСРР 1919 року

Варто додати, що офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки були написані російською мовою, так само до 1920 року видавалися всі закони та розпорядження більшовицького уряду України.

Утім, аж до 30 грудня 1922 року де-юре УСРР числилася незалежною державою. Хоча насправді ще влітку 1919-го під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» і «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів України та Росії. Фактично вже тоді московським центром було взято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв’язок.

...На початку осені 1919 року більшість території України опинилася під владою генерала Денікіна, армію якого фінансово, збройно й політично підтримувала Антанта. Гаслом білого руху було відродження єдиної, неділимої Росії. Відновленням поміщицького землеволодіння, запровадженням великого продовольчого податку Денікін відразу ж налаштував проти себе селянські маси. Жорстоко придушувала біла влада й будь-які прояви українського національного життя.

Сіоністські організації та єврейські общини теж потерпали від білогвардійців. Віддана на поталу місцевим каральним командам, єврейська біднота тисячами гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки екзекуцій перевершили ті страхіття, що роками чинилися в єврейських поселеннях місцевими бандами. Згодом більшовицька пропаганда «припише» всі ці погроми Симону Петлюрі.

Ще 20 серпня командування армії УНР підписало зі штабом Революційної повстанської армії України (махновців) угоду про спільну боротьбу з денікінцями. 24 вересня Директорія оголосила їм війну. На Правобережжі розгорнулися бої з білогвардійцями.

Найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Нестора Махна. Неперевершений тактик ведення партизанської війни народився в 1888 році в с. Гуляйполе Катеринославської губернії. Ще підлітком вступив до місцевої анархістської організації «Спілка бідних хліборобів». За участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. У березні 1910 року Одеський військово-окружний суд засудив його до смертної кари, з огляду на юний вік заміненої довічною каторгою. До 1917 року Нестор утримувався у Бутирській тюрмі в Москві.

Після Лютневої революції Махно повернувся на Катеринославщину, де став одним із ініціаторів заснування «Селянської Спілки», очолив місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників і металістів. Створена ним місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників поміж селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.

Улітку 1918 року Махно організував невеликий повстанський загін під назвою «Чорна Гвардія» і розпочав боротьбу проти влади гетьмана Скоропадського. У грудні того ж року він уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, але дуже швидко перейшов на бік більшовиків і захопив разом із ними Катеринослав.

Військо Махна, що швидко збільшувалось, увійшло до складу червоної Першої Задніпровської дивізії, куди влилася й частина отамана Григор’єва.

За військові дії проти Денікіна у Приазов’ї, які уповільнили просування Добровольчої армії на Москву, і безпосередньо за взяття Маріуполя Нестор був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора № 4 (пізніше офіційна радянська історіографія твердила, що його отримав Ян Фабріциус). У червні 1919 року Махно теж відкрито виступив проти радянської влади.

Нестор МахноНестор Махно. 1919 р.

У лавах Революційної повстанської армії України воювало 40 тисяч піхотинців і 10 тисяч кавалеристів. На озброєнні вона мала близько 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, й 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тисячах тачанок. За добу повстанці долали до 100 верст. Уже в серпні — вересні денікінці відчули на собі силу махновців.

Вирішальний бій відбувся 27 вересня поблизу с. Перегонівки (перед цим махновці отримали боєприпаси від армії УНР). Зазнавши нищівної поразки, денікінці втратили близько 18 тисяч бійців.

Катеринославщину було оголошено базою махновської армії. Невдовзі та перейшла на лівий берег Дніпра, продовжуючи активно діяти також у Кримському й Азовському напрямах і отримуючи підтримку від місцевого селянства. Незабаром чисельність особового складу досягла майже 100 тисяч бійців.

На підконтрольних територіях махновці проповідували ідеї «справжнього революційного духу — безпартійного і безвладного» та «вільного радянського ладу», тобто самоврядування. Розв’язання земельного питання передавалося безпосередньо в руки виробників-селян. Продовольча проблема мала розв’язуватись на засадах взаємовигідного товарообміну між містом і селом.

За наказом Денікіна проти махновців виступили Терська й Чеченська кавалерійські дивізії, Донська кавалерійська бригада, 9 кінних козачих полків, 2 бригади пластунів. У середині жовтня білі спробували оточити махновців — марно. На початку листопада повстанська армія перейшла на правий берег Дніпра й повела наступ на південь.

Та невдовзі 35 тисяч махновців вразила епідемія тифу. Зазнавала величезних утрат повстанська армія й у жорстоких боях із білогвардійцями, однак продовжувала боротьбу.

Складною ситуацією скористалися червоні. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати генералом Денікіним стратегічної ініціативи. За кілька місяців білогвардійці змушені були окопатися в Криму, зачаївшись за його перешийками.

Сприяючи успіхам Червоної армії, махновці вважали себе її союзниками і заявили про намір вести спільну боротьбу з білими. Проте голова Реввійськради РСФРР, народний комісар військово-морських справ, фактичний засновник і головнокомандувач Червоної армії Лев Троцький (Бронштейн; 1879–1940) підписав наказ, спрямований на ліквідацію махновщини. Більшовицькі частини методами «червоного терору» безуспішно намагалися розгромити Махна. «Батько» відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією місцевих органів більшовицької влади.

...На початку 1920 року радянську владу в Україні було відновлено. Щоб не повторити колишніх помилок Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) — надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган — прийняв новий земельний закон, яким проголосив зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей і обмежив земельну площу радгоспів. Одначе це був тактичний маневр у застосуванні тієї ж таки системи воєнного комунізму. Більшовики знову розмовляли зі своїми опонентами мовою ультиматумів або через ЧК. Не припинялися масштабні репресії проти представників інших партій.

Проте більшовиків чекали нові випробування. У наступ на Червону армію пішли об’єднані збройні сили УНР (15 тисяч) і Польщі (20 тисяч). На початку травня до них долучилася армія «зимового походу» під проводом кадрового військового, кавалера офіцерського ордену Святого Георгія IV ступеня, генерала армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка. Українсько-польські війська заволоділи Києвом.

Учасники Зимового походу 1919–1920 рр.Учасники Зимового походу 1919–1920 рр.

До того ж наприкінці весни 1920 року проти більшовиків знову піднявся масовий повстанський рух, що набув загрозливих для радянської влади масштабів. Чисельність збройних сил, використаних для боротьби з непокірним селянством, не поступалася чималій армії.

Найдієвішу частину повстанців становила відновлена Революційна повстанська армія України. Улітку махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, подолавши 1400 верст. У вересні чисельність їх армії досягла 20 тисяч. На її бік часто переходили червоноармійці.

Радянське командування вдалося до перегрупування й зміцнення своїх сил, передислокувавши з Кавказу 1-шу Кінну армію Семена Будьонного. Після прориву будьоннівцями фронту армія УНР почала відходити. Але у вересні розгорнувся новий українсько-польський наступ. Армія УНР оволоділа територією між Дністром і Збручем.

Барон Петро Врангель, який заступив Денікіна на посту головнокомандуючого, реорганізував Білу армію та повернув їй боєздатність. Відмовившись від ідеології єдиної і неділимої Росії, він спробував налагодити контакти з урядом УНР. Новий командувач також уважав за необхідне нормалізувати стосунки із селянством.

Успішний наступ поляків підштовхнув Врангеля до війни із «червоною нечистю». 6 червня Біла армія розпочала вихід із Криму та швидко захопила Північну Таврію. До середини вересня вона виросла майже вдвічі, до неї приєднались кілька повстанських отаманів. Однак білі не мали жодних шансів. Більшовики почали перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Туркестану. Вирішено було послати сюди й 1-шу Кінну армію.

Червона армія на марші. 1920 р.Червона армія на марші. 1920 р.

Командувач Південного фронту Червоної армії Михайло Фрунзе поставив завдання оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських перешийків і розгромити в степу. Перед наступом його війська за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До того ж було підписано чергову воєнно-політичну угоду з повстанською армією Махна. Перед нею стояло завдання прорватись у тил ворога з метою захоплення кримських перешийків (за цю допомогу більшовики обіцяли обговорити «автономію вільного району» Гуляйполе). Рейдуючи тилами білих, махновці подолали 250 верст, завдавши ворогові нищівних ударів.

Операція завершилася 3 листопада. Білі втратили 20 тисяч бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе і відійшли за перекопські укріплення, що вважалися неприступними. 8 листопада Фрунзе кинув війська у лобовий штурм укріплень Турецького валу. Людські втрати були колосальними, але це не зупиняло керівництво.

Вирішальні події розгорнулися на Литовському півострові, де, форсувавши Сиваш, діяли махновська армія та 3 червоні дивізії. Білі, для яких наступ махновців через Сиваш став несподіванкою, втративши перекопські укріплення, практично припинили опір. Залишки армії спішно відпливли до Туреччини.

Після захоплення Криму червоні провели каральну операцію. Усім колишнім військовикам врангелівської армії було наказано з’явитися для реєстрації. Тих, хто виконав наказ, ліквідували. Розстріли мали масовий характер.

Одночасно червоне командування вело таємні приготування до знищення махновської армії. Однак ця операція виявилася погано підготовленою, а головне — червоноармійці не хотіли боротися із вчорашніми союзниками. Окремі червоні частини навіть переходили на бік махновців. Тож останнім вдалося вийти з оточення. Бої тривали до осені 1921 року (28 серпня тяжко поранений Нестор Махно з невеликим загоном, 77 бійців, перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії; помре він 1934 року в Парижі від сухот, набутих ще юнаком у Бутирці, урну з його прахом буде замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Ляшез).

Польський антибільшовицький плакат. 1920 р.Польський антибільшовицький плакат. 1920 р.

Завершивши вигідно для себе війну з червоною Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд залишив армію УНР напризволяще. 12 жовтня 1920 року в Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про перемир’я, а 18 березня 1921-го підписано мирний договір. Польща в обмін на територіальні поступки визнала УСРР і зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Відторгнення західноукраїнських земель, залишення за кордонами України кількамільйонного населення та значних етнічних територій стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові в буремне XX сторіччя.

Політична карта початку 1920-х роківПолітична карта початку 1920-х років

Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за котру тривала 4 роки. Національно-визвольні українські сили в більшості своїй були нейтралізовані.

Третій прихід більшовиків ознаменувався відновленням політики воєнного комунізму та черговою хвилею червоного терору. Водночас деяке пом’якшення режиму забезпечило покору переважної більшості народних мас. Але повністю подолати опір значної частини українського селянства червоним ще довго не вдавалося. Навіть, сконцентрувавши тут неймовірну кількість свого війська.

...Восени 1920-го українсько-більшовицька війна в цілому завершилася. Встановилася «радянська» форма державності — декларативна за змістом, оскільки реальною владою монопольно володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Замість вільного обрання рад створювались надзвичайні органи влади — ревкоми (революційні комітети) і комбіди (комітети бідноти). Останні діяли на селі.

Знову розгорнулася націоналізація. До рук держави перейшло 11 тисяч промислових підприємств, хоча роботою вдалося забезпечити лише 4 тисячі з них. Значно зменшився валовий національний продукт, катастрофічно впала продуктивність праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи вдавалися до позаекономічних методів. Набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності. Була створена Українська трудова армія. 30 тисяч її бійців забезпечували робочою силою окремі підприємства, не раз слугуючи знаряддям примусу. Голодне й холодне місто ледь животіло. Робітничий клас дедалі частіше виявляв своє невдоволення.

У тяжкому становищі опинилося село. Уже не тільки хліб, а й м’ясо, яйця, окремі види овочів примусово вилучалися. Відбирали їжу в селян продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Лише штат губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становив 60 тисяч чоловік.

У губерніях та повітах діяли спеціальні «трійки», у волостях — «четвірки». Вони керували продроботою і мали необмежену владу на місцях.

Величезного розмаху досягла каральна політика. Були створені органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через котрі пройшло до 30 тисяч осіб.

***

Офіційні інститути УСРР могли похвалитися тільки позірною самостійністю.

Попри те у московського начальства міцніли наміри покінчити з примарною свободою національних республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації.

А деякі республіканські керівні діячі (перш за все України та Грузії), навпаки, забажали собі більшої свободи дій, позаяк дія військово-політичного союзу обмежувалася тривалістю війни.

Назрівав конфлікт республік із центром.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, чим далі, тим більші. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам.

Так, у січні 1921 року командувача Збройних сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий — березень 1921-го) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об’єднання 7 наркоматів обох держав та входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 року делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, під тиском Москви підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції, де брали участь 29 держав. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Проте й республіканське керівництво було налаштоване рішуче.

Голова Раднаркому Християн Раковський пройшов дивовижну політичну еволюцію. Якщо на початку кар’єри в Україні він вороже поставився до української мови, а українську націю називав «вигадкою інтелігентів», то вже в 1920 році його погляди на національне питання суттєво змінилися.

Раковський і Троцький, 1924 р.Раковський і Троцький, 1924 р.

У 1922-му Раковський уже рішуче критикував Сталіна як наркома національностей РСФСР за втручання у внутрішні й зовнішні справи УРСР, у 1923-му називав його російським шовіністом.

Грубість Сталіна (Джугашвілі), який сам був етнічним чи то грузином, чи то осетином, у поводженні з комуністичним керівництвом Грузії змусила й Володимира Леніна звинуватити «товариша Кобу» в тому ж таки російському шовінізмі.

Енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР викликав розроблений Сталіним проект постанови «Про взаємовідносини РСФРР із незалежними республіками». Документ передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні.

Проти плану «автономізації» виступив і Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — рівних прав у складі федерації.

Саме на таких засадах і створювався Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Ленін і СталінЛенін і Сталін. 1922 р.

Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР було схвалено 10 грудня на VІІ Всеукраїнському з’їзді Рад. Делегати цього форуму також звернулися до з’їздів Рад інших радянських республік із пропозицією невідкладно оформити створення СРСР.

Довго чекати не довелося. Вже 30 грудня 1922 року І з’їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Від початку нове державне формування складалось із чотирьох республік — Української та Білоруської Соціалістичних Радянських, Російської та Закавказької Соціалістичних Федеративних Радянських.

Декларація про утворення СРСРДекларація про утворення СРСР

Однак процес формування головних інститутів радянської держави тривав, зокрема й розробка конституції.

Тим часом розташування головних політичних фігур на шахівниці влади докорінно змінилося.

Ленін під час хвороби. 1923 р.Ленін під час хвороби. 1923 р.

Володимир Ленін у 1923 році внаслідок тяжкої хвороби відійшов від справ, а 21 січня 1924 року помер.

Натомість Сталін, ставши у квітні 1922 року Генеральним секретарем ЦК РКП(б), істотно посилив свій вплив.

31 січня 1924 року на ІІ з’їзді Рад СРСР було затверджено кінцевий варіант Конституції СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності та федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Сталін. Портрет із журналу «Огонек». 1925 р.Сталін. Портрет із журналу «Огонек». 1925 р.

Після вступу в дію конституції запроваджувалася діяльність наркоматів 3-х типів — злитих, об’єднаних і автономних.

Перші входили в структуру загальносоюзних народних комісаріатів СРСР. Вони відали питаннями закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфу.

Цілковито контролювалися Москвою також об’єднані наркомати — фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції (тобто державного контролю), продовольства (пізніше перейменований на Народний комісаріат внутрішньої торгівлі).

Лише автономні наркомати мали відносну свободу дій. Таких нараховувалось аж шість. До їхнього розпорядження входили питання юстиції, внутрішніх справ, освіти, соціального забезпечення, земельних справ й охорони здоров’я.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу, керовану з Москви.

Ігор ГАВРИЛЕНКО