«Persona grata»: Марія Бойко
«Persona grata» — 25 грудня 2010 року. Ведуча радіоефіру: Тетяна Оніщенко. В гостях: Марія Бойко
[Відео було видалено]
Т.О: Мої вітання всім і кожному. Сьогодні у нас в гостях у рамках рубрики «Персона грата» поетеса, піснярка, журналістка, заслужений діяч мистецтв України Марія Бойко. Доброго дня.
М.Б: Доброго дня, гарного вихідного Полтаві.
Т.О: Я вас вітаю у студії «Вашої хвилі», дякую вам, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами. Пані Марія, скажіть будь ласка: от якщо у пошуковик в інтернеті ввести Марія Бойко, то одразу на очі потрапляє новина про те, що ви отримали високу державну відзнаку. Які почуття тоді вас переповнювали?
М.Б: Ця нагорода для мене і важлива, і очікувана, але, чесно, нічого не зміниться. Я як писала вірші, так і буду писати. Як була я журналістом — бігаю, спілкуюся, цікавинки якісь вишукую, — так і бігатиму. Працювати доведеться ще більше.
Т.О: За періоди з 1991 по 2005 роки створено більше 4000 поезій. Що для вас означає поезія? І яким чином народжуються ваші вірші?
М.Б: Ну, вірші народжуються вночі, коли ніхто не смикає, коли телефон вже мовчить, коли мама вже пішла спати, коли я сама. Сама, сама, сама, сама. Темно, тихо. Комп’ютер, я. Тоді і пишуться вірші, складаються рядочки. А взагалі вірші народжуються від емоцій. Яскравих, цікавих.
Т.О: Від стану душі, так?
М.Б: Мабуть не від стану душі. Я можу писати в різному стані душі. Це може бути якась незгода, це може бути якась там... Можу злитися і писати вірші, можу тішитись і писати вірші, по-різному.
Т.О: Ну, а до речі: пам’ятаєте своє перше творіння?
М.Б: В мене на підвіконні розпустилася гілочка, ми несли гілочку каштану. Десь там на початку березня, ця гілочка пустила бруньки, вони розкрилися, з’явилися листочки, і мало не квітнути почала. Ось це і спровокувало першу спробу. Я намагалася оце своє відчуття до цього каштанчику записати. Віршик був про весну.
Т.О: На вашу думку: хто є обличчям сучасної української поезії?
М.Б: Я багатьох люблю. Дуже цікаво мені спілкуватися (і навіть ще до того, як познайомилися), я надзвичайно захоплювалася і захоплююсь Юрієм Рибчинським. Його співана поезія — це настільки мудро, настільки неперевершено. І просто вірші його люблю, і співані поезії. Люблю Анатолія Матвійчука, було досить несподівано дізнатися що... Ну от його пісні такі драйвові, такі задерикуваті, такі веселенькі. А його поезія зовсім інакша — це така філософська лірика. Настільки цікаво. Люблю львів’янку Неонілу Стефурак. Багато що мені подобається.
Т.О: А от який український автор найбільш приємно вразив вас у цьому році. Можете відокремити когось?
М.Б: Чесно — ні. Так навскидку — ні. Багато читаю, але щоб щось зачепило аж настільки... Це не в цьому році було. Те що найостанніше, що я читала і що припало мені до серця і на душу лягло — це «Озерний вітер» Юрія Покальчука.
Т.О: Пані Марія, як ви вважаєте, чи має поет реагувати на соціальну і політичну дійсність, що його оточує? Наскільки поет повинен оглядатися на моду? Якою є ваша характеристика сучасної української літератури?
М.Б: Ну, на політику хочеш — не хочеш, а іноді реагуєш. Буває, що щось провокує, щось зачіпає, і щось я пишу у відповідь. Інша справа — чи це буде публікуватись. Нечасто я такі вірші публікую. Нечасто я ділюся ними. Друзям показую, сміємося. Десь буває, що жартую на цю тематику. Я ж жива, я живу між вами, я живу в суспільстві. Звичайно, я якось реагую. А чи має поет бути соціально активним? Напевно, що має. Байдужий поет кому буде потрібен? Я не вважаю, що поет має бути політиком чи має бути дуже тісно заангажований якоюсь політичною партією, але він має бути зацікавленим у суспільстві, спілкуванні. Мене завжди дивувала позиція Ліни Костенко, коли вона говорить, що от є я і є суспільство. Ну, а як тоді вона може бути голосом нації, якщо є вона і є окремо всі інші? Мене це... не знаю... не те щоб дратувало... але бентежить.
Т.О: Як жінка-поет які пріоритети ви розставляєте в своєму житті?
М.Б: Не знаю... для мене навіть складно звучить питання. Надто пафосно. Жінка-поет вона так само як і чоловік-поет. Ну, я висловлюю своїх почуття, можливо, я менш прагматична, ніж якби я була чоловіком, більш емоційна, більш відкрита, більш ніжна, більш незахищена. Але я якось собі зауважила, що я можу лаятися віршами.
Т.О: Те що накипіло на душі висловлювати.
М.Б: Я можу з’ясовувати якісь стосунки... От я не затіваю сварки, а пишу віршик — і з тим віршиком приходжу з’ясовувати стосунки.
Т.О: Яким, на вашу думку, є ідеальний шлях поета?
М.Б: Так не буває. Якщо у поета буде ідеальний шлях, він поетом бути перестане, тому що вірші, вони народжуються як відповідь на якісь подразники. Знову ж таки: позитивні, негативні подразники. Якщо все буде ідеально, то буде якась така точка рівноваги і вірші не писатимуть. Не буває так.
Т.О: Скажіть, будь-ласка, «Запрошення до щастя» — саме так називається чергова збірка поезії, що видали Ви не так давно?
М.Б: Видала не я, видало видавництво.
Т.О: Так, видавництво. Над якими текстами ви працюєте зараз і наскільки скоро можна очікувати вашу, можливо, нову книгу поезій?
М.Б: Ну, так, щоб видавати дві книжки на рік, у мене вже таке було, ось маю такий досвід: два творчих вечора за два місяці. Мала нагоди — проводила творчі вечори. А на сьогодні немає такої нагоди і такого бажання видавати ще щось прямо зараз. Книжка видається, завжди так було, від першої книжки, коли підбирається достатньо матеріалу. Я не пишу спеціально для того, щоб видати книжку. Воно пишеться, народжується само по собі. З якоїсь миті я починаю розуміти, що в мене є чим поділитись, щось видати. Тоді постає питання — видавати чи не видавати книжку. А зараз пишеться, багато пишеться. Але є велике бажання відіспатися. Просто відіспатися.
Т.О: Відпочити, так, від усього?
М.Б: Ну навіть просто банально обійматися з подушкою і от просто відіспатися. Тому що... ну, як в тому анекдоті: «У Голівуд не їдемо. Йолки!»
Т.О: Хочемо вам побажати відпочити найближчим часом.
М.Б: Справа в тому що я ж іще і сценарист на державних святах і на місцевих святах, тому для мене ялинки — це дійсно болюча проблема.
Т.О: Ну, а, до речі, стосовно заходів. Нещодавно в галереї мистецтв відбувся святковий захід «Новорічні янголята» — ваш творчій вечір за участю переможців міжнародних конкурсів. Я, на жаль, не змогла відвідати, але цікаво було дізнатися. Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей захід.
М.Б: Для мене постало питання, що я отримала нагороду — і для того щоб цю нагороду остаточно отримати з рук керівництва області ми затіяли і провели, організували. Я вибігала весь вечір, але було надзвичайно цікаво. Чому «Новорічні янголята», чому я вирішила запросити дітей цього разу? Я... ну, ми прийшли до того, що цього разу я відмовляюся від того, щоб звучали тільки мої пісні на творчому вечорі. Мені було цікавіше. Це були друзі моїх... мої друзі, які і співали, і грали. Це були діти моїх друзів. Це були діти, з якими ми їздили на якісь фестивалі. Я часто сиджу у журі різних міжнародних конкурсів вокальних і мені було цікаво послухати цих дітей... і поспілкуватися з ними, і надихнутися їх творчістю. Я думаю, і полтавцям було так цікавіше. Ну, а для мене це були щира родина, щире коло друзів. Я для себе колись дуже давно визначила, що будь яка перемога, де б ти не переміг, чого б ти не досяг — якщо нікуди повертатись і ні с ким поділитись — не вартує воно нічого. От і для мене ця нагорода — це звання заслуженого діяча мистецтва України — було настільки важливим. Але важливо, для мене було надзвичайно важливо, отримувати його дома, отримувати його у колі друзів, дивитися в очі людям, і розуміти, що ці люди тебе люблять, тобою тішаться і тебе підтримують, чують тебе.
Т.О: Ну, а власне зараз ми переходимо до найцікавішої частини, і, власне, найголовнішої частини. Це наша анкета. Анкета Пруста — французького письменника. Ну, і, власне, вважається, що з її допомогою можна краще зрозуміти, які цінності у цієї людини, як то кажуть, чим дихає, що любить, кого любить. Ну, і, власне, страшенно кортить випробувати її на вас. Чи готові ви до цього?
М.Б: Імпровізуємо.
Т.О: Ну тоді поїхали.
Т.О: Тож, знак зодіаку?
М.Б: Козеріг.
Т.О: Кішки чи собаки?
М.Б: Коти.
Т.О: Авангард чи класика?
М.Б: Все таки класика.
Т.О: Блондини чи брюнети?
М.Б: Брюнети, однозначно.
Т.О: М’ясо чи риба? До кулінарії тепер трішки.
М.Б: Ні те, ні інше. Я — вегетаріанка.
Т.О: Шампанське чи горілка?
М.Б: Горілка.
Т.О: Синиця в руках, чи журавель у небі?
М.Б: Я люблю мріяти і мрії збуваються.
Т.О: Дія чи споглядання?
М.Б: І те, і інше, залежно від настрою. Дія! Все таки дія.
Т.О: Принцип чи компроміс?
М.Б: Я здатна знаходити компроміси.
Т.О: Ваше життєве кредо? З яким девізом крокуєте по життю?
М.Б: Я ось на творчому вечорі говорила що останнім часом написався вірш «Главное чего-то захотеть».
Т.О: Ваші кумири серед історичних особистостей? Чи є такі?
М.Б: Важко.
Т.О: Чи, можливо, як кажуть деякі наші гості «не сотвори себе кумира»
М.Б: Я не кумир, є люди якими захоплююся. Це державотворці. От реформатори. Хоча в епоху реформ жити складно.
Т.О: Що Ви змінили б у собі, якби мали таку можливість. Я не про фізичні особливості кажу.
М.Б: Іноді мені здається, що мені не вистачає рішучості. Але коли вдається чогось досягти — розумію, що я неправа.
Т.О: Відкидається це питання.
М.Б: Ну, вдається ж.
Т.О: Без чого не можете вийти з дому?
М.Б: Непринципово.
Т.О: Що може змусити вас розсміятися?
М.Б: Гарний жарт.
Т.О: Улюблені кольори?
М.Б: На собі червоний, а взагалі блакитний.
Т.О: Ваш найстрашніший сон?
М.Б: Взагалі є така маленька фобія. Я завжди перевіряю — чи той зараз день тижня, чи той час. Я дуже не люблю запізнюватися. Я ніколи не запізнювалася, але один раз було. Проспала.
Т.О: Що для вас — щастя?
М.Б: Друзі. Розуміння. Щирість.
Т.О: Чого ви найбільше боїтеся? Проспати?
М.Б: Мишку.
Т.О: Чого не любите в собі, риси характеру?
М.Б: Мама каже: «Знову твої роги, і китиця хвоста». Впертість в мене є.
Т.О: А в інших тоді що?
М.Б: Знову ж таки: нещирість не терплю. Не люблю лицемірства. Не любите мене — скажіть тоді мені у очі. Ну, не треба мені тоді от так нещиро усміхатися.
Т.О: Хто із сучасників викликає у вас захоплення?
М.Б: Важко сказати. Багато людей. Багато людей, які мене оточують. Знову ж таки, це не картинка з телевізора. Це ті, хто живе поряд.
Т.О: Яким є на даний момент ваш внутрішній стан? Як можете його описати.
М.Б: Мурррр.
Т.О: Які якості найбільше поважаєте у чоловіках? Яким він повинен бути?
М.Б: Він повинен знати — куди він іде, і він повинен рухатись до тої своєї мрії.
Т.О: А у жінках?
М.Б: А от жінка має бути мудрою. Не поступливою, а от саме мудрою. Вміти створювати затишок. Вміти кохати.
Т.О: Де і коли ви були найщасливіші?
М.Б: Вдома, з мамою. Де б я не була, які б враження не були, але я їх збираю і везу додому. Можна бути неймовірно щасливим десь, але недовго.
Т.О: Яку музику ви слухаєте? Як ставитесь до сучасної української естради?
М.Б: Ну, з повагою ставлюся, тому що важко щось створювати, коли говорять, що ти «не формат». Люблю українську естраду, люблю і з радістю слухаю того ж Іво Бобула, і Сандулесу, і Назарія Яремчука неймовірно любила, Раїсу Кириченко, я з нею спілкувалася, і тішилася її творчістю, і зараз тішуся і нерідко слухаю. «Краян» наших люблю, Валерія Соколика. Звичайно я люблю тих, з ким працюю, тому що я б, напевно, не писала для них твори і не спілкувалася, творчо не спілкувалася, якби мені це не подобалося. Але музику слухаю різну: від шансона до класики. Ось останнє, що вподобала, це Ель Діво «Іспанська четвірка». Класно! Настільки смачно, професійно зроблено. Просто тішусь.
Т.О: Про що ви у своєму житті шкодуєте найбільше?
М.Б: Та немає такого, про що я б так аж занадто шкодувала. Все нормально.
Т.О: В яку епоху ви хотіли б жити?
М.Б: В нинішню. Мені подобається. Я сучасна. Мені б було важко обходитись без телефону, без комп’ютера. Флешку забула ось на днях, після творчого вечора у звукорежисера — і я страждала два дні.
Т.О: Як без рук, так?
М.Б: Гірше! Як не всі дома.
Т.О: Ким мріяли стати у дитинстві?
М.Б: Було три мрії. Хотілося злітати в космос, хотілося покататися на коні, і... не знаю, не пам’ятаю вже третього. Колись прилітаю додому, мамуля приходить з роботи, я забігаю «Мамочка, мамочка, мрія збулась!»., а мамочка так тихо голос подає «Дитино, не в космос, слава Богу».
Т.О: А от скажіть, будь ласка, яка у вас найбожевільніша літературна мрія?
М.Б: Ну, мені ось бажали в зв’язку з тим, що нагороду отримала, мені бажали Нобелівську премію. Не знаю... Поки не планую.
Т.О: Все можливо. Ще, як то кажуть, не вечір.
М.Б: Чесно, навіть, не думаю, тому що все таки моя аудиторія це україномовний слухач, читач, тому на Нобелівку ранувато.
Т.О: Рейтинг власного життєвого успіху за 10-ти бальною шкалою. Давайте ми вам будемо ставити оціночку. Точніше — ви собі.
М.Б: Не знаю, все добре. Ну, нехай буде 9. Ну, щоб не нагліти.
Т.О: Скромність, як то кажуть, прикрашає людину.
М.Б: Ну, 9 — це не надто скромно.
Т.О: А я нагадаю, що ми сьогодні спілкувалися, нашою співрозмовницею була сьогодні поетеса-піснярка, журналіст, заслужений діяч мистецтв України Марія Бойко. Марія, вам спасибі, що завітали до нас, ну, і, власне, на сам кінець ваші побажання для наших слухачів.
М.Б: Хай щастить і гарного настрою. І в день новоріччя мені хочеться, щоб ви були в цю пору... щоб ви були щасливі, і щоб душа співала в очікуванні казки.
Т.О: Ну, власне, іще один подарунок на сам кінець від нашої гості.
М. Б.: Розкажи мені казку, рідний,
Про загублене в горах щастя.
Нам обом воно так потрібне,
Може, щастя знайти нам вдасться?
В горах ближчим здається небо,
І півкроку лише до Бога.
Пригорнуся в теплі до тебе,
Щоб дізнатись про всі дороги.
Рівно падає сніг лапатий, засипаючи перевали.
Де нам щастя своє шукати,
Ми з тобою колись не знали.
Я заслухаюсь, я замріюсь,
Потаємні слова почую,
Здогадатись тоді зумію,
Де у горах казки ночують.
Розкажи мені, поділися,
Обдаруй мене добрий словом,
До чола мого прихилися,
Стану щастям тоді, в любові.