«Хлопець-сонце з пшеничним волоссям»

Дехто говорить, що він бабій. Інші вважають його гламурним хлопчиком. Хтось безмежно вірить у його потенціал як поета і митця. Інші просто люблять, коли він виступає перед публікою. Хто ж насправді є Андрій Коновалов?

По-перше, студент уже другого курсу факультету філології та журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка.

По-друге, театрал, учасник молодіжної групи Полтавського обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя.

По-третє, поет, член НМО «Magnum Opus», один з наймолодших і найактивніших його учасників.

І найголовніше — особистість. Особистість непересічна. У цьому хлопцеві вдало поєдналися тонке почуття гумору та епатажність, ліричність та гостре слівце, мила «ванільна» зовнішність і твердий характер, дружелюбність та вміння відстоювати власну точку зору.

Незважаючи на свій юний вік (хлопцеві 18 років), Андрій встиг зарекомендувати себе як молодий поет не лише перед полтавською публікою, а й за межами міста. Участь у літературній битві міст Полтава-Кременчук, у слем-турнірі «LSD» у м. Кременчуці, читаннях «На біс», «Емоційно-поетична тусівка» (де йому не вистачило 1 голосу, щоб перемогти Рому Повзика) та «Вільні читання» у Полтаві... І це ще не повний список заходів, активним учасником яких був Андрій Коновалов за останній рік.

Його вірші дещо експериментальні, дещо саркастичні, іноді милі і наївні, іноді меланхолійні й вдумливі. Його поезія не традиційна, не така, якою ми звикли її сприймати, спираючись на спадщину минулих літературних поколінь. Вона молодіжна, жива, екстравагантна.

Андрій Коновалов — це свіжий погляд на літературу. І нехай цей хлопець ще лише починає свій літературний шлях, шукає себе і свій стиль, формується як людина і поет, настане день, коли його знатимуть не лише жителі нашої духовної столиці, а й столиці офіційної, коли його ім’я читатимуть із перших шпальт газет, коли юні і не тільки науковці досліджуватимуть феномен Андрія Коновалова.

А ми пам’ятатимемо, як починав свій творчий шлях «хлопець-сонце з пшеничним волоссям».

***
Давай втечемо із матриці,
Забувши логіни й паролі.
Давай, не чекаючи п’ятниці,
Зіграємо справжні ролі.

Давай відшукаємо рай
Та цілодобову весну.
Покинувши зимний край,
Узявши ті ночі без сну.

Коли ми сиділи у тиші
З чашками зеленого чаю.
А я вже писав тобі вірші,
Виводячи слово «кохаю».

Давай же прокинемось поруч
І не в есемесці, а справді.
Хай вірт повертає ліворуч,
Праворуч все піде по правді.

Я хочу побачить ці очі,
Відчути твій справжній погляд.
І серце мені прошепоче:
«Ця дівчина щастя поряд».

***
Залюбився у тебе ще змалку.
У твою неповторную вроду.
Була схожа на дівчину-мавку
Й так хотіла здобути свободу.

Так багато й тебе хотіли.
Ти пішла за брудними грошима.
Але в них острови та вілли,
А тобі замість пляжів режим.

Ти відкрила свої кордони,
А тобі затуманили вічі.
З твого тіла зробили зону,
Кислотою обливши обличчя.

Прокурила свій спів солов’їний.
Рідни край — іноземцям в кредит.
Всі моря, всі степи, полонини
Чужоземними стали умить.

Алкоголь замість крові по венах,
Щоби діти були всі дебіли.
Живі органи вже у пакетах -
Так коханці тебе обігріли.

Я хотів би тебе покохати.
Але знаєш у чому суть?
Замість мене пани депутати
Твою вроду цинічно їб**

***
Для почуттів нема кордонів,
Немає рамок. Нема меж.
Це не картинки моніторів —
Дешева мова соцмереж.

А ти вмикаєш свій сістємнік,
Або новесенький нетбук.
Щоб виліз твій німий тюремник:
Гнилий контакт або фейсбук.

Твоє життя в страшній напрузі,
Бо ти забула свій логін.
А там чекає штука друзів,
З яких є справжнім лиш один.

Поставиш статус ти ванільний:
«Пью кофє, думаю а ньом...»
Такий черговий і дибільний,
Як цей: «Ми снова не вдвайом...»

Напишеш есемес всім друзям:
«Паставь сєрдєчко возлє ави»
Відпишеш «лаффкі»,«Сюсі-пусі».
Оце і всі важливі справи.

Твоє життя тупе й банальне
Ти деградуєш з кожним днем.
Усе навколо віртуальне,
Та без існуючих проблем.

Хоч ти і є сама проблема —
Ти зомбі, наркоман, задрот.
Ти схожа вже на манекена.
Найпримітивніша з істот.

***
Я не буду таким, як усі.
І не буду таким ніколи!
Я не буду в дешевім Макдоналдсі
Шаленіти від булки та коли.

Я не буду таким, як фаст-фуд.
Повсякденним, на кожному кроці.
Я не буду із чисел зануд,
Що ботанять на кожнім уроці.

Я нЕ прокидатимусь зранку
З думками: життя лайно.
Я хочу вийти за рамки,
Щоб зняти своє кіно.

Я не буду в нім супергероєм,
Мало каші для цього їм.
Та повір, що своїм гемороєм
Задовбу тебе більш, ніж твоїм.

Я не буду таким, як Єсенін,
Маяковський, Шевченко, чи Лорка.
Я жадаю розкрити на сцені
Абсолютно нового пророка.

Я не буду, як сіра маса
З усіма крокувати в ряду.
Уніформа зовсІм не прикраса,
Тому, вибачте, я іду.

Я не буду таким, як стандарт.
Як не вчора, то завтра повіриш.
У тебе закінчився старт,
А в мене почався фініш.

***
Безкоштовні хвилини роз’єднують нас,
Забравши всі гроші, тікає рахунок.
Багато б віддав, щоб утримати час.
Й відчути екранний німий поцілунок.

Мобільний зв’язок вам тепер не товариш.
Він хоче забрати секунди останні.
А ти її голосом-золотом мариш,
Прощання слова залишаючи в тайні.

Мовчи, щоб почути хоча би словечко,
Яке, мов піщинка в любовному морі.
Не хочеш іти до країни овечок,
Бо ти більше любиш живих лабрадорів.

Та не осягне оператор науки,
Яка пробудила у серці пожежу.
Ще мить і ти чуєш тихесенькі звуки:
«Любов перегріла холодну мережу».

***
Я хочу залізти в тролейбус.
Рахувати в білетику цифри,
Щоб для мене той дивний ребус
Став бажанням чи днем щасливим.

Я хочу на тиху годину
Замість сну на останній парті.
Щоб не чути як наша країна
Розфарбована гаслами партій.

Я повірити хочу в любов
І відкрити її без паролів.
Замість чути укотре і знов:
«Ми актори і граємо ролі».

Хочу вірити в Діда Мороза
Та чекать на смачне олів’є.
Замість п’яних снігурок на дозі,
Що забули дитинство й своє.

Я хочу боятись бабайку,
А не гопників в темних кварталах.
І не чути дешеву лайку,
Що звучить на телеканалах.

«Ти дитина!». — Кажіть. Ваша ласка.
Я ще свіжий, а ви, як кефіри.
І ваші дорослі маски
Приросли вже навічно до шкіри.

Ірина ДОМНЕНКО