«Persona Grata»: Дар’я Розумняк
Дар’я Розумняк — фотограф і журналіст
[Відео було видалено]
ВЕД: Привіт, друзі, всім, хто приєднався до нас, рідного радіо, в цей суботній ранок. Мене звуть Олег Турик. Сьогодні у нас в гостях творча людина в передачі «Persona Grata». Ця людина передає свої емоції трохи по-іншому, ніж ми звикли це сприймати. До нас завітала Дар’я Розумняк. Даша — молодий, перспективний, доволі популярний фотограф у Полтаві, ще й журналіст. — Дашо, привіт!
РОЗУМНЯК: Привіт!
ВЕД: Як настрій цього суботнього ранку?
РОЗУМНЯК: Ой, дуже гарно, дуже весело, тому що така гарна погода.
ВЕД: Ну, правильно, так і повинно бути. Зараз тебе можна побачити майже на кожній, так би мовити, грандіозній вечірці у Полтаві, чи на якихось великих концертах, тобто на всіх масових заходах можна тебе побачити з фотоапаратом у руках, тому перше запитання, яке б хотілося задати: чому саме фотографія, і що тебе надихнуло на ось це захоплення?
РОЗУМНЯК: Для початку — все розпочалося з мобільного телефону, коли я отримала в подарунок від батьків маленький телефончик з маленькою камерою, я почала «бешено» бігати все знімати, що я бачу: квіточки, комахи, людей... І так воно потім зачепилося. Потім я купила інший телефон, з іншою камерою, вже більш професійною. Навіть зробила маленький альбомчик зі своїми першими фотографіями. Далі просто гарно закінчила школу, працювала влітку, купила свій перший фотоапарат і зрозуміла, що це моє. Не буду казати, що на все життя, але на 100 років вперед точно — моє.
ВЕД: Наскільки я пам’ятаю, першим був Нікон, правильно?
РОЗУМНЯК: Так, і другий був Нікон, і третій буде Нікон.
ВЕД: Вибір професіонала, тут не будемо сперечатися. А що тобі найбільше подобається фотографувати?
РОЗУМНЯК: Ну, я репортажник, мабуть 100%, тому що я люблю емоції, я люблю людей, люблю смішні ситуації, люблю «екшн», рух, дію, тому не дуже люблю фотографувати фотосесії, свадьби і таке інше. Але іноді хочеться купити джинси, тому хочеться...
ВЕД: Зрозуміло, само-собою. Тоді вже говоримо про фінанси, хочеться задати ще одне питання в цьому плані, адже фінанси — дуже важлива частина нашого життя. Чи багато коштів іде на це ремесло?
РОЗУМНЯК: Знаєте, є такий жарт: хочеш розорити друга, подари йому фотоапарат. Це так само. Загалом, техніка тягне дуже багато коштів, але якщо наполегливо працювати, багато, то воно, в принципі, відбивається. Але мільйонів ніхто не заробляє, це дуже важко.
ВЕД: Звісно, ти говориш, що у тебе у фотографіях більше «екшн» проявляється, любиш фотографувати людей, а серед твоїх робіт є якісь улюблені, чи всі на якомусь певному рівні?
РОЗУМНЯК: Ну, не знаю, мабуть, тому що я багато подорожую, то найулюбленішими є — це пейзажі. Тому що в них я відпочиваю. Люди — це вже більше йде як робота, а там, де я відпочиваю, — це повітря, це широкі лани, гори, поля і це, мабуть, мої найулюбленіші.
ВЕД: Ну а взагалі, важче фотографувати пейзажі, тварин, людей, чи щось інше? Що саме найважче фотографувати?
РОЗУМНЯК: Мабуть, найважче фотографувати людей. Тому що не передбачувано, як буде поводити себе людина. Пейзаж — це круто, може сонце різко сісти і все, а люди можуть повернутися, піти, моргнути, зігнутись і вже не буде того кадру, якого ти хотів саме, якого ти бачиш.
ВЕД: Звісно, на мою думку, взагалі бути хорошим фотографом — це певний дар, адже потрібно вміти не лише бачити кадр чи то слідкувати за освітленням, чи щось інше, а вміти спіймати момент. Я думаю, що це від природи. Скажи, чи це дійсно від природи, чи це можна натренувати, навчитися якось цьому?
РОЗУМНЯК: Можна бути талановитим, а можна бути майстерним. Тут так само. Можна технічно вивчитись малювати, але ти можеш не передавати того, чого ти хочеш. Це різні речі — майстерність і творчість. Творчість — ти можеш бути не професіоналом, але роботи можуть бути дуже гарні. А професіонал — зробив, добре, відмінно, але не буде того шарму такого якогось.
ВЕД: Тобто, для якісних, глибинних фотографій потрібна душа вкладена, правда?
РОЗУМНЯК: Звісно. Душа, і тільки душа, і інтуїція, і випадок.
ВЕД: Зрозуміло. Цікавить ще дещо. Ти на світлинах намагаєшся передати емоції, настрій людей, яких ти фотографуєш, чи, навпаки, там відображається частина твоїх емоцій, твого настрою?
РОЗУМНЯК: Ну, мабуть, моє ставлення до цієї людини також має значення. Тому що інколи іде дуже гарна, симпатична дівчина, але я знаю щось про неї, і вона мені не дуже подобається, тому, можливо, я не так гарно її сфотографую, як би хотілося цього.
ВЕД: Тоді таке питання: ти фотографуєш у будь-якому настрої, чи тобі потрібно якимось чином налаштувати себе для того, щоб взяти в руки фотоапарат і піти зробити класні фото?
РОЗУМНЯК: Ну потрібно налаштовувати, але все-рівно, — випадок. От ти ідеш, ідеш, в тебе поганий настрій, тут побачив білочку: витягнув фотоапарат, починаєш її фотографувати, ти заводишся, в тебе з’являється цей настрій, хочеться, хочеться, хочеться... і зникає весь негатив.
ВЕД: Тобто часто це буває дуже спонтанно, так?
РОЗУМНЯК: Дуже часто спонтанно і, мабуть, більшість моїх робот — це взагалі так: оп, і сталося!
ВЕД: Виходить, що ти з собою майже весь час носиш фотокамеру?
РОЗУМНЯК: Так.
ВЕД: Серйозно?
РОЗУМНЯК: Серйозно.
ВЕД: Нікуди не виходиш з дому без неї?
РОЗУМНЯК: Ні, ну добре, що зараз є телефон, можна замінити телефоном щось, але якщо я кудись іду гуляти, то я, зазвичай, беру з собою фотік.
ВЕД: Наскільки я знаю, ти ще навчаєшся. Скажи, будь ласка, чи вдається якось поєднувати навчання з роллю фотографа?
РОЗУМНЯК: Я навчаюся на журналіста, а фотожурналістика — це моя стихія, тому це одне з одним, воно так тісно йде, я не можу це розділити. В мене дуже мало фотографій, які не стосуються журналістики. Навіть коли я просто їду подорожувати, — це фотографії репортажні, це журналістські фотографії. Я фотографую бабусь там, можливо, якісь будинки, в транспорті, і багато-багато, вони тісно з’єднані.
ВЕД: А ось поєднуючи навчання з роботою, вистачає часу на відпочинок, зустрічі з друзями? Інколи ж теж хочеться перепочити, релакснути, так би мовити.
РОЗУМНЯК: Якщо я хочу відпочити, я лягаю спати, або я просто сиджу вдома, читаю книжку. Тому що для мене, мабуть, відпочинок — це тиша і 2-3 людини близькі, оце мій відпочинок. А коли я потрапляю в народ, в публіку, в маси, я вже не відпочиваю, в мене такий процес іде спілкування, роботи, все разом.
ВЕД: Хоча, між іншим, ти прийшла сюди не одна, а зі своєю подругою, можеш помахати їй рукою, вона сидить біля нашого звукооператора. Хотілось ще дещо сказати. Як відомо, що майстерність часто не закінчується на тому, щоб знайти хороший кадр, а дуже часто продовжується обробкою фотографії за допомогою різних комп’ютерних програм, правильно ж, де є багато різних ефектів. Чи часто ти їх використовуєш і що важче: фотографувати, обрати правильний ракурс, чи вдало обробити фотографію, що важче з цього?
РОЗУМНЯК: Не знаю, що важче, важко і те, і інше, але як репортажник, як фотожурналіст, я виключаю якусь певну специфічну обробку, тому що фотографія повинна нести правду, перш за все. Да, можна там якось скадрувати її, витягнути, якщо вона дуже світла чи дуже темна, але щось змінювати кардинально — це вже буде брехня і це вже буде не репортажна фотографія. Тому обробка — це якщо художнє фото. Я вважаю, що вона потрібна, якщо це дійсно виправдано, а коли ти фотографуєш якийсь репортаж, вона не потрібна.
ВЕД: Тобто, якщо ти фотографуєш людей, ти не робиш у фотошопі, міняєш якісь риси обличчя, немає такого, так?
РОЗУМНЯК: Ні, такого не буває.
ВЕД: Бо я знаю, в багатьох зараз є таке, це доволі популярно. Ти не використовуєш?
РОЗУМНЯК: Ні, я не використовую, це принципово, я намагаюсь полегшити таку обробку.
ВЕД: Ну і правильно, все наживо виходить.
РОЗУМНЯК: Так, так, так.
ВЕД: Ну, дійсно, заговорили вже за техніку, при професійній зйомці часто використовують відповідну ж техніку, правильно, інколи вона буває досить непростою. Я, наприклад, як пересічна людина, не так часто з цим стикаюсь і скажи, скільки часу потрібно, щоб, скажімо, середньостатистична людина, така як я, змогла опанувати її?
РОЗУМНЯК: Ну загалом небагато, все залежить від зацікавленості. Якщо ти... от коли я взяла фотоапарат в руки, я почала все випробовувати, всі кнопочки переклацала, передивилася, я навіть інструкцію не дивилася, я все сама робила отак. Але, звісно, це не дуже правильно, тому що в інструкції можна знайти такі речі, які дуже допомагають тобі. Звичайна людина може, якщо вона хоче. І все ж таки є Інтернет, є інші засоби якісь. Якщо ти чогось не розумієш, ти можеш спитати. Я думаю, кожен фотограф, нормальний, адекватний фотограф, допоможе.
ВЕД: Ну ось професійні фотоапарати мають багато функцій, як ти говориш, кнопочки всі встигла переклацати?
РОЗУМНЯК: Ну за 4 роки роботи з фотоапаратами, то вже, мабуть, так.
ВЕД: Всі ефекти використала, так?
РОЗУМНЯК: Так, а для початку, коли тільки я взяла фотоапарат в руки, я фотографувала на режимі «авто». Зараз тільки в режимі «мануал» — ручний.
ВЕД: Я навіть не знав, що це, тепер буду знати, тепер я буду просвітлений. Так і повинно бути. Так, що ще хотілось запитати? Звісно, кажуть, що фотографи групують людей за певними категоріями. Наприклад, ті, що більше фотогенічні люди, правильно, більш розкуті, вони поводять себе на камеру, ті, що, навпаки, більш соромляться. Наприклад, там діти, це особлива категорія, з якими треба більше уваги і т. д. З ким тобі найскладніше працювати?
РОЗУМНЯК: Мабуть, найскладніше працювати з людиною, у якої є певні комплекси, тому що вона закривається і каже: я не фотогенічна, не фотографуй мене, я не хочу. Це все від того, що не знайшлося такої людини, такого фотографа, яка б хоч раз сфотографувала людину нормально. Я вважаю, що кожна людина симпатична, в кожної людини є певні риси якісь гарні, які можна показати на фотографії. І це, мабуть, головне, що потрібно. Тому нема таких людей поганих, нема некрасивих людей, варто побачити цю красоту, розкрити. Фотограф повинен бути психологом.
ВЕД: Тобто справжній фотограф — це не лише митець, а й в психологічному плані з людьми працює і дає їм розкритися. Правильно?
РОЗУМНЯК: Так, а інколи навіть так допомагає, що потім, після вдалого, наприклад, фото сету, людина по-іншому дивиться на себе, розуміє, що вона гарна дійсно, а те що кажуть люди, ну... можна трішки це не слухати.
ВЕД: Береш в руки фотографію: я красивий, ось де воно було, просто воно сховалося, ніхто не міг побачити.
РОЗУМНЯК: Так, так.
ВЕД: Зрозуміло. А кого найцікавіше фотографувати, категорію, з яких ми говоримо?
РОЗУМНЯК: Не знаю, мені інколи цікаво фотографувати бабусь, дідусів...
ВЕД: Досвід на обличчі.
РОЗУМНЯК: Досвід на обличчі, так. Дітей — вони завжди посміхаються. В дітей багато емоцій, це не так важко. Важко фотографувати людей, які багато чого прожили і хочеться вловити те, що вони прожили. Не просто фотографувати, а дізнатися, чому ж ця людина так себе поводить, так посміхається загадково, чи сумні очі, чи...
ВЕД: Промотані уже певними подіями люди, важче їх розкрити, важче до них достукатись. Я думаю, що вдається, правильно, все ж таки з певним часом, не з першої фотографії, мабуть, так, з старшими людьми важко працювати. Знаєш, Дашо, продивляючись твої роботи, я помітив, що ти полюбляєш чорно-білі фотографії, бачив я в соціальних мережах декілька. Це такий стиль чи з чим це пов’язано?
РОЗУМНЯК: Ну це пов’язано з тим, що чорно-біла фотографія, вона відкидає все зайве, всі ті зайві кольори. Може бути яскрава майка і вона може заважати сприймати обличчя людини. Тому чорно-білі фотографії, зазвичай, використовують, щоб передати саме емоції і більш нічого конкретно. Міміку і емоції, а все інше — не важливе. Тому якщо фотографія, ту, яку я зробила, вона повинна бути чорно-біла, я обов’язково це зроблю, я навіть не залишу цвітну копію.
ВЕД: А якщо природа, наприклад? З емоціями зрозуміло — краще проявляються. А природа? Невже, дійсно, кольори природи інколи заважають?
РОЗУМНЯК: Мабуть, важко відповісти на це питання, тому що всі мої пейзажі — вони кольорові, але інколи, якщо це, наприклад, гора і, наприклад, велика хмара така і хочеться саме настрій в природі передати, то можна робити чорно-білим, але якщо це буде контрастно, не буде зливатися просто в сірий фон.
ВЕД: Ну, ти журналіст і в цьому ремеслі також проявляєш свої здібності як фотограф, а мені було завжди цікаво, мабуть же, існують якісь спілки і товариства фотографів, де вони там збираються, діляться досвідом, спілкуються між собою як професіонали? Ти відвідуєш щось подібне, чи ти більше як індивідуалістка?
РОЗУМНЯК: Ні, я не буду казати, що я індивідуалістка, звісно, я спілкуюсь з людьми, набираюся досвіду. Є Спілка фотохудожників, є Спілка журналістів. Ну я ще досить молода людина, щоб там перебувати. Тому що я вважаю, що там повинні бути вже досвідчені професіонали. Звісно, я спілкуюся з фотографами Полтави дуже активно, ми обмінюємося досвідом і тому такої проблеми немає, щоб намагатися потрапити в спілку.
ВЕД: Бачите, друзі, які у нас гості. Крім того, що митці в своїй справі, так ще й доволі таки самокритичні. Ну це і повинно певним чином так бути, правильно ж? Скажи, Дашо, яка найграндіозніша була в тебе робота, як у фотографа?
РОЗУМНЯК: Найграндіозніша робота?
ВЕД: Ну ти вважаєш, яка? Можливо, не найскладніша, а от така найважливіша в твоєму житті.
РОЗУМНЯК: Найвідповідальніша, мабуть, це те, що я знімала в минулому році Сорочинську ярмарку. Це було так 6 днів в постійному ритмі, русі, це було досить важко і досить відповідально. І ось нещодавно їздила в Білорусію з нашим ансамблем «Жива вода» з педуніверситету на фестиваль «Берегиня» і теж було досить відповідально, тому що це за кордон, це було для мене вперше. І також був концерт в Мінську. Для того, щоб фотографії дійсно відповідали міжнародним стандартам, потрібно було дуже попрацювати. Я нервувала, але я думаю, що я справилася.
ВЕД: В Білорусії була вперше, а в Україні була в багатьох містах?
РОЗУМНЯК: Так, я багато подорожую, і навіть не по с правам, просто беру рюкзак і їду. Батьки, звичайно, проти таких поїздок, але я просто вперто беру і їду, тому що мені цікаво, мені просто хочеться подивитися, поблукати по іншим вулицям, поспілкуватися з іншими людьми. Я навіть в деяких містах не бачила всіх пам’ятників, але я побачила місто.
ВЕД: По-своєму, через об’єктив, правильно?
РОЗУМНЯК: Ну і тільки через об’єктив.
ВЕД: Зрозуміло. Знаєш, готуючись до інтерв’ю, виникло таке питання, яке доволі часто задають люди фотографам: правда, що людина, яка займається відеозйомкою, з легкістю може стати фотографом і навпаки? Чи є якісь розбіжності, якісь нюанси важливі, що відрізняють ці дві професії?
РОЗУМНЯК: У мене є дуже багато знайомих фотографів-відеооператорів. В принципі, це споріднено, але саме я не займаюсь відеозйомкою, тому що от хочеться знайти себе в одному. Тому що займатися танцями і балетом можна технічно, але інколи не вистачає часу і сил і просто ти думаєш по-різному. Я бачу більш своє життя в стоп-кадрі, а хтось бачить більше в зйомці. Я саме зйомкою не займаюсь, але люди можуть, вміють і в них виходить.
ВЕД: Ну, можливо, й правильно, тому що чим вужче заняття обираєш, тим більше в нього поглинаєшся і в принципі це дає свої плоди. Тоді хочеться поговорити за якісь курйози. Були в тебе зв’язані з фотографом курйози, смішні історії, можливо, з фотокамерою в руках?
РОЗУМНЯК: Зараз я так і не згадаю. Інколи просто в дуже відповідальні моменти гас фотоапарат тому що «здихала» батарейка і ти стоїш, ти руки отак розвів: шо робить? Тоді або на телефон знімаєш, або інколи ти прийшов кудись знімати, і в тебе теж стався такий курйоз, але ти настільки запам’ятав цю подію, що вона в тебе наскільки відклалася в твоїй пам’яті, що ти навіть не жалієш. От, наприклад, в Білорусії, коли ми в останній день гуляли по Мінську, була настільки велика злива, що я побоялася брати фотоапарат і залишила його в автобусі. Ну це вже був вільний час, це було моє право, потім так раптово припинився дощ, настільки гарні були хмари, так чудесно... я так жаліла, що не взяла з собою фотоапарат. А потім подумала: якби я його взяла, я б просто фоткала і не запам’ятала б саме ті емоції і той момент. Тому я вважаю, що інколи фотоапарат буває і зайвий в житті.
ВЕД: Так, дійсно, і погода нам інколи допомагає висвітлити щось, а інколи й заважає. Тоді, говорячи про погоду, — яка пора року тобі найбільше подобається? Тобі, і як фотографу, наприклад, в тому числі? Коли легше знімати, коли важче, і що більше подобається?
РОЗУМНЯК: Ну, як мабуть, всі фотографи: друга половина дня — це найкраще, коли найкраще світло. Загалом фотографи — це світописці, вони малюють світлом на папері, тому світло — дуже важливо. Але і вночі багато гарних ліхтариків, що можна вночі фотографувати. Загалом я люблю різні пори року, але коли дуже яскраве сонце і дуже жарко, не дуже приємно фотографувати. Або як би дуже холодно — теж не дуже класно. А так, така погода різна: і дощ — це гарно, і сонечко — це гарно, і сніжок — це гарно. Все потрібно, «уравновешенно», як то кажуть.
ВЕД: Ясно. Ну а вночі ще люди інколи більш не такі сором’язливі стають і краще відгукуються на об’єктив, наскільки я знаю. Зрозуміло. Скажи тоді, як батьки і друзі реагують на твоє заняття?
РОЗУМНЯК: Ну мої батьки спочатку не дуже серйозно до цього ставилися...
ВЕД: Думали, просто так, як і у всіх, — пофотографує і перестане.
РОЗУМНЯК: Так, у них не було вибору, і коли я почала працювати вночі в клубах, як би перша моя така робота, мама була в шоці: як це і така скромна маленька дівчинка по ночам працює, чуть лі не вагони розгружує, що скажуть сусіди? А потім змирилася, тому що в них просто не було вибору: я вперта, я сказала — буду це робити, і я це робила. Зараз, звісно, мама мене жаліє, тому що ... бере якусь частину хатньої роботи на себе, бо бачить, що я можу годинами пропадати чи в фотошопі, чи постійно десь на репортажах бігаю. Батьки допомагають більше навіть, чим вони можуть собі уявити, але вони допомагають. Друзі? Звісно, з’явилося зразу дуже багато друзів, прям всі так дуже хотіли, щоб я їх пофотографувала, всі стали такі рідні. А потім, звісно, як воно буває, відсіялися, залишилися тільки такі самі-самі, які розуміють, ті, які кажуть: не бери фотік, я хочу з тобою поспілкуватися. Це я вважаю друзями.
ВЕД: Звісно, все ж таки це заняття трошки зближує, більше знайомих з’являється. Тому, хто з наших слухачів ще не визначився із хобі, можете взяти собі його на замітку. Скажи... Даша показує, що ні, не треба, тому що це забирає багато часу. Дійсно, про час говорячи. Скільки б ти найдовше змогла протриматися без фотоапарату в руках?
РОЗУМНЯК: Це неможливо, мабуть. ..
ВЕД: І дня не проходить, так?
РОЗУМНЯК: ... сутки... але коли за цю добу все-рівно є такі моменти, коли в мене є таке нестримне бажання щось сфотографувати. Я тоді ставлю пальці, як фотоапарат, і роблю так: клац. Трошки мене розгружає.
ВЕД: Це вже професійна звичка, мабуть? Скажи, Дашо, чим ще ти цікавишся, крім фотографії? Можливо, якісь додаткові хобі є, крім журналістики, звісно, і фотографії?
РОЗУМНЯК: Як і всі звичайні люди, я дуже люблю музику, дуже люблю гуляти з друзями, подорожувати, лазити ноччю по Полтаві, але нещодавно у мене з’явилося нове хобі, воно називається пост-кросінг. Це така цікава штука — це обмін листівками по всьому світу. Є такий сайт пост-кросінг, точка ком, не пам’ятаю, там ти реєструєшся, заводиш свою адресу і тобі випадає декілька адрес. Ти відправляєш туди листівки з спеціальним номером і потім тобі теж приходять. Це так цікаво, коли ти відправляєш в Австралію, а тобі від невідомої людини приходить з Бразилії. І це так круто, коли ти чекаєш листівочку, і ти заглядаєш в поштову скриньку і там щось є.
ВЕД: Тобто це не електронне листування?
РОЗУМНЯК: Ні, це звичайні листівки поштові, це якось матеріально, в руках тримаєш, так магічно навіть я б сказала. Дуже захоплює, в мене вже десь близько 40 листівок, але вони, мабуть, 2 тижні йдуть, тому я вже майже півроку, навіть більше, в цьому.
ВЕД: Ну то звісно, що потрібно почекати, але все ж таки навіть папір з іншої країни по-своєму відчувається в руках, правда?
РОЗУМНЯК: Ти якось відчуваєш частиною Всесвіту себе, тому що так ти просто живеш в Україні, в Полтаві і не виходиш за рамки цього, якщо ти там не їздиш за кордон. Я, наприклад, не була толком за кордоном, мені хотілось якось доторкнутись до іншого світу і в мене це вийшло.
ВЕД: Чудовий спосіб, пост-кросінг, треба буде і собі запам’ятати, можливо, навіть колись і спробую. Ти ще говорила за музику, ну як і всі люди, яка тебе більше цікавить музика, які фільми, можливо, більше захоплюють, якого стилю вони?
РОЗУМНЯК: Ну музика, мабуть. Я частий гість на рок-паті, тому більш така рок-музика, не знаю, чому. Раніше я слухала різну, більше, мабуть, клубну музику, а потім якось перейшла на рок — і все, і там залишилась, тому що це драйв, це емоції, це енергія. Мабуть, так лягло до душі. А фільми? Дивлюся часто авторські і артхаузні фільми, якщо вже потрібно дуже розслабитись і не думати, то беру якісь такі комедії.
ВЕД: Для підняття настрою, так?
РОЗУМНЯК: Так, але я більше, звичайно, полюбляю фільми, над якими потрібно думати. Наприклад, вчора я продивилась фільм, давно він вже вийшов, «Пролетая над гнездом кукушки». Ну такий, важкенький фільм, то засинала я так важко.
ВЕД: Зрозуміло. Є для тебе, Дашо, навіть і провокаційні питання, я підготував.
РОЗУМНЯК: Ого!
ВЕД: Ти завжди ставиш на своїх роботах авторський підпис «Фієста папарацці». Ну папарацці я розумію ще, а чому фієста, звідки це виникло?
РОЗУМНЯК: Загалом, колись була така мережа «Оптінет» і там потрібно було придумати собі якийсь нікнейм. Ну я дивилась, дивилась, дивилася, ну і якось собі придумала «Фієста». Я навіть не знала, що це бувають такі автомобілі, я не знала навіть, що це таке свято в Іспанії, тому що я переплутала його фактично з сієстою. Просто знайшла таке слово, десь вичитала і придумала, а потім зрозуміла: я просто така дуже емоційна людина і часто дуже посміхаюся, тому, мабуть, свято — це я, я — це свято, це така самореклама. А «папарацці» виникло так, «по детской глупости», але я потім зрозуміла, що воно перекладається як «надоедливая муха». І мені так було не дуже приємно, а потім я змирилася. Багато фотографів ображаються, коли їх називають папарацці, тому що вважається нечесною професію. А я от хочу переконати всіх, що папарацці бувають не тільки погані.
ВЕД: Ну і правильно, вже тебе ніхто не може образити, тому що підписалась, так ніхто нічого вигадати не зможе.
РОЗУМНЯК: Все-рівно, підглядати я люблю.
ВЕД: Я думаю, це така робота, правда ж?
РОЗУМНЯК: Ну робота, але потім мені може хтось настукати за те, що я лізу не в свої справи.
ВЕД: Я сподіваюсь, що такого не буде. А ми перед цим заговорили за Інтернет, так, за соціальні мережі. Я сам теж бачив твої роботи в соціальних мережах, а де можна ще нашим слухачам побачити твої роботи, крім соціальних мереж?
РОЗУМНЯК: Такого власного сайту в мене немає, але інколи я проводжу в своєму університеті виставки. Ось нещодавно була одна з них, теж присвячена моїм подорожам, тому, мабуть, на виставках. Так більше... я не друкую, не розпродаю свої фотографії, не стою в переході, не продаю їх, тому, ну, якщо хтось дуже хоче, я можу роздрукувати і подарувати, це не проблема.
ВЕД: Так, а сьогодні з собою фотоапарату в тебе немає?
РОЗУМНЯК: Ні, на жаль, немає, але є телефон, якщо щось дуже потрібно зняти, я це зніму.
ВЕД: Я сподіваюсь, що колись ти до нас ще завітаєш і зробиш декілька знімків у студії рідного радіо, нам на пам’ять. Ну а тим часом, друзі, наша розмова добігає до свого завершення. Дуже приємно було з тобою поспілкуватися. І традиційно ми просимо в кінці нашого гостя щось побажати нашим слухачам.
РОЗУМНЯК: Ну, мабуть, як фотограф, я... як просто людина, я бажаю нашим слухачам не втрачати моментів, не втрачати хвилини от такі найважливіші. Для мене ці хвилини — я можу зафіксувати, а для вас, якщо ви не фотограф, звісно, або не займаєтесь, запам’ятовуйте їх найкраще в пам’яті, щоб вони залишалися надовго і ви їх згадували потім і не забували.
ВЕД: Тобі велике дякую за спілкування. Нагадаю, що у нас в гостях була Дар’я Розумняк. Ви ж, друзі, слухали програму «Persona Grata» — це спільний проект з Інтернет-виданням «Полтавщина», зможете прочитати і там це інтерв’ю. Ну а поки що наша передача закінчується, залишайтеся на рідному радіо, ще почуємося.
