Тебе могло не бути
Так дивно. Ніби я це й сама розумію. Але мозок відправляє думки у відставку. Йому байдуже. В мене мозок-пофігіст.
І десь. Далеко-далеко. Поблизу Львівської області сяє його полтавська усмішка.
Така рідна. Й така наївно-доросла.
Все, що писалося раніше з сарказмом згодом розтануло. Воно щезло. Кудись пішло. Туди. В минуле.
«Кожна подія, навіть найдріб’язковіша, має причину, хід і наслідок.» Любко Дереш
А що б було , якби я вчинила геть по-іншому?
Перший перехожий задере голову догори й з сарказмом промовить. «Ой... та нічого б важливого не було. Ти, дитино, не забивала б собі голову всякою ванільно-підлітковою дурньою. А так... Все б було незмінно»
Другий перехожий, цинічно прикрикне: «Та заспокойся! Малеча! Що ти розумієш у цьому житті? Те, що гладіолус і ромашка — то різні квіти? Сиди в своєму квітнику й мрій. А носа в реальність не пхай.»
І лише третій, лише третій перехожий, намагаючись стримати сльози, тихо промовить: «Ти б його не кохала. Нічого б сього не було. Уявляєш? Ти прокидаєшся вранці — його немає. Йдеш додому — немає. Сідаєш читати книгу, та його , як і раніше, немає. Ні краплинки, ні шматочка...І ти починаєш шукати свій оцей «шматочок». Шматочок щастя. А чи знайдеш? Питання часу.»
А в голові вкотре. «Ти набрид мені. Ти набрид мені. Ти набрид мені. Ти подобаєшся мені.»
І вкотре посмішка. І вкотре я розумію. Я живу. Я кохаю. А чи це не головне?
Любов ГОНЧАРЕНКО
