Олена Никифоренко: Натхнення — це вміння привести себе в робочий стан

Олена Никифоренко

— Олено, ви маєте дві вищі освіти — інженера та економіста, тривалий час були держслужбовцем, але своє істинне покликання знайшли в журналістиці. Як же так сталося: випадковість чи доля?

— Щасливо поєдналися випадок і доля — небайдужа людина, котра «упіймала» мене в коридорах нашої облдержадміністрації, де я на той час працювала, сказала: «Чого ж такий талант пропадає? Давайте, я відведу вас у газету». У мене тоді ще промайнула думка: «Де я, а де журналістика?». Але доля посилала таких людей, які сприяли моїй самоідентифікації в журналістиці.

— Напевно, були дуже хороші вчителі, оскільки в журналістиці ви вже два десятиліття?

— Моїм першим учителем у журналістиці став Іван Миколайович Моцар, редактор «Молодої громади», за що йому безмежно вдячна. Щороку 15 червня телефоную йому, аби привітати з днем народження. І навіть моє перше журналістське посвідчення датоване саме цим днем!

— Пам’ятаєте ваші перші інтерв’ю?

— Так, звісно! Це були серйозні інтерв’ю на аналітичні, економічні та політичні теми. Оскільки за другою освітою я економіст, подібні речі були для мене елементарними, і така обізнаність приємно дивувала мого редактора.

— Потім була телестудія «Лтава»?

— Коли захотіла співпрацювати зі «Лтавою», мені зичливо сказали: «Журналіст повинен бути самостійним. Придумайте сама собі роботу». Мене цікавили люди і долі — так виникла програма «Особи». А потім — «Панянка» — телевізійний клуб для жінок. Цей проект шість років радував полтавок. «Панянка» взяла другу премію конкурсу «Українська Мадонна» Фонду Святої Марії, що проходив у Києві у 2001 році. На сцені Національної опери, коли нам вручали нагороди, я навіть встигла зняти сюжет для новин і привезла три дипломи: телерадіокомпанії, одній з героїнь програми та свій авторський.

— Мабуть, немає такого полтавця, який би хоч раз не бачив вас з мікрофоном «Несвітського життя»...

— «Несвітське...» — це вже бренд, народно-демократичне вуличне шоу, придумане мною особисто навесні 2006 року. Кожен може побачити і почути себе, свого родича чи сусіда. Герої програми — люди, яких зустрічаю вулицями і прошу відповісти на питання щодо теми програми. Проект,

безумовно, соціально-психологічний. Досі вважаю цей формат вдалим, тому що він дає необмежені можливості та не має цензури. Люди говорять усе, що накипіло. Це голос народу. Саме тому зі мною полтавці вітаються у громадському транспорті, бо для них я «своя». Уже протягом майже десяти років бренд «Несвітське...» — рейтингова телепрограма. Одного разу в кав’ярні навіть дівчина підійшла за автографом (посміхається — прим. автора).

— А як обираєте теми для програми?

— Зазвичай — те, що цікавить та тривожить напередодні зйомок. Так, правильно — теми повинні бути «свіжими». А іноді достатньо проїхатися у транспорті, послухати, про що люди говорять, аби визначити тему наступного випуску.

— Яких тем уникаєте принципово?

— Усіляко обходжу банальні та вульгарні, які мені інтелектуально огидні. До речі, під час зйомок я дозволяю людям висловлюватися повністю, і навіть коли відчуваю, що не зможу показати все, оскільки час обмежений, я не зупиняю співрозмовника.

— Проте одним телебаченням ви не обмежилися. Було і є радіо.

— Колись мої далекоглядні знайомі у 1997 році запитали мене, чому я досі не працюю на радіо. Зустрівши в коридорі «Лтави» Володимира Голубничого, директора радіо «Ваша хвиля» 101,8 FM, запитала: «Чому я досі не працюю на радіо?». «Думаєш, це так просто?» — відповів Володимир. А потім дав мені уявний мікрофон і попросив поговорити в нього. Послухавши, відповів: «Приходь! Але потрібна ідея!». І вона в мене була! Уже незабаром в ефір виходить недільна програма «Відверто», яку ми вели спільно з психологом Ларисою Авраменко, а за рік — ток-шоу «Темна ніч». Вісім років на радіо 101,8 FM «Ваша хвиля» у прямому ефірі щосуботи виходила «Темна ніч». На ній виросло ціле покоління. У мене там навіть люди знайомилися та одружувалися, народжували дітей. Я маю похресника Семена, який народився 7 лютого, у день, коли програма «Темна ніч» уперше вийшла в ефір! Ось і вирішуйте — це доля чи диво?!

А ще там було правило — слухачі мали право поставити мені одне запитання. Про що мене тільки не запитували! Іноді я так червоніла від запитань, що в душі раділа: не телеефір і мене в цей момент не бачать. Загалом ця програма стала віхою у моєму житті, адже за вісім років вийшло понад 400 випусків «Темної ночі». Вважаю прямі ефіри колосальним досвідом для будь-якого журналіста. Це вміння — лакмусовий папірець, що миттєво виявляє професіонала.

— Але радіо, як і раніше, залишається у вашому житті.

— Так, зараз веду радіо-тревел-проект «Світ на долоні». Щонеділі подорожуємо зі слухачами.

— Рік тому реалізували ще одну мрію, яка сьогодні чи не найважливіша.

— Справді, так. Рік тому розпочала роботу молодіжна експериментальна студія «Лтава». Я вважаю, що діти — це наша ощадна книжка: скільки ми на неї покладемо зараз — стільки отримаємо у старості. Я впевнена, що хтось із моїх вихованців стане видатним. Згадає про мене, але я сподіваюся, що просто не забуде (посміхається, — прим. авт.). Започатковуючи проект, я переслідувала одну-єдину мету: «відчинити двері» телебачення, радіо, газет, сайтів. Дати подихати цим повітрям тим, хто прагне реалізувати себе у медіа-просторі. Усе робиться на громадських засадах, безкоштовно. Для мене це місія. Учні — необов’язково студенти факультету журналістики, а будь-хто, кому кортить спробувати журналістського хліба. Головне — вік не менше 18 років, щоб рішення прийти в нашу експериментальну студію було свідомим та виваженим. Я, наприклад, пропоную їм спробувати себе у програмі «Несвітське життя». Там вони мають змогу придумати тему, поспілкуватися з людьми на вулицях. Є й інші майданчики для експерименту — «Ранок на «Лтаві», радіо, газети, інтернет-видання. Аби розширити їхній світогляд та додати знань, запрошую на тренінги політиків, журналістів, рекламістів, лідерів громадської думки та студентського руху, фінансистів, бізнес-тренерів. Особливо приємно, що жодна людина з тих, кому я пропонувала поспілкуватися з моїми дітьми, не відмовилася прийти на зустріч і провести її безкоштовно. І за це я низько вклоняюся всім однодумцям!

— Дуже хвилювалися, коли придумали цей проект та почали робити перші кроки?

— Ні, просто хотіла, щоб нарешті дозволили. Керівництво підтримало мою ідею, генеральний директор телерадіокомпанії «Лтава» Євген Лопушинський підписав відповідний наказ, призначивши мене координатором МЕС, дав «зелене світло» талановитій та амбітній молоді. Оголосили про набір до студії, і до нас відразу записалися 70 осіб, проте на перші збори прийшли 43. Хтось хотів, а хтось ДУМАВ, ЩО ХОЧЕ (посміхається — прим. автора). Нині у групі МЕС 138 слухачів. Деякі з них активно долучилися, деякі зайняли споглядальну позицію, але це також можливість перебувати в нашому середовищі. Середовище не можна обирати, його потрібно створювати, і я зараз цим активно займаюся. Ми багато працюємо в різних напрямках: узяли участь у фотопроекті «Занурюємося у читання», де «приміряли» на себе образи героїв улюблених книг — дякую за ідею та її втілення нашій студійці Олександрі Волаковій, беремо участь у театральних проектах — театр «І по всьому...», відвідуємо виставки, музеї. Узяли участь у соціальному проекті «Не мовчи». Вихованці МЕС зняли ролик проти пияцтва, паління, наркотиків. Нашому ролику комісія потім дала робочу назву «Колишній спортсмен» (бо там за хвилину промайнуло все життя героя та його соціальне падіння).

— Крім участі у проектах, які ще є формати навчання?

— Протягом року ми провели 24 тренінги. У цьому році хочу дещо змінити формат і дати можливість більше працювати на майданчиках. Так, ми вже зняли 17 програм «Несвітське життя», готували сюжети в «Культурний простір». Хочу дати своїм вихованцям змогу отримувати практичні навички. А як ще навчити, як не власним прикладом? Згадала принцип Суворова: «Роби, як я». На мою думку, молодь повинна бути кращою за своїх учителів. Тоді світова гармонія буде збалансована. Мої студійці мають величезне бажання навчатись. Їм зараз усе цікаво.

— Хто з відвідувачів МЕС уже «засвітився» і здобув популярність у глядачів та слухачів?

— Ви прекрасно знаєте Катерину Люшень, студентку техуніверситету. Дівчина, яка не мала ніякого відношення до журналістики, нині успішно прикрашає собою «Ранок на «Лтаві». Сергій Супрун, новий ведучий і партнер Наталії Дяченко у «Ранку на «Лтаві», працює у нас на радіо звукорежисером. Я запропонувала спробувати йому себе в ролі ведучого, і тепер це прекрасний тандем! І таких чимало! Наприклад, Анжеліка Шараєвич, яка, до речі, була учасницею конкурсу «Красуня Полтави», де здобула титул «Міс Шляхетність». Анна Сагань — ведуча «Музичної кухні» в ранкових шоу. Чудова, наполеглива, цілеспрямована дівчина. І дуже відповідальна.

Олена Никифоренко зі своїми студійцями з МЕС

— Напевно, у багатьох наших молодих читачів виникне запитання: коли буде наступний набір до МЕС?

— Набір постійно триває. Ніякого кастингу. Якщо людина хоче у МЕС, нехай приходить — на «Лтаві» охорона залюбки дає мої телефони (посміхається — прим. автора). Головне — бажання і прагнення розвиватися!

— Олено, ви надихаєте стількох людей! А хто або що надихає вас? Звідки стільки енергії?

— Натхнення — це особливість мого організму, як колір очей.

Завжди можу привести себе в робочий стан. Мотивувати мене можна, хіба що захопивши ідеєю, а ще краще — не втручатися у мої справи і дозволити мені робити те, що я задумала! Не боюся пробувати щось нове і ніколи не переймаюся: «А раптом не вийде?». Якщо не вийде одне, то придумаю щось ще — і, повірте, набагато краще!

— Щиро дякую вам за розмову і бажаю подальшого успіху та прихильності глядачів «Лтави» на багато-багато років!

Оксана ХАНАС, «Полтавський вісник»