Біля пам’ятника Гоголю

Я знаю, що насправді це неможливо, але все ж — у Вашому погляді знову щось змінилося. Ні-ні, Ви все такий же молодий, Ви так само задумливо дивитесь повз книгу, що тримаєте в руці, але сьогодні Ви зовсім інший, ніж учора. Може, це тому, що минулої нашої зустрічі заходило сонце і моя тінь була не менша, ніж Ваша? Бо нині я розумію — навряд чи хто може зрівнятися не лише з Вами, а й з тінню Вашою. 

Не ображайтеся, але чому Ви, той, хто змусив сміятися чи не увесь світ, не посміхаєтесь? Ви скучили за Василівкою, Диканькою, Миргородом? Вам набридло щодня бачити суєту автомобілів на полтавських вулицях і байдужість перехожих? Чи це так зима впливає на Ваш вираз обличчя? Справді, лише цієї пори року Ви змінюєтесь в залежності від сонця, бо листя дерев не заважає милуватися сонячними зайчиками на будинках, примруженими оченятами малюків, які чеберяють у зимовому парку, зрештою тим, як щороку, щоднини змінюється наша Полтава. А влітку...

Влітку тріпотіння листя розлогих дерев робить живим не лише Ваше обличчя, а й руки. І тоді можна побачити і вашу посмішку, і зажуру в очах, і трепет рук, які, мабуть, скучили за олівцем... Ой, пробачте, я й досі не помітила, що олівець Ви тримаєте... Та хіба ним щось напишеш? А може... може Ви вночі, коли всі сплять, таки створюєте свої влучні образи, узагальнюєте персонажі, але вже з нинішнього, нашого життя? Ого, скільки би Вам вдалося описати з того часу, як Ви стоїте тут, на розі вулиць Леніна і Гоголя, адже з 30-х років минулого століття багато у Ворсклі води спливло! 

Щоразу, коли приходжу до Вас, питаю: що відчував, створюючи цей пам’ятник, Ваш і мій земляк Леонід Позен? Його ім’я, як і Ваше, відоме далеко за межами України. 

Ви і сьогодні мені нічого не скажете? Тоді я шукатиму відповіді у Ваших творах, де невмирущий дух Ваш проникає просто до свідомості і сам малює в уяві всі барви і образи, що народилися під Вашим пером. Поринути у містичний світ чи відчути себе очевидцем Вашої епохи, доторкнутися до українського колориту чи просто посміятися над життям — усе це є цілком можливим для тих, хто тримав у руках Ваші книги...

Ви таки відповіли мені? Адже я щойно ясно почула: «Я почитаюсь загадкою для всех, никто не разгадает меня совершенно»! 

Спасибі Вам, Миколо Васильовичу! Спасибі за зовсім інший світ, який Ви створили; за невмирущі образи і персонажі; за те, що усі ми звертаємося до Вас, аби отримати відповіді на якісь свої запитання. 

Знаєте, а я нарешті зрозуміла, що саме міняється у Вашому погляді — Ви впізнаєте кожного з нас і радієте зустрічі!

Ольга ФІЛОНЕНКО,
учениця 8-В класу
школи № 3 м. Полтава