Інна Якобенко — persona grata «Лтави»
Інна Якобенко — ведуча передачі «Персона Грата», журналіст з величезним багажем знань, волонтер Полтавського батальйону небайдужих, і на цьому список не закінчується цієї енергійної та багатогранної особистості. До кожної передачі пані Інна запрошує яскравих, цікавих та неординарних персон, які розповідають про формулу їх успіху, про те, як вони йдуть до намічених цілей та розкривають свої секрети досягнення мети.
— Чия була ідея започаткування програми «Персона Грата»?
— Це була моя ідея. Передача дуже давно існувала на радіо, в радіоформаті. А потім, коли я пішла з «Лтави» вона зникла з ефіру. І минулого літа генеральний директор ОДТРК «Лтава» Євген Романович Лопушинський зателефонував і запропонував реанімувати проект уже в телеформаті. Я погодилась, але в мене були певні умови: я не знімаю в студії, я хочу, щоб це був формат максимально наближений до домашньої атмосфери, тому ми працюємо в кафе, а не в студії. Ще однією з домовленостей був мій особистий вибір гостей для передачі. Оскільки це авторська передача, для мене було важливо, щоб мені їх ніхто не нав’язував. Коли я була директором творчого об’єднання програм обласного радіо, то я не могла мати таку розкіш — обирати гостей.
— Скільки існує проект в телеформаті?
— Проект існує дев’ять місяців, в вересні вже буде рік.
— Яким чином ви підбираєте героїв?
— В силу професії, я знаю людей з багатьох сфер, з деякими колись спілкувалася, згадую про них та запрошую. Я завжди говорю, журналіст, незалежно від того, скільки він в професії, повинен обов’язково зберігати таку рису як уміння «незамуленим оком» аналізувати навколишнє середовище, він повинен вихоплювати із контексту щось цікаве. Наприклад, в мене в гостях передачі була керівник Полтавського відділення культурологічного центру «Новий Акрополь», я про них дізналась просто побачивши оголошення на стовпі.
Я з самого початку сформулювала для себе задачу, беручись за цей проект: по-перше, я буду робити передачу корисну в прикладному сенсі; інформацію, яку людина побачила і почула може взяти собі на озброєння; і, по-друге, в ідеалі «Персона грата» повинна бути патріотичною.
— Зараз Ви активно займаєтесь волонтерською діяльністю, неодноразово бачили Вас серед активістів Полтавського батальйону небайдужих. Ви зайняли активну громадянську позицію?
— Для мене Батьківщина — це люди, а не географічний клаптик землі. Події, що відбуваються в нашій країні чітко поділили усе на чорне і біле, хоча життя складається з палітри напівтонів, але останній рік диктує абсолютно свідому позицію. Про напівтони ми поговоримо після того, як це жахіття закінчиться, а зараз чорне і біле. Я хочу розуміти, хто з якого боку барикади, хто зі мною, а хто — ні. Люди поводяться так, наче зараз живуть «на чорновик», а завтра — буде можливість жити «на чистовик». Не буде! Життя одне, треба жити сьогодні і кожну хвилину берегти, кожну хвилину цінувати.
"Персона грата" дует "Не родственники"
Коли людину все це не стосується буквально, це десь-чиясь війна, а коли в коло її знайомих, родичів, друзів входить ситуація, що хтось пішов, хтось там, не дай Бог, поранений, а ще гірше — не повернувся, тоді, ця ситуація моментально перестає бути чужою, одразу стає своєю.
Зараз починається черговий виборний етап і чітко видно активність громад. Одні з найактивніших регіонів, в сенсі політичному, Івано-Франківськ та Тернопіль. Там люди хочуть розуміти, кому вони делегують повноваження, хто буде представляти їх інтереси. Наш регіон, як на мене — сонний. Людям все одно, аби їх не чіпали, вони ладні делегувати повноваження будь-кому. Нині формується громадянське суспільство, не швидко, але хочеться вірити, що колись все буде добре.
— Як ви прийшли до волонтерства?
— Як тільки почалися всі ці речі, рік тому, питання допомагати чи ні взагалі не стояло. Ми їхали до супермаркету, купували чай, шкарпетки, рукавиці, печиво, цигарки і де бачили точки прийому, там віддавали. Але все частіше на очі потрапляв Полтавський батальйон небайдужих. А для мене відправною точкою було те, що цю громадську організацію прихистив Свято-Успенський собор. До них кредит довіри більший ніж до інших.
Двадцять років в журналістиці дають широкий формат знайомств і я подумала, що можна ефективніше допомагати, скориставшись зв’язками. Я пішла до Департаменту освіти і науки перед Новим роком, коли дітей на місяць відправляли на канікули, щоб зекономити електроенергію. Звернулась до заступника начальника відділу з виховної та позашкільної роботи Ірини Миколаївни Гринь та запропонувала заохотити школярів допомогти армії. Адже більшість молоді безцільно сидітиме в Інтернеті. А ми розкажемо як сушити овочі і кожен по бажанню може зробити свій маленький, але важливий внесок. І дійсно, багато навчальних закладів відгукнулось.
На Водохреща я спекла чимало печива для благодійного ярмарку і потім виокремилась група «печеньки по-полтавськи». Також ми збираємо трави для чаїв, сушимо і міксуємо зелень та овочі. Ось так з’явилось волонтерство!
— Які маєте найближчі плани?
— З 22 червня починає роботу наш православний табір на базі «Фонтану» в Нових Санжарах. Я буду як волонтер туди до них навідуватись, в мене запланований майстер-клас по декупажу. Справа в тому, що це моє палке захоплення, моє хобі — декорування в стилі декупаж, кракелюр і шебі-шик.
— Що побажаєте полтавцям та зокрема глядачам і слухачам «Лтави»?
— Бути вибагливими глядачами, не бути байдужими. Знайте собі ціну, працюйте над собою. Життя настільки щодня інформаційно наповнюється, що ми не встигаємо за ним, а ми повинні щодня розвиватись. Але, разом з тим, кожна людина повинна пам’ятати, що для щастя потрібно зовсім небагато. В банальній, примітивній погоні за матеріальними благами можемо втратити щось справжнє. Придивіться до деталей, маленьких дрібничок — саме вони і складають те, що називається щасливим життям.
