Про те, що не розказують без сліз

В полтавській Галереї мистецтв зібралися колишні полонені концентраційних таборів, щоб розповісти молоді про свій життєвий шлях. Поки всі очікували початку зустрічі, журналіст «Полтавщини» спілкувалася з Анною Висоцькою — жінкою, яка довгий час була заручницею фашистських таборів смерті. Таких людей в Полтаві залишилося всього десять. Пані Анна погодилася розповісти про ті страшні часи.

Анна Висоцька

— Коли мені було 17, мене, як і багатьох інших українських дівчат, німці забрали у Німеччину на роботи. У місті Дюссельдорф я працювала кухарем у таборі. Там я вступила до підпільної антифашистської організації, але нас видав зрадник і всіх арештували і відправили до тюрми у місто Онрад. Я п’ять разів сиділа у карцері, мене дуже жорстоко били, катували, допитували... Багато разів переводили з одного табору в інший. В одному з них я працювала на виробництві снарядів. Коли нас прийшли визволяти, перший танк ми зустрічали зі сльозами на очах, обіймали і цілували солдатів.

— Вам, напевно, важко кожного разу згадувати ті страшні часи?

— Так, дуже важко. Ось і сьогодні йшла, не знала, як буду говорити... Пила заспокійливе, багато таблеток, однак руки все одно трусяться.

Під час розмови пані Анна розплакалася. Але не від тяжких спогадів, а через те, що в минулому році втратила свого чоловіка.

— Володимир в мене був відомим журналістом, в «Зорі Полтавщини» працював. Його збила машина на пішохідному переході, розбили голову... Водія виправдали, зробили мого чоловіка винуватцем. Але ж він був обережним, завжди з ним разом під руку ходили. Тут таке горе...

Про ситуацію щодо цього резонансного ДТП ми розкажемо в наступній публікації.

Анна ШУМОВА, «Полтавщина»