5.03.2011 | 12:31

Душа без гриму

Лідія Олександрівна Кучер — викладач гриму і макіяжу Гадяцького училища культури Лідія Олександрівна Кучер — викладач гриму і макіяжу Гадяцького училища культури

Суть гриму полягає в тому, щоб зробити образ реалістичним, таким, як у житті. Дуже рідко зустрічаються на люди, яким не потрібен грим. Тому що вони — справжні. Як душа, як віра, як совість. Саме такою людиною і є Лідія Олександрівна Кучер

Життя — річ непередбачувана і ніколи не знаєш, коли і з ким воно зведе тебе на шляхах долі, які дарунки чи випробування воно готує для кожного з нас. Ми читаємо книги і захоплюємося героями романів, ми дивимося фільми і ладні віддати свою любов і повагу екранним персонажам. А варто лише озирнутися довкола, відірвати очі від комп’ютера - і ось, ти в реальному світі, де кожен або герой, або — навпаки. Вибір у кожного свій. Яким саме шляхом іти по життю, топтати чи сіяти добро.

Лідія Олександрівна Кучер — викладач гриму і макіяжу Гадяцького училища культури ім. І.Котляревського, красива вишукана жінка, майстер своєї справи, талановитий сценарист, мабуть ніколи і уявити не могла, за яким саме життєвим сценарієм доведеться їй йти.

Вступив до училища на режисерський факультет хлопчина-напівсирота. Звичайний, як і всі підлітки. Гарно навчався. Та воно і не дивно, адже Гадяцьке училище славиться талановитими студентами, має сильний викладацький склад і працює однією командою.

Віктор безтурботно насолоджувався життям, мав кохану дівчину, гарні оцінки і все, що потрібно для щастя в свої 17 років. Аж раптом сталося непередбачуване — він захворів. Лікарі діагностували рак. Це був відчай! Він кричав на весь світ порожніми очима і думав про самогубство. Ліда Олександрівна, розуміючи всю складність, годинами говорила з ним про те, про що інші боялися. Вона сказала, що це не вирок, що лікарі можуть помилятися, що дівчат багато і він обов’язково знайде свою долю, що суїцид — не вихід. А він підняв на неї очі і запитав: «Звідки Ви дізналися? Хто Вам сказав?» Дівчина покинула його, як тільки дізналася про страшний вирок лікарів, почалися довгі дні на лікарняних ліжках. На той час він проживав у сім’ї своєї сестри. Щоб підтримати брата, вона приїхала в училище і попросила не виключати його за неявку на сесію і дозволити їй відвідувати установчі лекції і писати за нього конспекти.

Лідія Олександрівна допомагала в усьому. Ні на крок не відпустила цю сім’ю, разом з ними переживала довгі дні очікування остаточного діагнозу. І страшна хвороба відступила… Віктор закінчив училище з відзнакою і поїхав будувати своє життя.

Ці люди стали їй рідними. Вони постійно приїздили до неї в гості, вітали на свята. Минуло два роки і Людмила, сестра Віктора, закінчувала академію в Києві, і саме на вулицях столиці випадково зустріла хлопця з училища, який повідомив, що Ліда Олександрівна в Києві, в лікарні, в неї - онкозахворювання.

Вона летіла, не дивлячись під ноги, не знаючи Києва, шукала невідому вулицю Рейтарську, а перед очима мінялися картинки з недавнього минулого: діагноз брата, училище, ця тендітна жіночка, яка маленькою, але такою сильною рукою тримала його в цьому житті у часи відчаю.

Сіре страшне приміщення лікарні, суворий лікар, який не дозволяв зайти, лише коли сказала, що донька і здалеку - пустили. Поки сиділа в коридорі старий лікар, Гульчій Микола Васильович, розповідав про Лідію Олександрівну.

- Приїхала гарна, мов квітка, тільки змучена і попросила оглянути. У мене черга на роки розписана, а вона так просто зайшла і попросила, що не зміг відмовити. Оглянув. Треба терміново оперувати. Але черга розписана на рік вперед, можеш не дочекатися. Багато, хто не дочекався. А вона не кричить, не плаче, а лишень очі підвела і питає: «Скільки мені залишилося? Мені в Росію треба з’їздити. З сином попрощатися. Я встигну?» А потім підвела очі і каже: « В мене немає грошей.. Я можу заспівати чи затанцювати… Мої учні славлять Україну своїми талантами… Допоможіть мені… І щось таке було в тих очах…»

Той лікар через три дні прооперував Ліду Олександрівну, а до операції треба було терміново здати аналізи і десь ночувати. Вона прийшла в монастир, постукала і попросила :«Пустіть, я приречена, в мене рак». Пустили, допомогли дістатися до лікарні, дали телеграму сину в Росію, і молилися.

Отак сиділи старий лікар і чужа дитина і говорили-говорили. Тримаючись за стіну, з палати вийшла Лідія Олександрівна і сказала: «Людочка моя, як я рада… Вже думала, що самій помирати доведеться…»

Лідія Олександрівна Кучер - завжди усміхнена, доброзичлива, модно одягнена жінка – сьогодні викладає в Гадяцькому училищі культури ім. І.Котляревського. Бог вирішив інакше. Вона викладає макіяж і грим, сценічну майстерність і техніку сцени. Віддає часточку своєї душі студентам, бо інакше не вміє.

Можливо, цей шанс вона отримала від Бога саме за те, що схопила тоді за руку того розгубленого студента Вітю і втримала від самогубства, вселила в нього віру, врятувала його душу від порожнечі і відчаю. Здавалося б чужа людина, могла з байдужістю пройти повз ту сім’ю і не помітити горя.

З нашою редакцією зв’язалася ця сім’я і розповіла цю історію. Ми дуже вдячні жінці за людський подвиг - небайдужість. Ми вдячні директору училища А.М. Насменчуку, який проявив кращі людські якості і дав можливість, створив умови, де Лідія Олександрівна не думає про хворобу, готується до уроків, живе життям училища, радіє сонцю і зовсім по-іншому дивиться на світ.

Сьогодні, 5 березня, у Лідії Кучер день народження. Цей матеріал – наше вітання небайдужій жінці.

Інна ІДЕНКО для «Полтавщини»

Культура і освіта