4.01.2010 | 16:09

Василеві Симоненку вкоротили віку через вірш про Хрущова?

Василь Симоненко Василь Симоненко

Відомий український поет, наш земляк Василь Симоненко з’явився на світ 8 січня, на другий день Різдва. Цього року йому б виповнилося 75.

На початку 60-х років полтавський літератор, автор чотирьох поетичних збірок Едуард Кухаренко жив у Черкасах, де в той час кореспондентом газети «Молодь Черкащини» працював Василь Симоненко. У цьому місті в 1961 році вони й познайомилися.

— Едуарде Григоровичу, за яких обставин відбулася ваша перша зустріч із Симоненком?

— Скрізь, де жив, я тягнувся до літературного середовища, бо вірші почав писати з дитинства. На одному із засідань літературного об’єднання і відбулося моє знайомство з Василем Симоненком. Він у 1957 році з відзнакою закінчив Київський державний університет, отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті «Черкаська правда», а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі «Молодь Черкащини».

Василь Симоненко Василь Симоненко
кінець 1940-х поч. 1950-х.

Зустрічаючись, ми гуляли бульваром Шевченка, сідали десь за столик, пили сухе вино. Я читав йому свої вірші та прозові твори. Вірші йому подобалися, а проза в мене, признатися, слабенька. Про себе Василь говорив мало. Я тепер шкодую, що соромився розпитувати. Крім самої особистості поета, на мене сильне враження справив його вірш «Злодій», я це пам’ятаю й досі.

— Якою людиною був Василь Симоненко?

— До знайомих і колег Василь ставився дуже добре, цінував справжню дружбу. Найближчим його другом був Микола Сніжко, він ділився з ним усім, у тому числі й глибоко особистим. Пригадую, пішли розмови, що між Миколою і його дружиною пробігла чорна кішка, надумали вони розлучатися. Микола поділився з Василем своїми думками. Той мовчки вислухав, а тоді кудись вийшов. Приносить 16 кілограмів солі й каже: «Оце, гади, доки не з’їсте, не здумайте розходитися». Не знаю, що саме допомогло, але подружжя живе й до цього часу.

— Що ви можете розповісти про родину поета?

— У 60-і роки в родині Симоненків підростав син, до якого Василь ставився надзвичайно трепетно, дуже любив його. Коли ж батька не стало, хлопчик ще й до школи не ходив. У перший клас малого Олеся споряджали Василеві друзі.

Свого рідного батька Василь не пам’ятав, ніколи не заводив розмови про нього. Швидше за все, той просто залишив їх із матір’ю. Та коли Василь став на ноги, отримав квартиру в Черкасах, батько об’явився. Прийшов і звернувся до нього: «Синок». Василь мовби закляк, а тоді відповів: «Я не знаю, хто ти такий». Відвів його на вокзал, купив квиток і каже: «Забудь сюди дорогу, у мене немає батька».

— Я читала, що він дуже прискіпливо ставився до своєї творчості. Ви були свідком виходу його збірок?

— У 1962 році вийшла його збірка «Тиша і грім», він отримав за неї гонорар 2 тисячі карбованців. Тоді це була просто фантастична сума. Але гроші якось швидко були витрачені, до них Василь відносився легко. Він любив життя не напоказ. Був дуже працьовитим, не рахувався з власним часом. Якщо треба було, то сидів у редакції до ранку. Наше спілкування тривало аж до самої його смерті, після якої Василя стали називати націоналістом. Багато хто тоді відійшов від його рідних, зрікся пам’яті про нього. Що ж зробиш: друзі пізнаються в біді.

— Коли ви бачилися востаннє?

— Восени 1963 року. Пригадую, було бабине літо, бо навкруги снувалося павутиння. Василь лежав у лікарні тяжкохворий. Я прийшов до нього, а він увесь обнизаний трубочками після операції. У цей час якраз вийшов роман «Тронка» Олеся Гончара. Я приніс йому книгу, він погортав, але вже не сприйняв її. Біль нестерпно дошкуляв, адже в нього був рак нирок, хоч встановити діагноз лікарі довго не могли.

— Тепер стали писати про те, що його побили…

— Я тоді нічого не знав про це. Почув пізніше, що Василя п’яного забрали в транспортне відділення міліції. Був дуже здивований такими плітками, бо Василь ніколи не напивався. При зустрічах пили переважно сухе вино, популярним у нас тоді було румунське світле, яке називалося «Діміат».

Василь Симоненко за роботою Василь Симоненко за роботою

Зі слів Василевого товариша Віктора Онойка, з яким він працював у «Молоді Черкащини», вимальовується така картина.

Улітку 1962 року до Василя приїхав земляк із рідних Біївців. Посиділи, погомоніли, випили вина. Пішли на залізничний вокзал. Там виявилося, що закінчилися цигарки. Василь попрямував до буфету, але там була перерва на обід. Постукав і попрохав продати цигарки, та буфетниці щось не сподобалося в його поведінці й вона зчинила галас. З’явилися двоє в міліцейській формі, попросили показати документи. Нічого не підозрюючи, Василь витяг журналістське посвідчення. «Ага, — багатозначно мовив офіцер і поклав документ до кишені. — Розберемося». Удвох вони взяли Василя під руки і, як той не пручався, завели тут же в приміщенні вокзалу в кімнату. Один залишився стерегти Василя, а другий зник. Потім з’явився, разом підхопили його під руки й запхали у «воронок».

Колеги розшукали Василя Симоненка на другий день аж у Смілі. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії. «Поїхало нас троє, — згадує Віктор Онойко. — Крім мене, письменник Микола Негода та журналіст Петро Жук. Микола, здається, був добре знайомий із смілянським секретарем. І ми спочатку поїхали до нього по записку та розпитали, як знайти міліцейське відділення.

З кімнати, що нагадувала карцер, вивели Василя. Побачивши нас, він одразу попросив закурити. «Більше доби не палив, — пояснив, коли прямували до нашого червоного «Москвича». І додав — Не їв і не спав». Коли сів на переднє сидіння, закотив рукава сорочки. Ми вжахнулися: усі руки були в синцях. «А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим — не знаю. Якісь товсті палиці шкіряні, з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місці, а по спині й попереку».

— За що? — вихопилося в нас.

— Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди, погрожували: ну почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. А я їх обізвав…

Василь назвав два слова і додав: «У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, скрутив, як лещатами, руки за спину, на зап’ястя наче зашморг накинув і штовхнув обличчям донизу на дерев’яний лежак. Тоді прив’язав до нього ременями. Тепер уже я не міг і ворухнутися. Руки пекло вогнем. Кажу: «Що ти робиш, гад!» Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалося всередині…»

Ця розповідь Віктора Онойка вміщена у книзі спогадів друзів і колег про Василя Симоненка «Життя мов спалах блискавки», яка вийшла в Черкасах у 1991 році.

— У мене з цього приводу є своє припущення. Василь на початку 60-х написав вірш про Микиту Хрущова. Я читав його. Зримо уявляється портрет цієї людини. І про бородавки там є, і про кукурудзу. Вірш якимсь дивом був надрукований. А потім Симоненка викликали в Москву до Хрущова. Це мені Василева мама пізніше розказувала, мовби між ними там відбувся такий діалог:

— Що оце ти пишеш? Таких, як ти, писак у мене багато.

— Хоч у вас таких і багато, але я, їй-Богу, один, — такою була Василева відповідь.

Тому думаю, що до цієї пригоди якимось чином доклав руку Микита Сергійович. Очевидно, згори пішов відповідний сигнал. Зараз ті міліціонери, що вкоротили віку Василеві, мабуть, заслужені пенсіонери, отримують персональні пенсії.

Василь Симоненко Василь Симоненко

— Ви були на похоронах Симоненка?

— Його ховали 15 грудня, а я не зміг піти, бо дружина якраз у цей день народила сина. Думаю, душа Василева мені пробачить це. Зразу після смерті в Черкасах і вулицю назвали його іменем, і меморіальну дошку відкрили. А потім різко все змінилося. Ось чому. На похорони Василя приїхало красне письменство з Києва, і зник його щоденник. Це я з його мамою потім говорив, вона стверджує, що чужих у хаті не було. Через тиждень після зникнення щоденника канадське радіо почало транслювати сторінки з нього. Зрозуміло, що писався він для себе. Василева прямолінійність подобалася далеко не всім. Тому й оголошено було його націоналістом, пришито інші ярлики і заборонено видавати його твори. Дуже багато поганого поетові робив за життя Микола Негода, який у той час працював парторгом редакції і був членом Спілки письменників. Про це і в щоденниках Василь Симоненко писав: «Негода мені отруює життя». Хоч у висловлюваннях Миколи Тодосовича цього не відчувалося. Бог суддя всім нам.

Через десять років після Василевої смерті я поїхав у Черкаси, пішов у редакцію. Там дуже здивувалися, кажуть, що тільки вчора поминали мене, бо хтось пустив чутку, що я помер. Я тоді дійсно дуже хворів, висів на волосині від смерті. Запропонував піти наступного дня на могилу Василя. Дивлюсь, вони всі якось зам’ялися, а тоді кажуть: «Та ти знаєш, до нас приходив один товариш із відповідних органів і не радив ходити туди». Таке було життя, система давила нас усіх. Треба знати, які то були часи. Люди потихеньку пропадали. Забирали їх у КДБ. Відшукати сліди потім було важко.

На згадку про Василя я написав вірш «Пам’яті В.С.», він надрукований у збірці «Галактики кульбаб».

Надія СТЕПНА, «Полтавщина»

Суспільство