12.12.2010 | 16:52

Язык? Język? Limbă? А як же мова?

Фото: trane.com.ua

Сучасна демократія та плюралізм думок, попри всі свої недоліки, дозволяють обирати мову спілкування вільно. Тим не менш, навіть сучасні українці та інші народи, що проживають в нашій державі, ведуть мовну боротьбу — з потребою чи без, але завжди безкомпромісно

Українській мові у цій боротьбі випала нелегка доля. Спочатку її забороняли та пригнічували (як офіційно — адже Україна знаходилась у складі інших держав; так і неофіційно — вже за часів незалежності за різних політичних обставин). Звісно, проблема української мови в історії майже ніколи не висвітлювалась об’єктивно: патріотичні кола прагли з незрозумілих причин гіперболізувати і кількість, і якість заборон рідної мови; кола інших держав — Польщі, Росії, Туреччини, Румунії, Австро-Угорщини — навпаки, прагли «забути» про всі випадки етнічних (відповідно й мовних) гонінь.

З націоналістичних сайтів дізнаємося про чисельність таких заборон — їх нарахували аж 78 (геть вже неймовірна версія — 200). Зрозуміло, що ані російська, ані польська (пізніше — австро-угорська) сторона (основні «спонсори» мовних заборон) жодну з них не визнають, і, загалом, з юридичної точки зору праві, оскільки українські землі тривалий час знаходились у складі цих країн.

Першу спробу заборони мови численні дослідники визначають то 1622-им, то 1626-им, то 1662-им роками, коли відбувалося активне знищення церковних книг староукраїнською та заміна їх російськомовними. До слова варто сказати, що це був лише початок гонінь з російської сторони. Польща ж розпочала наступ на етнічні українські особливості з Люблінської унії 1569 року. У 1690-х роках польську мову ввели в судах, і вирішувати свої проблеми через закон українською стало неможливо. Проте пам’ятаймо, що українські землі знаходились у складі Речі Посполитої, і законодавство її логічно велося єдиною польською мовою.

Гоніння на мову з російської сторони до 1709 року комплексного характеру не мали. Після Полтавської битви політика русифікації та знищення українського («гетьманського») стала жорстокою і послідовною. Адекватно протистояти заборонам могла б військова сила козацтва, проте останнє до цього часу настільки розпорошилось політично (а часто, і морально), що хоч якусь силу становило відносно. Далі були заборони 1720, 1729,1753, 1769 років.

У перші десятиліття XVIII століття гоніння на мову продовжили польські сили на Західній Україні. Кирилицю на заході прагли замінити на латиницю, а полонізували українців передусім в університетах — там, звідки виходили справді освічені люди, які вміли довести правильність своїх поглядів.

На Лівобережжі діяли накази, які обмежували вживання української: заборона хрещення українськими іменами, заборона перекладів з російської на українську, заборонялися українські книжки для дітей. По сьогодні найбільш відомими лишаються Емський указ 1876-го та Валуєвський циркуляр 1863-го років.

Перша світова війна, а потім і жахи громадянської війни ліквідацію мови поставили на новий рівень — безкарного знищення її носіїв: як прямо — через розстріли за національною ознакою, так і побічно — через тисячі смертей на фронтах. Не варто казати, що гинули українці більше за росіян чи представників інших народностей, проте до всього додавався і національний фактор.

Радянський Союз, попри декларативну рівність усіх народів, на ділі теж не лишився осторонь неписаних заборон. Проте зазнавали тиску разом з українською фактично всі мови багатонаціональної країни. Ленін, одним із перших помітивши прояви російського шовінізму в партії, неодноразово доповідав з цієї теми, проте через свою хворобу не завжди сприймався поплічниками адекватно. Паралельно атака на мову тривала в Румунії і Польщі (приблизно 1924 рік — закони Румунського королівства та Польської республіки, що мали різні назви, та на меті одне — вчити дітей у школах польською та румунською мовами, не дослухаючись до бажань населення українських територій).

Навіть після хрущовської відлиги заборони тривали, щоправда, стосувалися вони не стільки мови, скільки святкування тих чи інших національних літературних та релігійних свят. В цілому — справа зрозуміла, адже СРСР прагнув створити нову історичну спільноту — радянський народ.

Мова

У 1984 році на мову почали тиснути економічно — вчителям російської мови до зарплатні додавалося ще 15% заробітку, порівняно з іншими «мовниками». Останнім ударом по мові мав стати закон про мови 1990 року, та не судилось — Україна вже була на шляху до незалежності.

На сьогодні дискусія про мови триває. Не є секретом, що російська сторона (в тому числі діаспора) прагне до зверхності російської мови навіть у сучасній Україні. Проте не можна забувати й наступне — краще за всіх повинен берегти українську мову її основний носій — українець. Ані Росія, ані Польща чи інші країни нам нічого не винні. Хіба крихту поваги одне до одного...

Олександр КЛІМОВ, «Полтавщина»

Суспільство