Як кременчуцький пожежний підірвався на міні в Іраку

Вибухи, людський плач, зруйновані будинки, що і без того не вирізнялися відбитком хоч якогось достатку, понівечені люди та їх душі — класична картина затяжної незрозумілої війни в Іраку, яку часто бачимо на блакитних екранах та на шпальтах газет.

Однак ми бачимо це віддалено — він дивився цій війні у вічі. Це пожежний ДПЧ-16 м. Кременчук Валерій Кулик. 6 місяців участі у миротворчій місії в Іраку, де день іде за рік, а для сім’ї миротворця — іще більше, назавжди закарбувалися у пам’яті Валерія Кулика:

Три місяці нас готували до участі у цій миротворчій місії. Готували до всього: до найстрашнішого, до того, що кожен наш рух — тільки зі зброєю. Так і вийшло — спали також з автоматами, бо від ворожої сторони можна було чекати будь-чого у будь-який час, адже відкритих війн цей мусульманський народ не вів — тільки партизанські бої: раптові, влучні, жорстокі.

До поїздки в Ірак служив надстроково у підрозділі інженерно-саперного взводу однієї з частин Кременчука на посаді водія автомобіля розмінуванні, — продовжує розповідь Валерій Кулик. — Задача нашої українсько-польської бригади, що стояла у м. Сувейра, у складі якої я служив, теж була визначена: розмінування доріг, охорона лікарні, мерії, банків, створення блокпостів на мостах та конвоювання гуманітарної допомоги. Всього бувало — спокійно ніколи не жили, і корінні жителі сприймали нас теж по-різному. Але перед очима і досі стоїть картина, що назавжди викарбувалася у пам’яті — наш підрив на міні, потім контузія, госпіталь... Важко було особливо від того, що так далеко від Батьківщини, сім’ї, від щойно народженого сина, якого тільки-но забрав із полового будинку — мусив їхати до Іраку. Та тільки одна думка повернення додому тримала, давала сил. Все обійшлося, як бачите. А вже до цьогорічного Дня Перемоги за відвагу Указом Президента України був нагороджений ювілейною медаллю.

Наразі Валерій Кулик працює пожежником державної пожежної частини № 16 у Кременчуці.

Павло КАСЬЯН, «Полтавщина»