«На этих могилах не ставят крестов...»

Через сімдесят сім років після Голодомору кременчуцькі жертви жахливої трагедії українського народу і досі повністю не підраховані та не оприлюднені. 27 листопада, як і вся країна, ми в місті згадаємо тих, кого обібрали і залишили вмирати від голодної смерті. Але скільки їх — знаємо лише приблизно. Тоталітарна система не дала нам такої можливості — чітко знати, скільки ж українців загинуло від Голодомору.

Школярі взялися знайти істину

Ідея відтворення традицій руху пошуковців існує давно, але результати Кременчук побачив нещодавно. Учні ЗОШ№ 24 у Великій Кохнівці разом із директором школи Валерієм Фофановим зібрали та об’єднали дані про поховання та жертви голодомору частини Кременчука — Великої Кохнівки.

У самому місті початку 30-х років минулого століття як такого голоду не було. Зате вмирали люди у навколишніх селах. Теперішній Полтавський проспект Кременчука є гіркою сповіддю Кохнівки про жертви голодомору. Їх ховали прямо у дворах поблизу хат. Ледь присипали землею, бо не вистачало сил копати глибшу яму. Ці могили без хрестів, а іноді і покинуті напризволяще, викликають гірке відчуття.

Діти лежать поряд із матерями

Разом із директором крокуємо за адресою Полтавський проспект 10/2. Керівники пошукової групи «Меморіал» недарма привели на цей двір. Він без господарів і став притулком для бомжів та смітником, але могилки 1933-го залишилися. Дві родини в одному покинутому дворі. Родина Проценків: Меланія Омелянівна із двома доньками 1909 та 1913 років народження, а поряд невеликі горбики могил Параски Відмич та її синочка. Історія їхнього життя була перекреслена голодом: «Ще в дитинстві від діда та матері Потапової (Відмич) Віри Олександрівни знав, що могилки під горіхом — могилки моєї бабусі Параски Відмич та її сина. У 1933-му був великий голод. Поховав їх дід Сашко за прикладом інших сельчан — у своєму садку, поряд із сусідніми могилами, в яких були поховані Меланія Проценко та дві її доньки» (Зі споминів Анатолія Потапова).

Колишня вчителька фізики Галина Федорівна також доглядає у своєму дворі «спадок» трагедії тих років. Біля трьох могилок завжди охайно та лежать квіти. Відчуття данини тим, хто безвинно постраждав від жахів тоталітаризму, не полишає жінку. Неначе зараз перед очима все, що бачила та пережила у далекому 33-му. І таких могил у дворах осель Великої Кохнівки вистачає. Трагедія полягала і в тому, що від смерті не було можливості врятуватися. Втеча до Кременчука стала нездійсненною справою для голодних селян. На шляхах до міста стояли заслони НКВС і не пропускали людей. Ті ж, хто змогли прорватися, вмирали прямо на вулицях. За сталінським висловом 30-х, жити стало «краще та веселіше». Для нелюдів, що забрали в людей весь хліб та худобу начебто заради ідей побудови соціалізму «в окремо взятій країні», настало «щастя» — українців зламали голодом.

Павло КАСЬЯН, «Полтавщина»